Львівський Вавилон, або Як у нашому місті уживалися мешканці різних національностей

Хто і як мешкав у місті Лева від його заснування до ХІХ століття, де люди молились і де скуповувались, як разом із новими жителями розростався і змінювався Львів, розповідає львовознавець Петро Радковець.

Джерело: Tvoemisto.tv.

ФОТО: TIRASTOUR.COM.UAФото: tirastour.com.ua

Усе на світі пізнається в порівнянні. Важко знайти місто на земній кулi, з яким не порівнювали б Львів. Мені не відомо, чи хтось колись порівнював наше місто з Вавилоном, але це порівняння видається найбільш доречним. I це не тому, що у Львові високi вежi, що стоїть він на перехрестi давніх торгових шляхів, а тому що «люду тут усякого намішано»…

Гравюра виконана Абрагамом Гоґенберґом (нід. Abraham Hogenberg) за малюнком панорами Львова кінця XVI – початку XVII ст. роботи Ауреліо Пассаротті, інженера – фортифікатора короля Cигізмунда III Вази (1587-1632).

Своїм багатонаціональним характером Львів завдячує особливому місцю на кордонах двох великих світових культур – греко-візантійської на Сході та латинської на Заході. Запитайте львів’янина: «Яке місто найгарніше у світі?» – i матимете однозначну відповідь: «Львів». Таку відповідь вам дасть українець, поляк, німець, єврей і вірменин.

За археологічними даними, люди на території сучасного Львова з’явилися двадцять тисяч років тому. В дохристиянські часи населення поклонялося тут давнім слов’янським богам, яких зображали у вигляді кам’яних або дерев’яних стовпів. Називали їх «дід» i «баба», а коли між ними виникали суперечки, з неба викрешувалися блискавиці. Саме таку «бабу» звинуватив літописець ХІІІ століття, описуючи пожежу в місті Холм – першій письмовій згадці про Львів:

Макет Львова XІІІ ст.

«…I коли Данило i Василько збиралися до бою з татарами, трапилося таке, як кара за гріхи. Зайнявся Холм через окаянну бабу … , i полумя було таке, що з усієї землі було видно заграву, також i зі Львова, по Белзьких полях було видно, бо сильним було полум’я пожежі…»

За даними академіка Я.Д. Iсаєвича, територія сучасного міста безперервно заселялася впродовж п’ятнадцяти століть (приблизно з V ст. н.е.).

Саме місто Лева у ХIII столітті розташовувалося на західному узбіччі Замкової гори i сягало берегів річки Полтва. За княжих часів українці, яких тоді називали русинами, становили більшість населення. Про це свідчить велика кількість церков у різних місцях княжого Львова. Під самим княжим двором була церква Святого Миколая i монастир Святого Онуфрія, трохи нижче – церква Святого Теодора, а далі, при сучасній вулиці Б. Хмельницького, церкви Святої Параскеви, Воскресіння і Спаса.

Храм Параскеви. Фото 1861-1871 рр.

Обабіч надвірної церкви Святого Миколая зводили господи «княжі достойники» i бояри, трохи далі – дрiбнiшi ремісники та купці. Саме цей люд становив руський осередок княжого міста. Торговим центром тогочасного Львова була торговиця, на місце якої вказує сучасна площа Старий Ринок. З’їздилися сюди купці з усіх усюд. Із Волині та Приднiпрянщини привозили хутра, шкури, віск; з півдня, через Галич – товари з Греції, Азії: шовк, східні корінці, вино; з півночі та західних держав – сукно, вовнянi тканини, полотно, вироби з металу. Розкладали тут свої шатра купці з усього світу – греки, iталiйцi, вірмени, татари, німці, але перше місце з-поміж них мали руськi купці.

Неподалік площі Старий Ринок була вже інша дільниця, інший люд оточував костел Святого Івана Хрестителя. За переказами цей храм спорудили в 1250 році для дружини князя Лева Констанції – доньки угорського короля Бели IV. Нині не залишилося нічого від тогочасної споруди, хіба місце розташування. Засновниками костелу були монахи-домініканці. Вони перші прийшли на Русь із проповідуванням католицизму. До костелу Святого Івана, окрім прислуги княжни, на відправи сходилися німці, котрі прибували у справах торгівлі й ремесел. Це були люди, які привозили з Німеччини, Угорщини та більш далекого Заходу предивнi речi. На цей час німці вже мали певне самоврядування. Зокрема, їх не судили княжі урядники, лише власний війт згідно з «Німецьким правом».

Констанція Угорська – донька угорського короля Бели IV, дружина князя Лева

У іншій частині давнього Львова, там, де нині станція Пiдзамче, відкривався зовсім інший світ. Тут зустрічалися люди з чорним волоссям i смаглявим обличчям, вбрані у східний одяг, які розмовляли східними мовами. У них було багато товару з Азії, дорогi прянощі й тканини. Це були вихідці з далекої Вірменії. Під натиском греків, а згодом i турків, вони мусили відступити, залишити батькiвськi землі, щоб на далекій Русі знайти прихисток. За своїм віровизнанням ці люди були християнами, обрядом дуже близькі до руського. У Львові вірмени жили в значній кількості та, ймовірно, ще за часів заснування міста мали тут три храми – Святої Анни, Святого Якова i Святого Христа, з яких до наших днів зберігся лиш останній, розташований при сучасній вулиці Замарстинівська. За легендою він збудований на місці дерева, плід якого в розрiзi нагадував хрест. Мали вірмени своїх старост i право, яке успадкували від вірменських королів та привезли зі собою з далекої вітчизни.

Вірменський храм Святого Христа на вул. Замарстинівській

Поруч у мазанках селилися татари, що прийшли зі сходу i були хорошими ремісниками, знали ковальство i золотарство, торгували дрібним крамом. Були торговцями у Львові й караїми, якi прийшли з Криму.

Єврейський район у княжому місті був розташований на двох берегах Полтви, яка текла сучасним проспектом В. Чорновола. Єврейськi квартали охоплювали сучасну вулицю Б. Хмельницького, район від площі Князя Ярослава Осмомисла до Старого Ринку.

Площа Князя Ярослава Осмомисла, кінець ХІХ ст.

У княжому Львовi, як уже згадувалось, iснувала нiмецька колонiя, яка ще за часiв князя Лева мала свого вiйта – Бертольда Штехера. Парафiяльним храмом нiмецької громади був костел Марiї Снiжної, тому вони селилися переважно в околицях сучасної площi Звенигородська. І коли польський король Казимир III у 1349 роцi остаточно загарбав Львiв, то надав нiмецьким мiщанам новi привiлеї, найперше дозволив заснувати нове укрiплене мiсто, на пiвдень вiд узгiр’я Високого Замку, понад берегом рiчки Полтва.

Костел Марії Сніжної. Храм зводився німецькими колоністами католиками і був спочатку дерев’яним, а у 1350 році його вимурували із каменю

У книзi «Хронiка мiста Львова» Б.Зиморович називає тогочасний Львiв нiмецьким. Пiдґрунтям цього став 1356 рiк, коли мiсту було надано так зване «Нiмецьке», або бiльш вiдоме «Магдебурзьке право», на основi якого почав дiяти перший львiвський магiстрат.

У ХIV столiттi мiсто, чотирикутне на планi, було невеликим: обмежувалося сучасними проспектом Свободи i вулицею Пiдвальна, площею Данила Галицького i вулицею Валова. Як i княжий Львiв, середньовiчне мiсто мало подiл на дiльницi за нацiональними ознаками.

Вірменський собор на старій гравюрі

Бiльшу частину площi Ринок i захiдну частину мiста займали римо-католики, на пiвночi мали свою дiльницю вiрмени, русини займали дiльницю на сходi при вулицi Руська, поруч із русинами мали свiй квартал євреї. Правила мiстом рада, що складалася з найбагатших мiщан, «патрицiят» складався лише з католикiв – нiмцiв i полякiв. Довгi роки Ставропiгiйське братство боролося за право обрання українцiв до ради. I лише в 1745 роцi до мiської ради ввiйшов перший українець – Юрiй Коцiй.

Так одягались львів’яни у різні часи

Для середньовiчного мiщанина у Львові було двi найголовнiшi споруди: ратуша і храм. Особливим предметом гордостi кожного містянина був храм, де проголошували найважливiшi державнi укази, тут же зберiгали вiйськовi трофеї та найважливiшi документи. Краса храму була своєрiдним проявом патрiотизму, тому на нього нiколи не шкодували коштiв i зводили свої оселi поруч із ним.

Фото Успенської церкви кінця ХІХ – початку ХХ століття

Духовним, освiтнiм та культурним осередком русинiв середньовiчного Львова була Успенська церква. Розповiдаючи про неї, варто зазначити, що ця споруда є справою рук рiзних народiв. Зводили її для русинiв iталiйські будiвничі, а гроші дали молдавськi господарi та грецькi купцi. Поруч Успенської церкви височить вежа Корнякта. Її дзвони вiдзначалися добрим голосом, i найближчi сусiди – домiнiканці нарікали, що вони перешкоджають їм звершувати богослужiння. Найбiльший дзвiн – «Кирило» (в дiаметрi має два метри i таку саму висоту). Вiдлитий вiн замiсть першого «Кирила», що розтопився, за однiєю з версiй, внаслідок пожежi пiд час захоплення Львова шведськими вiйськами короля Карла ХII в 1704 роцi. З ХVI столiття до 1939 року при Успенськiй церквi дiяло братство, яке в 1586-ому одержало ставропiгiю – незалежнiсть вiд мiсцевої церковної влади.

Латинська катедра. Вигляд на початок XX ст.

Головним католицьким храмом був катедральний собор. Будували його понад 140 рокiв, але так i не завершили: за задумом архiтекторiв мало постати двi вежi, а збудували лиш одну, другу довели до даху. На стiнах собору висять турецькi ядра як пам’ять про ворожу облогу. Це тi самi ядра, якими був обстрiляний Львiв, які потрапивши всередину храму, та не завдали йому шкоди. Львiв’янами це було сприйняте як чудо, Божий знак. У 1629 роцi в катедральному соборi уперше звершив богослужiння єпископ Мелетiй Смотрицький. 1772 року парадний вхiд до костелу замурували. Таким чином католицька, зокрема польська, громада вчинила протест проти окупацiї Галичини Австрiєю.

Італійський дворик, пл. Ринок, 6

Найперше почали заселяти територiю сучасної площi Ринок нiмцi. I робили це з притаманною їм чiткiстю й планомiрнiстю. Сама назва «ринок» походить вiд нiмецького слова «ring» – коло, замкнутий простiр. Посеред площi стояла ратуша, пiдвали якої були тюрмою для п’яниць, волоцюг та iншого наброду. А навколо ще до ХХ столiття вирував базар, де можна було зустрiти перса i англiйця, турка i голландця, румуна i француза. Загалом було враження, що за мiською брамою можна побачити щогли морських торгових суден.

Поруч із ратушею стояв «Стовп ганьби» (Прангер), який символiзував правосуддя i кару. До нижньої частини стовпа були прикрiпленi залiзнi кiльця. До них на кiлька днiв приковували, «виставляючи на ганьбу», дрiбних крадiїв, п’яниць, хуліганів, виконували смертнi вироки, але смертю карали тут тiльки дворян.

Однак «Стовп ганьби» не був єдиним мiсцем покарання. У 1594 році до стiни однiєї з середринкових кам’яниць прибили довгий ланцюг із обручем, до нього припинали сварливих жiнок.

«Грюнвальдська битва 1410 р.» З. Розвадовського

Багато славних подiй відбувалося на вулицях i площах Львова. Приміром, у 1410 році привезли 52 знамена вiйськ Тевтонського ордену, захоплених пiд Грюнвальдом об’єднаними загонами всіх слов’янських народiв. На Ринку їх кинули в болото – за давнiм звичаєм переможцiв. У Львiвському iсторичному музеї зберiгається найбiльша в Українi картина (500×1000 см.) «Грюнвальдська битва 1410 р.» З. Розвадовського. Ця битва була єдиним iсторичним фактом, коли в боротьбі проти спiльного ворога об’єдналися всi слов’янськi народи.

Як уже було сказано, вiрмени у Львовi селилися ще з часiв Данила Галицького. Осередком вiрменської дiльницi був i залишається храм Успiння Богородицi при вулицi Вiрменська. Проходячи повз, важко не звернути увагу на подвiр’я храму, викладене надмогильними плитами, бо за вiрменським повiр’ям душа померлого так скоро потрапить до раю, як скоро зітреться напис на надмогильнiй плитi.

Одна з надгробних плит, якими вимощено південний дворик біля Вірменського Собору Успіння Богородиці

Звернувши з вулицi Вiрменської, можна було потрапити до уславлених львiвських мечникiв. З 1382 року цю вулицю називали Татарська, або Поганська, пiзнiша її назва – Сарацинська. Але всi цi назви походили вiд одного: тут мешкали колись татари. Звiдси починався шлях на Кракiв, вiд чого згодом ця вулиця одержала назву Кракiвська. За переказами на її перетині з вулицею Лесi Українки стояла мечеть.

Iсторiя Львова знає випадок, коли мусульманин дзвонив у дзвiн. А трапилось це так: пiд час однiєї з численних облог мiста львiвський мiщанин захопив у полон татарина, прив’язав його до язика церковного дзвона, i мусульманин, гойдаючись на линвi, сповiщав про перемогу над ворогом.

Велика передміська синагога на вул. Сянській. Фото 1921 року

Євреї в середньовiчному Львовi мали право мешкати лише в межах гетто (так, я не помилився – саме гетто). Таку назву ще в середньовiчнiй Венецiї мав єврейський квартал, i звiдти це слово помандрувало усiм свiтом. На цiй дiльницi стояла уславлена синагога «Золота Роза», збудована 1582 року. Зворушлива легенда твердить, що красуня Роза Нахманович викупила синагогу цiною своєї честi, пiсля чого наклала на себе руки. Львiвськi євреї були знанi далеко за межами рiдного мiста. Підтвердженням цього є дiльниця будинку №19 на вулицi Iвана Федорова. На цьому мiсцi до початку ХХ столiття стояла кам’яниця Сiмхе Менахема, який був особистим лiкарем турецького султана, а згодом і короля Яна III.

Бiльшу частину архiтектурного обличчя Львова творили будiвничi-iталiйцi, чиє ремесло дуже цiнували не лише в Європi, а й у цілому свiтi. Але не тільки працею рук були відомі iталiйцi у Львовi. На площi Ринок, 14 у ХVI столітті  мешкав Антонiо Массарi, який, прибувши до нашого міста, прийняв мiське громадянство, одружився з багатою мiсцевою дівчиною, займався торгiвлею та ще й виконував функцiї консула Венецiйської республiки. Ще двоє iталiйцiв стали невiд’ємною частиною iсторiї Львова – Роберто Бендiнеллi та Монтелуппi. Другий на початку ХVII столiття органiзував першу в нашому мiстi пошту, а Бендiнеллi в 1629-ому її удосконалив. Спецiальнi кур’єри везли листи до Варшави, Кракова, Люблiна та Гданська. Автором найстарiшого з вiдомих зображень Львова був теж iталiєць – iнженер-фортифiкатор А. Пасароттi.

Лев Св. Марка, символ Венеції на будівлі Антоніо Массарі, пл. Ринок, 14

Пiсля першого подiлу Польщi (1772 р.) Львiв вiдiйшов Австрiйській iмперiї. Мiсто стало «центром великої провiнцiї». На розпорядження цiсаря Йосифа II у Львовi закрили 27 костелiв i монастирiв, сім українських та три вiрменські церкви, перетворивши їх на установи, цитаделi та тюрми. Однак за 146 рокiв австрiйського панування у Львовi виникло багато нацiональних культурно-просвiтницьких товариств, серед яких Наукове товариство iм. Шевченка, науковий заклад «Оссолiнеум», Львiвський iсторичний музей та iнші. Почали виходити газети нацiональними мовами, що висвiтлювали життя окремих громад Львова. Вперше у 1796 роцi ректором львiвського унiверситету був обраний українець – церковно-освiтнiй дiяч, перший митрополит вiдновленої у 1808 роцi Львiвської митрополiї Антiн Ангелович. До 1900 року ректором унiверситету були ще 14 українцiв. Загалом нацiональне питання у Львовi у ХIХ – ХХ столiттях заслуговує на докладніше висвiтлення, яке мало б знайти втiлення у працях дослiдникiв.

Окрiм народiв, про якi я розповiв, у Львовi селилося чимало iнших, i кожний приносив сюди частку своєї батькiвщини. Потрапляючи у родючий львiвський ґрунт, вони давали паростки i розквiтали, тож недарма кажуть, що у Львовi можна знайти подiбнiсть до будь-якого мiста свiту. Нiби, покинувши древнiй Вавилон, його мешканцi знайшли «альтану серед раю» на благодатнiй львiвськiй землi i вже понад сiм столiть знаходять тут спiльну мову.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.