Майстри перевтілень. Юрій Винничук

«Кожне місто має свої особливості, а також має своїх оригінальних типів, яких більше ніде не зустрінеш; має свої різноманітні вуличні фігури, настільки популярні протягом багатьох років, що їхня слава буде переходити не тільки з покоління в покоління, але й у традиції, і навіть іноді сягатиме далеко за межі окремого міста, – писав на початку ХХ сторіччя краєзнавець Адам Краєвський. – Бувають серед них також упосліджені природою і життям, яких доля призначила на посміховисько або, в кращому випадку, на розвагу іншим нормальним людям».

Коли такі типи зникали з вулиці, їх не так скоро у Львові забували, згадуючи, як вони веселили вулицю. Бо найчастіше вони були позбавлені навіть хреста на могилі.

На початку ХХ сторіччя парком Костюшка, який ніхто так не називав, а вперто називали «Поєзуїцьким», гуляв зарослий і часто нетверезий чоловік років 26-ти, який називав себе Станіславом Виспянським. Ті, хто знали, як насправді виглядає видатний поет, протестували і погрожували поліцією, але це вар’ята ніколи не спиняло.

Львівським стрикоником прозвали пані Катажину Пас… (на жаль, Ґабрієля Запольська, згадуючи про неї, не подала повного прізвища). Ця пані любила дрочити поліцію і, купивши пляшку горілки, йшла до найближчого відділку та починала співати якісь вульгарні пісні. При цьому проголошувала, що зараз буде виступати така-то і така відома співачка, і називала якусь зірку. Співала вона шкарадно. Поліція завше певний час терпіла, а втручалася щойно тоді, як уже починали вимагати спокою мешканці по сусідству. Тоді в стриконика пляшку забирали і садили до цюпи. Наступного дня картина повторювалася.

А Байки мали у 1907 році свого короля Михаїла Першого, який навіть створив свій двір і роздавав титули підлеглим.

Історія повторилася на початку березня 1994 року, коли я працював у «Post-Поступі» й опублікував статтю про те, що Україні потрібен король. Мотивував я це тим, що українці повинні когось любити. Президента, прем’єра чи будь-яку іншу особу при владі вони любити не будуть і рано чи пізно зрадять, а короля, від якого геть нічого не залежить, але який би міг стати совістю нації і гарною лялькою у кареті, любили б усі. Уся країна могла б із залюбуванням спостерігати за інтригами в королівському палаці, за женячками і розлученнями, за візитами і прийняттями.

На ту пору ця ідея вже бродила. В Іспанії вигулькнув раптом претендент на українську корону Олелько ІІ. Правда, він перед тим уже претендував на корону Чорногорії і Греції. До Олелька потяглися різні авантюристи, щоб прикластися до руки і вициганити якогось титулу. Найнаполегливішим виявився чоловік, який не називав себе згодом інакше, як графом.

Олег Карелін начебто отримав графський титул і право надавати титули іншим від афериста Олелька ІІ, який незабаром помер. Та не задовольнившись титулом «граф» і «реґент», випросив собі в Коптської церкви (християнська Церква у Єгипті) титул єпископа Карпатського, а ще проголосив себе головою монархічної партії. Після цього почалася епопея з видурюванням грошей у тих, в кого вони зайві. І таким чином графами та баронами поставали наші міліцейські начальники і ДАІшники, не розуміючи, що прийнявши титул від блазня, й самі перетворилися на блазнів. Бо шляхетські титули отримали вуйки, чий родовід у кращому разі бере свій початок від конюха.

Тим часом інші аферисти викрали в «графа» якісь ордени й організували в Олеському замку нагородження начальників ДАІ. Скандал набрав обертів, і тодішній заступник МВС В. Мельников заявив, що міліцію треба позбавити графів і відправити до Англії. Я порадив їх відправити туди, де власне й знаходяться окремі наші графи, герцоги, наполеони й архімеди.

Інший аферист Юліуш Сокольницький у 1984 р. в Лондоні «заснував» орден Святого Станіслава. В Україні його представником став «великий пріор» Павло Вялов і теж почав нагороджувати владоможних осіб – ментів, митників, міністрів. І то не задурно, а брав з кожного по тисячі доларів.

Такої конкуренції у бізнесі стерпіти не міг король України Орест Перший (в миру – відомий нам Олег Карелін) і зі сторінок газети «Сегодня» публічно назвав «великого пріора» шахраєм.

Наступного дня після публікації статті секретарка покликала мене до телефону. При перших почутих словах я мимоволі виструнчився і завмер.

 – Вас турбують з канцелярії Його Королівської Величності короля Михаїла… Я королівський канцлер і генерал Ордена Українських Монархістів (ОУМ) Ярослав Столяр.

Отже, король уже є – нащадок самого короля Данила!

Я, правда, нагадав, що рід Данила закінчився на правнукові Андрієві, але канцлер повідомив, що Андрій мав сина – Великого князя Федора, який утік з Києва і поселився в Карпатах. На підтвердження цього продемонстрував мені статтю про короля у діяспорній газеті. Потім залишив цілу папку матеріалів з життя короля – і ми попрощалися.

У тих матеріалах розповідалося про нелегку долю короля Михаїла, який 30 років пробув на Сибіру. З фотографії дивився гарно вбраний чоловік при краваті і в окулярах. Матеріал виглядав сенсаційно, бо демонстрував якусь таємничу організацію ОУМ на зразок тамплієрів, яка з 1750 р. діяла в інтересах України, а її членами були найвидатніші історичні особи.

Не один мене питав, чи я усе це не вигадав. Не забарився дзвінок зі Сколе, з королівської батьківщини. Дзвонив редактор місцевої газети:

– Пане Юрку, що ви за бздури пишете? Та то ніякий не король, а вуйко з полонини. Ніде він ніколи не сидів. То аферист, у нас тут усі його знають.

Але мені так хотілося короля, що я не повірив цим злісним наклепам і таки з королем зустрівся.

Ми домовилися зустрітися о третій на проспекті Свободи біля фонтану. Я прийшов раніше на п’ять хвилин, щоб не розчарувати короля. Я ходив зденервовано туди й сюди, зиркаючи на всі боки, аби побачити короля ще здалеку й намилуватися його королівською ходою.

П’ять по третій я почав тривожитися і думати, чи мене хтось часом не розіграв. Раптом я помітив якогось огрядного пана, який ще здалеку усміхався до мене. Виглядав на голову колгоспу «Шляхом Чорновола», якби не його брунатний обтріпаний плащик, старенький капелюх і вичовгана течка. Я перевів погляд в інший бік і продовжував виглядати мого короля.

«Слава Україні!» – пролунало у мене за спиною. Я обернувся і побачив того самого старшого пана з добродушним обличчям. Наступна фраза мене просто вбила:

– Його величність король Михаїл.

То ось як виглядає король! Його пухка рука стисла мою долоню, ми сіли на лаві біля фонтану, і король, добувши з течки пачку обтріпаного машинопису, сказав:

– Це «Карпатський літопис». Продовження Галицько-Волинського літопису від останнього короля Юрія і до наших часів.

Йшлося про літопис, якого досі не існувало і ніхто про нього нічого не чув. За словами короля, літопис передавався нащадками короля Данила з покоління в покоління у величезній таємниці. Мене здивувало, що той літопис писаний сучасною мовою. На це король відказав, що літопис існував переважно в усній традиції і повністю записаний щойно тепер. Я випросив один примірник сеї безцінної пам’ятки для себе.

Але далі вияснилася справжня причина того, чому Його Величність забажав зі мною поспілкуватися. Король, в миру Михайло Луцик, уже був у літах і страшно переживав за долю неньки України та що з його смертю королівський рід обірветься. А тому він просив мене підшукати йому якусь порядну місцеву дівчину, здорову і гарну, бо нащадок теж має бути здоровий і гарний, з котрою він би міг собі поцюпцятися для продовження королівського роду. А ще вона мусить бути щирою українкою, аби виховати принца в найкращих українських традиціях.

Я подивився на нього з деякою підозрою і спитав:

– А чи ви ще тойво-во? Чи годні ще?

Король сказав, що хоч йому вже за 73, але він хлоп хоч куди і регулярно на цьому поприщі вправляється, принаймні та цьоця, в котрої він винаймає помешкання, на нього не жаліється. Але цьоця так само в літах і вже не вродить нащадка. Зате охоче буде за няньку.

Я щиро перейнявся королівськими клопотами. Король тут же продемонстрував мені саморобну дерев’яну печатку королівської канцелярії й обіцяв титул князя («Кульпарківського?» – подумав я), а ще посаду реґента при малолітньому принцові.

Про Олега Кареліна король сказав, що то шарлатан, і він саме зараз зібрався піти йому натовкти писок. Я спитав, чому не пошле для цієї святої місії свого генерала, але король сказав, що мусить це зробити особисто. Для власного задоволення.

І ось я кинувся обдзвонювати всіх своїх колєжанок, пропонуючи їм стати королевою-мамунцьою. І знаєте? Жодна не відмовилась навідріз, але, як практичні особи, при цьому цікавилися, які матеріяльні блага світять їм з народженням принца. Бо принц – то є принц, а не помпка до ровера, і треба йому дати відповідне утримання, виховання й освіту.

Тут я затнувся. Зовнішній вигляд Його Величності подавав мало надій на якісь особливі блага. Але я так захопився новоявленим монархом, що готовий був ще й шукати спонсорів для продовження королівського роду. До того ж виглядало на те, що по смерті короля я би ще мав і королеву-мамуню втішати. Я звернувся до кількох грошовитих людей, і ті запевнили, що коли король буде справжній, а не липовий, вони вкладуть в нього гроші і заопікуються нащадком.

Однак коли я став читати той літопис, то зрозумів, що маю справу з типовим і цікавим сьвірком. У його біографії на сайті Дисидентського руху навіть пишеться, що він на початку війни служив в Українській Коронній Армії монархістів, очолював ОУН на Сколівщині, зустрічався з Хорті, тікав з тюрем, готував повстання, а за ним полювали чекісти і гестапівці.

Там історій на цілий роман. От тільки жодна інформація досі не знайшла підтвердження. 

28.12.2022

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.