Мандрівка Галичиною 1851 року

Року 1860 у Львові вийшла одна з перших книг українською мовою про мандри Галичиною. Її автор, майбутній директор Коломийської гімназії та посол до Галицького сейму, Федір Білоус описав подорож, яку здійснив у 1851 році. Тоді ще студент Львівського університету вирушив зі Львова стрийським шляхом у напрямку гір. На возі він заїхав у Солонку, Миколаїв, Розвадів, Стрий, далі пішки подався до Болехова, на ярмарок у Дрогобичі та загостив до Борислава, де добували ропу.

Джерело: Локальна історія.

Відгук на книжку Білоуса “Записки школяpя-путника, относящиеся до Галицкой Руси” у 1937 році написав відомий історик Іван Крип’якевич. Його стаття вийшла у журналі “Наша батьківщина”, який видавало товариство “Плай”. Текстом вченого “Локальна історія” ділиться зі своїми читачами.

Оригінальну орфографію збережено. Публікацію відшукав Павло Артимишин.

У першу добу нашого відродження  розвинулося сильно мандрівництво, якого метою було познайомитися з рідною землею й народом. На Наддніпрянщині таким завзятим туристом був Костомарів, у Галичині туристику управляла “руська трійця”, особливо ж Головацький. Мандрували також маловідомі студенти й учні. Один опис такої мандрівки вийшов друком п. з. “Записки школяра-путника, относящііся до Галицкой Руси”. Автором цеї книжечки був Федір Білоус, пізніше директор гімназії в Коломиї.

На початку автор сповідає про те, що вже з дитячих років мав “ненасичену жадобу” подорожей і батько все брав його з собою, як їхав у дальшу дорогу. Пізніше, вже як учень, у Львові, часто виходив на Високий Замок, “цю садибу руських князів” і відтам із тугою дивився в далекий простір, де, здавалося йому, бачив синіючі Карпати. Врешті він рішився побачити таємничу країну, що так його притягала, й у серпні 1851. р. рушив у дорогу.

“Повстав, звязав манатки, хопив за палицю” – і за кілька годин був уже далеко за Львовом, на стрийському шляху. По дорозі зустрів селянина-соляря з Лисович у Стрийщині та присівся на його віз. “Таких солярів можна повно напитати у Львові на Театральній площі. Вони походять із довколичних сіл Калуша, Долини, Болехова, Дрогобича, де є соляні бані, набирають у цих містах сіль горманами або товпками й везуть її до Львова та стають на названій площі; а, як їм тут торг не йде корисно, розвозять і по поблизьких містечках, як Наварія, Куликів, Яричів, а назад вертаючися впорожні, охотно беруть подорожніх”.

Подорозі, при мурованому гостинці він описує тільки одно село, Солонку, що робило враження дуже бідної оселі: “Це справді Солонка, бо в ній не їільки дахи, але й по більшій часті цілі хати – соломяні, тільки зверху обліплені глиною”. З цеї нагоди автор оповідає про нужду й розпіячення цілої околиці Львова. Ці роздумування навели на нього сум і тугу.

Але розважився знову, коли по дорозі зустрів малого хлопця-учня, що йшов зі Львова до дому на вакації й ледви ногами плентав . Взяв його на віз і стомлений хлопчина невдовзі заснув, як камінь. Наш студент відігнав від себе смуток: “Цей малий козачок, не довший як півтора ліктя, а пускається під ніч у дорогу, а що ж я, що продовж 15-ти років, може з 30 фунтів шкільного пороху з’їв, маю журитися й тужити? Ану ж пісні, що заніміли, вилазьте з торби!” І на ціле горло почав співати свої улюблені пісні: “На долині, при Чигрині”, “Слава наша козацькая”, “Гей, я козак з України”. Так заїхав до Миколаєва.

Місячною ніччю поїхали дальше та пристали напоїти коней у Розвадові. “Побачив я вперше величавий Дністер, цю царицю родинних струй, що широко розлився по обох сторонах і виглядав як непроглядне для ока море. На ньому можна було побачити незлічені острови, що їх творять купини дерев; стирти і стіжки плавають, як кораблі по океані, а плоскобережний Дністер тече тихо до русявого моря “. Наш подорожній довго розглядав чарівний вид, проспівав пісні “Де Сян, Дністер, Буг пливе”, “Дністре предовгий, ріко величава” і “Мир вам браття”, та просив Дністра, “щоби братові свому, Дніпрові словутньому, зустрівшися, поздоровлення від мене віддав”.

На нічліг вступили до якоїсь придорожньої коршми; але, як переїздили через високий поріг, віз так кинув нашим студентом, який саме задрімав, що на чолі вибігли йому два роги. Розлючений затягнув на папір це “трясавище-корчмище”, щоби кожний подорожній перед ним берігся. Ранком поїхали дальше простим, гладким гостинцем, що був виложений не товченим камінням, а дрібною річною рінню. По правій стороні дороги стояли великі ліси, по лівій гарні села з церковцями. Так доїхали до Стрия. Турист оглянув місто докладно й описав тамошні церкви й інші будови.

За Стриєм вїхали на великий міст, помальований на чорно-жовто, прикрашений чотирома білими пірамідами на кінцях. Відси наш мандрівник nобачив гори. “Над усе милувався я чарівним видом Карпат, що на долинян, до яких і я числюся, роблять велике враження, – особливо, як я тепер уперше приблизився до них на кілька миль. Це, як вони ґрупуються, як одна гора підіймається над другою, – ця синява, що різно виглядає в міру віддалі, ця їх одежа, коли одна гора тільки голову смерековим лісом увінчану показує, друга як би спідницею припоясалася, знову інша в самій середині підперезалася ялицями, – ці камяні урвища, що біліють між лісом, – все це невимовно порушує мандрівника, що вперше це оглядає, і вправляє його в мимовільну задуму”.

Під мостом турист побачив траґічну сцену, – розбився там сплав дерева, що його з верхівя Стрия сплавляли три верховинці, – селяни ледви вийшли з життям, а зібрана юрба реготалася з того, як цих нещасників шнурами витягали на міст. Поїхали дальше й доїхали до Лисович. Там Білоус попращав свого фірмана й пішки подався до Болехова.

Болехів славився тоді торгівлею сіллю та ремінними виробами. Але, що це була субота, всякий рух у місті завмер, лиш по вулицях прохожалися багаті жидівки в шовках і атласах та в чіпцях, висаджуваних перлами. Наш мандрівник поманджав дальше й під вечір зайшов до Гошева, де мав знайомого ченця-василіянина. На другий день під вечір поїхав із двома отцями в гори, переночував у Сукелі, а ранком пішов на Бубнище. Тут туристи оглянули ковані кімнати й тесані сходи, бачили ще камяний колодязь і рови, викладані камінням.

З Бубнища Білоус попрямував на Синєвідсько, якого мешканці вели торг бриндзею, горіхами і сливками, а потім здовж Стрия, тяжкою дорогою, серед дощу добрив до Урича. Славний урицький камінь він знав уже з якоїсь картини, але не міг начудуватися його красі й величі. Народ називав камінь “під Тустанем”, а з історії Білоус знав, що колись справді в цих околицях був город Тустань. Мандрівник залишився тут довший час і nодивляв прегарний вид, на Самбір, Дрогобич, Стрий, – уявляв собі, що по широкій долині на вороних конях несуться запорожці, і під цим враженням написав вірш, що починався словами: “Руська землице, райська красавице”.

Дальше помандрував до Дрогобича, щоби побачити тамошній ярмарок на худобу, загостив також до Борислава, де добувають ропу: “вона вживається як мазь і воняє неприємно” – нафти до освітлювання ще не вживали.

З Дрогобиччини молодий турист вернувся знову у Стрийщину; недалеко Сколя оглядав т. зв. гамарню тобто фабрику заліза. Жадоба пізнавати все нові околиці гнала його все дальше, але ноги відмовили служби, спухли йому так, що чоботів не міг скинути. Дальшу дорогу відбvвав возом, на Болехів, Долину, Калуш, Станиславів. Потім знову повернув на Богородчани й поїхав у гори, щоб оглянути Манявський Скит. Побачив тут напів розвалені мури келій і три башти; на стінах видно ще було мальовані ікони й навіть вірші під ними. На Манявці nодивляв великий водопад. Потім ще вибрався до Перегинська, оглядав митрополичий тартак та згадав про купелі, відкриті й уладжені митрополитом Ангеловичем в “Анrельні”.

Тимчасом прийшов вересень і турист мусів вертатися домів. У Станиславові разом з іншими товаришами примістився у “будці”, якої власником був Реб-Фішель . Хоч дощ почав падати, фірман весело потраскував батогом і брумкав собі під носом веселі шабасівки, – а хлопці у буді потягали за ним і так концертували цілу дорогу. У Сівках перевезлися поромом через Дністер. Дальший шлях ішов на Бурштин, Рогатин, Перемишляни, Золочів, Броди, – до Виткова, що був родинним місцем нашого подорожника.

Взято із: Крип’якевич І. З історії української туристики. Наша Батьківщина. 1937. Ч. 2. С. 35–38.; Крип’якевич І. Мандрівка Федора Білоуса у 1851 рік. Наша Батьківщина. 1937. Ч. 4–5. Квітень–травень. С. 117–118.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.