Мало русинів, але багато Русі: українці давнього Львова в очах прибульців

Найстаріший львівський хроніст Бартоломей Зиморович навіжено ломиться у відчинені двері, однозначно трактуючи українців, як автохтонів цього краю: «Вважаю непотрібним писати про русинів як про прибульців, бо ж це природний паросток цього стовбура і справжні тубільці». З поетичним пафосом цей бургомістр називає своє рідне місто «Руський Львів».

Багатоетнічний, здебільшого неукраїнський Львів упродовж майже всієї своєї історії від другої половини XIV і фактично до другої половини XX століття залишався чужинським анклавом в українському краї. Поблизу міста, поряд з українськими, були й окремі – дуже на той час нечисленні – села польські та німецькі, але в дальших околицях таких сіл взагалі не було.

Українське оточення і міцно закорінені українські традиції сприяли тому, що попри свою мультинаціональність, заснована Данилом і Левом столиця Руського королівська сприймалась як столиця Русі Галицької, а впродовж тривалого часу також і всіх руських земель «між Польщею, Литвою і Московією» – тієї Русі, яка на гравюрі Гогенберґа в книзі Брауна, виданій у Мюнхені 1618 року, названа Південною Руссю (Russia Australis). «Руським Львовом» (Rutsche Lemberg) послідовно називав наше місто гданський мандрівник Мартин Ґруневеґ. Те, що Львів 1434 року став центром Руського воєводства, також закріплювало за ним статус «головного міста Русі» аж до поділів Речі Посполитої.

Та усе це визнання «руськості» Львова було лише колоніальною ширмою. Адміністративна одиниця імперії повинна ж мати якусь назву, і ось є гарна поетична назва «Русь». Облудний і лицемірний напис на камені на Високому Замку на честь 300-ліття Люблінської унії волав: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь». Та ніколи українці в Речі Посполитій, на відміну від литовців, не були державотворчим чинником, була лише гарна назва «Русь» і більш нічого. До речі, і «радянсько-ягайлонська» імперія СРСР, і сучасна Росія визнавали й визнають назви Україна і українці, і ніхто не забороняє і не забороняв вишиванок і шароварів: колонія ж має бути гарною, екзотичною і колоритною.

Польські королі від самого початку загарбання західноукраїнських земель не надто зважали і не надто шанували споконвічного їх господаря. Король Ягайло, продовжуючи політику недовіри до українців Казимира III, 1407 року надає своєму жовнірові, полякові Янові з Бутрави село Зубрю з вимогою, аби той там заклав оселю «з огляду на брак людей на Русі». Насправді ж тодішня Галичина була найбільш густозаселеним регіоном України, але, вочевидь, цей король не вважав українців за людей.

Ян II Казимир у зверненні до магістрату і населення Львова 1651 року українців не згадує взагалі: «Бурмистрові, райцям, війтові, лавникам, а також вірменам і євреям і всьому поспільству мешканців міста нашого Львова вірному й милому нам королівська ласка». У голосуванні на загальній сесії Колегії Сорока Мужів за інструкцією 1622 року львівська міська рада передбачала такий порядок: перше місце і голос мали лавники, друге старші вірменського народу, третє купці, четверте ремісники і лише п’яте русини як народ.

Тут варто зупинитися на характеристиці українців з погляду колонізаторів, характеристиці зверхній, гоноровій, деколи поблажливій, наскільки пан може бути поблажливим до свого холопа. Та характеристика ця, висловлена провідним польським істориком Владиславом Лозинським, дає надзвичайно цінну і повчальну поживу для того, аби нам зрозуміти власну сутність.

Лозинський каже, що «у Львові було мало русинів, але багато Русі. Була вона тут завжди у якомусь стиснутому, але тим більше сконцентрованому стані, у кволому, але завше готовому до проростання зерні, схоже до тих пшеничних зерен, які знаходили у древніх єгипетських саркофагах, і про які говорили, що варто кинути їх у землю, і вони будуть прийматися й проростати. Під уламками давнього самостійного існування, так швидко забутого самою Руссю, що в її пам’яті воно залишилося майже маревом історичної легенди, неначе під холодним попелом вигаслого вогнища завжди залишалася жива іскра, яку будь-якої миті сильний порив вітру міг згасити, але так само міг роздути у велике полум’я. Мало було у Львові русинів, але багато Русі як ідеї і як пропаганди – бо тут перебував владика церкви, тут була Ставропігія, друкарня і школа.

Львівські русини, попри внутрішню полонізацію, завжди залишалися для міста чужим елементом. Вони одягалися по-польському, говорили й писали по-польському… Однак окремішність залишалася, і ця окремішність тим більш зрадлива, бо прихована, замаскована, яка зберігається і щораз поглиблюється негативним почуттям суспільної заздрості верстви, що відчуває себе приниженою і упослідженою».

Тут варто підкреслити, що зовнішня, в жодному разі не внутрішня, не глибинна полонізація серед львівських українців почалася лише в середині XVIII століття, коли значна частина серед них почала користуватися польською у розмові й письмі. Ця частина, усвідомлюючи, що заради полегшення ведення власного бізнесу і права участі у громадських справах, іншого виходу, як полонізація немає, залишаючись греко-католиками, переходила на польську мову. Навіть протоколи Ставропігійного братства писалися тоді польською і частина написів на старих портретах, гробівцях і трунах Волоської церкви теж була зроблена польською мовою.

Лозинський стверджує, що українці у Львові були колонією більш чужою, аніж німці, поляки і навіть вірмени: «Високоталановиті, розумні, з широкою уявою, вони повинні були збуджувати лише симпатії, але через їхню непевність, половинчастість, оманливість і нещирість їх у місті не любили ані німці, ані поляки, ані вірмени». Що ж такого поганого зробили українці полякам, німцям та іншим національним громадам Львова, аби їх не любити?

І що ж тут такого дивного і незвичайного, що загарбники і зайди з інших народів не люблять пригнобленого, позбавленого прав споконвічного господаря цієї землі? Також і інші польські історики відзначали цей факт, що незважаючи на те, що й українці й вірмени були представниками східного обряду, стосунки між цими двома громадами далеко не були приязними, а найбільший український історик Львова Іван Крип’якевич, аналізуючи ці стосунки, писав: «Ще сумніше було те, до чого підштовхувало латинське духівництво, яке на проповідях звало русинів поганами і паплюжило руську церкву. Наше містянство ніде не могло знайти допомоги. Братство вислало своїх послів до вірмен, які також не мали всіх прав у місті і також не були католиками, тож сподівалися, що вони приєднаються до боротьби з владою міста. Але вірмени вже тоді починали спольщуватись і відмовилися від усілякої допомоги русинам, на що ображені братчики записали в братських книгах на вічну пам’ять, що вірмени не схотіли зарадити в їх потребі і застерегли всіх нащадків, аби ніколи ні за чим не зверталися до неприхильних сусідів».

Ян Алембек, багаторічний райця, лавник і бургомістр Львова, найяскравіша особистість громадського життя міста початку XVII століття, характеризуючи львівську людність і роздаючи похвали німцям та вірменам, з виразною неприязністю висловлюється про українців, удаючись навіть до прикрої несправедливості, коли говорить, що «руські юнаки нездари і непостійні, мужі пихаті, зрадливі й іншим народам ненависні, старі уперті, блідолиці дівиці люблять базікати, а жінки зухвалі й на старість пиячки». У цій характеристиці все перебільшене або фальшиве, бо руська містянська людність ані талантами, ані дівочою вродою, прославленою у місцевій поезії, ані родинними цнотами, шляхетністю сімейних взаємин не поступалася жодній іншій народності, але є й частка правди у тому, що Алембек називає нещирістю русинів і неприязним ставленням до них решти людності міста.

А Владислав Лозинський своєю чергою стверджує: «Мало було в них жертовності, від найдавніших часів були вони призвичаєні розраховувати на чужу допомогу – не дарма єдиний величний монумент їхнього життя і їхньої окремішності в мурах містах – ставропігійна церква має назву Волоська, а найвидатніші представники «руської нації», власне ті, котрі найбільше вливали крові й душі в її страждальний організм, найбільше надавали йому світла й енергії, це не сини ані цієї землі, ані цього міста, це не русини і не львів’яни, а греки, болгари, волохи. Як горда вежа ставропігійної церкви була зведена завдяки жертовності грека Корнякта з Кандії, так і переважна більшість тих особистостей, котрі вирізняються понад загальний рівень руської спільноти у Львові маєтком, розумом і жертовністю, усі ці Корнякти, Лангіші, Мезапети, Алвізії, Папари, Мазаракі і т. п. не були русинами, а деколи не знали жодного слова по-руському».

Закидаючи українцям дію чужинських рушійних сил у їхньому культурному розвиткові, Лозинський, вочевидь, забув, що те саме, а навіть і більше, можна закинути й полякам – політичним і державним господарям Львова: буквально всі, хто в їхньому середовищі, тобто у середовищі львівського патриціату, «вливали найбільше крові і душі, світла й енергії» у розвиток міста, були хто завгодно: німці, італійці, англійці, угорці, греки, але тільки не поляки.

Утім, як католицизм полегшував полякам асиміляцію тих самих німців і італійців, так і українці завдяки своєму східному обрядові притягали до себе усіх греків і слов’ян з Балканського півострова, осілих у Львові з торгівельною метою. Усі ці прибульці гуртувалися навколо львівської Русі, вступали до Ставропігійного братства, сприяли успіху руських друкарні і школи. Діяльні, спритні і найчастіше багаті вони ставали натхненниками міської Русі, зміцнювали її не лише розумом, а й рясними матеріальними засобами.

З одного боку українці Львова у XVI-XVII століттях виглядають такими собі бідними родичами решти православного світу, насамперед молдавських господарів і московських царів, від яких чекають допомоги, з іншого ж боку їм вдається згуртувати й об’єднати навколо себе прибульців-одновірців і таким чином зміцнювати громаду, її освіту, духовність, що було запорукою збереження власне українських цінностей.

Тому українці Львова і Галичини загалом зберегли й пронесли крізь віки, крізь усі гноблення свою українську душу, свої українські звичаї, свою непохитну віру в незалежну Україну, тому й стали, без перебільшення, рушійною силою відновлення української Незалежності у XX столітті в УГА, УПА, в дисидентських рухах 1960-1970-х років, у краху тоталітарного СРСР наприкінці 1980-х років, а у XXI столітті – на майданах Помаранчевої Революції і Революції Гідності, у жертовній і славний боротьбі українського народу проти рашистської агресії. Ті духовні й ментальні надбання, які вони мають, не беруться одразу і нізвідки. Це все ретельні напрацювання багатьох віків від самого заснування Львова.

Автор: Ілько Лемко

Джерело: ZAXID.NET.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.