У середньовічному Львові смерть була присутня на кожному кроці. Від трупних випаровувань мліли люди у храмах на Богослужіннях, бо крипти цих храмів були ущерть заповнені трупами. Міазми розкладених тіл із храмів і цвинтарів потрапляли до криниць і отруювали воду. Смерть панувала усюди: її приносили війни й облоги, банди грабіжників і дезертирів, голод та епідемії. У ті часи смерть буквально висіла над головою, тому найбільш побожні містяни ще за життя запасалися труною – єдиною у світі річчю, яка рано чи пізно конче буде потрібна кожній людині. Зазвичай труну тримали на горищі, по вінця заповнену зерном. Якщо зерно добре трималося у труні, це вважали знаком примноження маєтку її власника, коли ж зерно починало висипатися з труни, то це трактували, як неодмінне наближення смерті.
Пишне поховання було настільки престижним ритуалом, що деколи похорон розоряв навіть дуже багаті родини. З пихою похорону безрезультатно боролися усілякі міські права і ухвали проти розкоші. Найбагатші львів’яни наполегливо змагалися, хто як міг, у зведенні розкішних усипальниць. Бургомістр Мартин Кампіан перевершив велику, помпезну, рясно декоровану, зведену у стилі нідерландського маньєризму каплицю угорського купця Георга Боїма (1615) ренесансною скромністю і стриманістю власної каплиці (1619), яку утім сповна компенсували вишукані дорогі барельєфи, надзвичайно коштовний матеріал оздоблення і робота найзнаменитіших майстрів. Обидва ці шедеври залишилися до наших днів, у той час, коли десятки не менш чудових львівських каплиць були знищені невблаганним Хроносом.
Великі суми грошей витрачалися на поминки, які влаштовували окремо для родичів і друзів померлого, і окремо для жебраків. Львівський латинський архієпископ початку XVII століття Ян Анджей Прухніцький у своєму заповіті склав навіть докладне меню власних поминок. Смерть одних збагачувала інших. Товари і майно купців зі Сходу, померлих у Львові, забирав королівський староста. Львівський купець Костянтин Корнякт збагатився привласненням майна молдавського правителя Якуба Деспоти, отруєного своїм колегою Стефаном Томшею. Великі гроші, які належали самому Томші, страченому на площі Ринок 1564 року, зникли без сліду.
У ті давні часи за смерть карали смертю, і скоєний злочин визначав специфіку покарання: наприклад, убивця гинув від катівського меча, а підпалювач – на стосі дров. За давнім вірменським звичаєвим кодексом, підпалювача, схопленого на місці злочину, можна було вкинути у той самий вогонь, який він спричинив. У Львові використовували сім видів смертної кари, був навіть такий екзотичний вид, як ламання колін, коли страчуваний помирав від больового шоку.
Навіть смерть не звільняла злочинця від покарання: у разі, коли приречений помирав до екзекуції, вирок смерті виконували над ним, як на живим. І всемогутня смерть також не звільняла від сплати боргів: 1645 року тіло архієпископа Станіслава Ґроховського під час похорону було арештовано його кредиторами, і аж до моменту виплати боргу нащадками прелата воно чекало своєї черги бути опущеним у землю.
З мертвими львів’янами вороги воювали, як із живими: під час облоги міста 1672 року турки викидали людські останки з гробів у костелах на передмістях. За свідченням бургомістра і хроніста Бартоломея Зиморовича, те саме вчиняли й козаки Богдана Хмельницького 1648 року на цвинтарі церкви святого Юра. Для татар і турків поховання своїх полеглих воїнів було обов’язковим у той же день до заходу сонця, бо так наказує Коран. Якщо ж на похорон не було часу, вони спалювали трупи, так при відступі татар з-під Львова 1695 року татари знесли тіла своїх загиблих товаришів до дерев’яної церкви Воскресіння при теперішній вулиці Замарстинівській і спалили їх разом із церквою.
Навіть духи й привиди втручалися у справи живих. 1679 року дух померлої Софії Порадовської зі зітханнями і дзенькотом ланцюгів з’являвся у середринковій кам’яниці, аби наставити її синів на праведний шлях. Сумнозвісна чорна труна з’являлася в Ратуші, нагадуючи суддям, що треба судити справедливо і не карати невинних людей. Духи вбитих козаками і татарами львів’ян під час облоги Високого Замку 1648 року не давали спати воякам замкового гарнізону.
Смерть витанцьовувала гротескні па на полі життя. Кохання вірменина Івашка до своєї служниці католички Софії трагічно закінчилося спаленням коханців на вогні за вироком суду 1518 року. Трагічні події 1580 року, пов’язані з убивством Павла Єльонка Урбаном Убальдіні на весіллі Анни Лонцької завершилися шлюбом італійця з Анною Вільчківною. Нещаслива у шлюбі Аґнєшка Клімунтівна загинула під катівським мечем разом із аптекарем Лянґом, який допоміг їй отруїти чоловіка. «Що кохання з’єднає – і смерть не здолає» – така епітафія авторства львівського поета Шимона Шимоновича була викарбувана 1594 року на нагробках закоханих – українки Пелагії та італійця Мікеліні – жертв епідемії.
А з епідеміями у Львові воювали як із живими істотами: перед ними замикали міські брами, споруджували кам’яні стоси, аби зараза не потрапила до помешкань, спеціальними кілками барикадували двері обійстя, викопували долівку помешкання і забивали в неї осиковий кілок. Львів’яни влаштовували символічний похорон дерев’яної «морової діви», аби її «на вічні часи поглинула земля». У 1572 році викопали з могили труп передмістянки з Рясного, яку підозрювали у розповсюдженні морової зарази, і відтяли їй голову, аби побороти епідемію. З тою самою метою євреї влаштовували на цвинтарі весілля для молодої бідної пари, і такі процесії відбувалися ще на початку XX століття.
Були категорії покійників, яких не мали права ховати в освяченій міській землі, а ховали за містом. Окрім померлих від епідемії, це були іновірці: євреї, караїми, татари, сарацини, а також ті, хто помирав наглою смертю чи був убитий в дорозі, мандрівні циркачі й самогубці. Для них облаштували спеціальний цвинтар у Зубрі, згадуваний в міських актах 1580 року. Про одного з таких самогубців під 1607 роком згадує райця і бургомістр Ян Алембек: «Якуб Вйотеський, маючи цнотливу дружину і взявши за нею великий маєток, зраджував їй з коханкою на селі, де спав з нею у стодолі. Вкусив його в руку хробак, аж йому все плече напухло. З великого болю і з розпачу сам собі життя вкоротив».
Страчених за вироком суду ховали на передміських цвинтарях, але, як свідчить Бартоломей Зиморович, їх могли позбавити табличок із написом імені. Не всі страчені злочинці мали честь бути похованими: для остраху подорожніх трупи повішених деколи залишали на шибеницях до повного їх розкладу, а попіл спалених на вогнищі розвівали на чотири вітри.
Порядних містян ховали на цвинтарях при міських святинях. У криптах храмів ховали духівництво, фундаторів і жертводавців святинь, шляхтичів. Поховання останніх, особливо магнатів вражали урочистістю церемонії і надзвичайною пихою, як, наприклад, похорон великого коронного гетьмана Адама Сенявського, померлого у Львові 1724 року, який до цього встиг прославитися й найгучнішим і найпомпезнішим весіллям своєї доньки Софії, коли з дощових ринв палацу архієпископів на площі Ринок на бруківку лилося дороге угорське вино.
Погребальна процесія тисяч людей із труною Сенявського о п’ятій годині пополудні вирушила з Низького замку і затрималася біля костелу Петра і Павла на Личакові о третій годині ночі. Здивовані іноземці такі похорони порівнювали з античними тріумфами. Автор підручника з піротехніки, виданого 1747 року, відзначає специфіку феєрверків чи ілюмінацій з нагоди погребіння, аби вони не нагадували весільні. Натомість на кшталт весіль, з дружбами і дружками, зокрема ще до середини XIX століття, відбувалися у давньому Львові похорони дітей.
У вісімдесятих роках XVIII століття, згідно з наказом австрійського імператора Йосифа II, усі цвинтарі при храмах у середмісті ліквідували зі санітарних міркувань, і тоді ж було засновано нові цвинтарі на передмістях. Скільки у Львові було цвинтарів за всю його історію, важко збагнути навіть історикам, а польський дослідник Францішек Яворський писав: «Властиво Львів – це один великий цвинтар». Коли в колишньому францисканському костелі на теперішній вулиці Театральній 1776 року відкрили перший у Львові публічний театр, творцям цієї ідеї дорікали, що вони грають вистави на гробах померлих. У подальшому схожі випадки траплялися в нашому місті досить часто.
У сучасному Львові на цвинтарі колишньої української церкви Богоявлення на вулиці Князя Романа стоять кнайпи і споруджені за міжвоєнної Польщі громадські туалети, на могилах стародавнього єврейського цвинтаря вирує торгівля на Краківському ринку, а на могилах колишнього Городоцького кладовища торгують підприємці Привокзального ринку. На місці колишнього Стрийського цвинтаря, там, де були поховані сотні загиблих вояків під час Другої світової війни, закатали асфальт і там ще донедавна відбувалися веселі імпрези у Парку культури імені Богдана Хмельницького. У 2000-х роках громадськість Львова була обурена, коли за тюрмою на Лонцького задумали будувати багатоквартирний будинок для працівників СБУ просто на кістках закатованих у тюрмі, і таки добилася свого: будівництво згорнули.
Вочевидь Львів таке тісне місто, що живим тут важко розминутися із мертвими? Можливо це тому, що за майже вісім віків своєї історії на теренах цього міста у землі поховали принаймні у п’ять разів більше людей, аніж сьогодні налічує населення Львова? А можливо це символ і знамення того, що між життям і смертю не існує неперехідної грані? Серед львів’ян віддавна панував містичний страх, пов’язаний зі смертю і похороном. Знаменитий львівський божевільний початку XX століття Дурний Ясьо панічно боявся теж широко відомого у Львові власника найбільшої похоронної фірми «Конкордія» Яна Курковського, вар’ят любив повторювати власний філософський вислів: «Зараз у світі залишилося мало порядних людей, бо їх Курковський забирає». Хоча напевно більш знаною у Львові все ж була приповідка про цього самого Курковського, сповнена радощів життя і оптимізму:
Mnie Kurkowski robi trumne,
A ja jemu gówno umre…
(Мені Курковський робить труну,
А я йому дзуськи помру…)
Джерело: ZAXID.NET.
