Таїсія Ярова — єдина екзопротезистка Центру UNBROKEN у Львові — займається справою, яку важко вкласти в одне визначення. Щоб повернути пораненим воїнам втрачені частини обличчя, вона поєднує навички медика, художника, скульптора та психолога.
Один із її пацієнтів — Павло — мріяв потрапити на випускний у дитячому садку до своєї донечки Анастасії. Коли чоловік пішов до лав Збройних Сил України, дівчинці було лише півтора року, і відтоді він пропустив чимало важливих моментів її дитинства. Під час фінальної примірки очного протеза Павло не приховував емоцій, пише ЛМР.
Таїсія Ярова здобувала свій досвід, консультуючись із фахівцями зі США, Швеції та Ізраїлю. Паралельно вона навчається в магістратурі Львівської політехніки за напрямком біоінженерії та технологій виготовлення ортопедичних і реабілітаційних виробів, адже вважає, що їй бракує ще й технічної освіти.
На відміну від протезів кінцівок, які традиційно вважаються пріоритетними, протези обличчя — ока, носа, вуха — нерідко недооцінюють. Утім, за словами майстрині, вони є психологічно функціональними. Коли людина втрачає частину обличчя, вона часто втрачає і частину своєї ідентичності — перестає впізнавати себе у дзеркалі, їй важко спілкуватися з іншими і прийняти нову реальність.
Для виготовлення протезів Таїсія використовує платинові силікони медичного призначення та сертифіковані стоматологічні матеріали. Вона створює силіконові накладки — своєрідну штучну шкіру, — які максимально точно відтворюють втрачені частини обличчя чи рук. На кожен виріб іде від двох до трьох тижнів і більше: для кожного пацієнта потрібно знайти індивідуальне технічне рішення, врахувати особливості шкіри, міміки та будови обличчя. Носять такі протези зазвичай від п’яти до восьми годин на день.
Майстриня переконана: протез має виглядати максимально натурально, адже людина приходить із надією побачити себе такою, якою була до травми. Втім, інколи запити бувають несподіваними. Дехто з військових просить не робити очний протез надто реалістичним — бо перехожі, не здогадуючись про відсутність зору, просто показують їм рукою напрямок, замість того щоб допомогти.
До Львова Таїсія переїхала з Кривого Рогу, залишивши там сім’ю. Її особистий біль підштовхнув її до цієї роботи ще сильніше: на фронті загинув її племінник Владислав Малиш — майстер-сержант із позивним Тор, який воював за Україну з 2014 року.
Незважаючи на можливість виїхати за кордон і працювати там, жінка відмовилася. За її словами, такого масштабу людського горя світ не бачив із часів Другої світової війни, і вдавати, що нічого не відбувається, для неї було б неможливим.
Найбільше Таїсію вражає внутрішня сила самих військових. Серед них вона не зустрічала людей, які б жаліли себе — натомість бачить стійкість, гумор і бажання жити далі. Один із пацієнтів сказав їй, що йшов на війну добровільно і був готовий віддати своє життя. Після цих слів жінка переосмислила саме поняття ставлення до ветеранів: вони заслуговують не жалю, а поваги, підтримки та вдячності.
Наразі Таїсія працює у своїй майстерні сама і сподівається, що з часом до неї долучиться донька, яка здобуває медичну освіту і вже зацікавилася унікальною справою матері.
