Створенню регулярної міської протипожежної охорони у Львові передувало багато подій. Про це незадовго до смерті розповідав для Tvoemisto.tv львівський екскурсовод у своїй останній колонці.
РАТУША ПІД ЧАС ПОЖЕЖІ 1848 РОКУ / ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА
Сьогодні хочу поговорити про дуже потрібну й актуальну в наш час професію пожежника. Львівські вогнеборці заслуговують на велику подяку за свою нелегку працю. А я хочу розповісти про події, які передували створенню регулярної міської протипожежної охорони.
Люди здавна поклонялися величі та силі вогню, оскільки вперше до них він прийшов із грозових хмар та вулканів, які були, за їхньою уявою, оселею богів. З часом «дарунок Прометея» став невід’ємним атрибутом людського житла. Навіть сьогодні, готуючи їжу, мало хто замислюється над тією визначною роллю, яку відіграв вогонь в історії людства. Та інколи цей «палкий друг», виходячи з-під контролю, завдавав чимало шкоди. Не дивлячись на те, що у вогні згоріло багато безцінних історичних документів, деякі факти минувшини дійшли до нас завдяки описам пожеж.
Навіть перша письмова згадка про Львів пов’язана з розповіддю про пожежу в місті Холм: «Року божого 6767. Куремса вирушив війною на Данила і Василька […] І коли Данило і Василько збиралися до бою з татарами, трапилося таке, як кара за гріхи. Зайнявся Холм через окаянну бабу […] і полум’я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також і з Львова, по Белзьких полях було видно, бо сильним було полум’я пожежі».
Основними засобами боротьби з вогнем на той час були вода і пісок. Про будь-які заходи запобігання не могло навіть мовитися, оскільки пожежу вважали Божою карою за гріхи, а подекуди навіть забороняли гасити.
У першій згадці про Львів причиною виникнення пожежі названо «окаянну бабу», яку не варто сприймати як безпечну господиню, оскільки літописець мав на увазі язичницьке божество у вигляді кам’яного або дерев’яного стовпа.
Причини пожеж тих часів у княжих містах були зазвичай прозаїчніші, а швидкому поширенню вогню сприяли тісна забудова, нерегулярне прибирання сміття, відсутність водогону та значне використання в будівництві деревини. Навіть якщо господар мав змогу звести собі мурований будинок, то дах переважно був солом’яний або покритий ґонтом.
Велике значення у боротьбі з пожежею мало те, як швидко її виявляли та сповіщали людей. У Львові для цього використовували вартову вежу на горі, яка на той час називалася Будельниця. На варті там були княжі дружинники, які не лише пильнували за наближенням ворога, але й давали знати городянам про займання. Коли ж траплялося лихо і «червоній півень» навідувався до міста, на боротьбу з ним ставали всі як один.
У документах, що зберігаються в архівах Львова, є багато відомостей про пожежі, які спустошували наше місто. Наприклад, від 1381 до 1734 року зафіксовано 14 великих і значну кількість менших пожеж. До наших днів дійшла окрема архівна справа під назвою «Пожежі від 1340 до 1772 року». Першою відомою великою пожежею, яка знищила княжий Львів та архів міста, вважають ту, що сталася 1381 року. Тому найдавніші львівські документи датовані 1382 роком. Однак, на думку фахівців, найбільш повним є опис пожежі 1527 року, коли згоріли дотла пам’ятки готичної архітектури. На сьогодні цю дату вважають межею двох епох у будівництві Львова: готичної та ренесансної.
Щоб уявити собі масштаби цієї трагедії, звернемося до опису очевидця, який зазначив: «Описую сумну та злощасну подію нашого прекрасного славнозвісного міста, жалюгідну й навіть довговічну із-за болю руїну, яку треба оплакувати через безпощадність цієї пожежі …»
Біда прийшла раптово червневого вечора 1527 року. Першим зайнявся бровар Григорія Солтиса з Клепарова, що був поруч із вулицею Пекарів (частина сучасної вул. Вірменська, між вул. Театральна і Краківська), звідти вогонь перекинувся на сусідні будинки і охопив вулицю Пекарів, а також Краківську, Шевців та Вірменську. Далі розбурхана вітром стихія перейшла на вулицю Галицька і через Жидівську дійшла до вулиці Руська. З даху Краківської брами (ріг сучасних вул. Краківська та Лесі Українки) полум’я перекинулося на сторожову вежу Високого Замку. На масштаби трагедії вказує той факт, що з житлових будинків уцілів тільки один – вкритий черепицею і через це названий вежею. Ба більше, горіли будинки навіть на Знесенні. Було знищене все середмістя, «за винятком дерев’яної ратушевої вежі та головної будівлі ратуші, врятованих волею Божою і пильною сторожею…»
Як уже мовилося, за одну жахливу ніч відійшов у історію готичний Львів. Була безповоротно втрачена будівля Успенської церкви, значно постраждала споруда латинського катедрального костелу: завалилася дзвіниця з усіма дзвонами (найбільший із них називали «Сусанна»).
Львів’яни припускалися думки, щоб назавжди покинути це місце й ніколи не повертатися на згарище. Але перемогла прив’язаність, і погорільці почали відбудову. Як зазначає В. Лозинський, «… Львів постає з попелу і руїни, немовби Фенікс, наче справжня руська Венера, щоб завжди бути між Марсом і Вулканом, між війною і пожежею…» Недарма першим лихом після війни вважали пожежу.
Ще з 1445 року у Львові були запроваджені обов’язки міських цехів на випадок вогняної загрози. На той час у місті було 17 оборонних веж, і кожному цеху приписали опікуватися певною ділянкою міських укріплень. До обов’язків ремісників входило забезпечення веж потрібним спорядженням. У випадку лиха кожен цех збирався біля «своєї» вежі, щоби виконувати розпорядження магістрату.
Обов’язки пожежної охорони середмістя львівські цехи виконували тривалий час і ніколи не відмовлялися від них.
На зразок Кракова Львівський магістрат зобов’язав усіх теслярів і столярів «у випадку виявлення вогню, озброївшись сокирами й гаками, прибути на місце пожежі», за що міські райці встановили навіть певну платню. В 1720 році цех столярів, який об’єднував 20 майстрів, добровільно узяв на себе всю відповідальність за охорону Львова від пожеж. Під їхнім пильним оком перебував 461 будинок.
Але, як не дивно, вагомий внесок у пожежну безпеку середньовічного Львова зробив кат, оскільки в його щоденні обов’язки входило стеження за прибиранням міста, за чистотою криниць. Як робочу силу він мав право використовувати в’язнів, тому не раз, як свідчать документи, до рук «малодоброго» потрапляли містяни, яких звинувачували у виникненні пожежі. Інколи це були «відьми», «чаклуни», ті, яких підозрювали у зв’язках із нечистим. Що цікаво, до таких осіб іноді зверталися й самі городяни з проханням викликати або ж припинити дощ, а їхні оселі вважали найбільш небезпечними, оскільки будь-якої миті на них могла зійти кара Божа – вдарити блискавка. Проте найбільшою загрозою виникнення пожежі залишалося воєнне лихоліття.
А оскільки географічне положення Львова робило його в усі часи ласим шматком для загарбників, то за свою багатовікову історію наше місто зазнало чимало нападів як зі сходу, так і з заходу, з півночі та півдня. А з винаходом вогнепальної зброї пожежі «супроводжували» кожну облогу міста. Небезпека була не лише від ворога, а й через неналежне зберігання й утримання військового спорядження, для чого і звели Міський та Королівський арсенали та Порохову вежу.
Для більшої безпеки Міський арсенал був розташований між оборонними мурами в південно-східній частині міста. Перший арсенал існував на цьому місці вже у 1430 році, а другий, збудований у 1555 – 1556 роках, був також знищений пожежею 1571 року. Будівлю, яку бачимо сьогодні, спорудили в 1574 – 1575 роках. Вона має з боків вежі: Шевську – від вулиці Братів Рогатинців і Токарів та Поворозників – від вулиці Руська. Зовні арсенал суворий, дещо похмурий, проте був таким не завжди. З актових книг Львівського магістрату відомо, що будівля ця була оздоблена живописними і скульптурними зображеннями як зовні, так і всередині.
У 1637 – 1646 роках за проєктом П. Гродзицького збудували ще один арсенал коштом короля, тому й назвали його Королівський (вул. Підвальна, 13). Цікавою є його внутрішня схема. У випадку захоплення двору ворог потрапляв у пастку: його вражали пострілами з внутрішніх вікон. При Королівському, як і при Міському арсеналі була своя людвисарня для відливання гармат та різні майстерні. Арсенал цей використовували для збереження та ремонту зброї аж до 1939 року.
Ще одним пожежонебезпечним місцем середньовічного Львова була Порохова вежа. Сама назва свідчить про її первісне призначення. Але ця твердиня була така досконала, що не має жодних відомостей про те, що якась пожежа розпочалася саме звідти, хоча вежу звели ще в 1554 – 1556 роках.
Із переходом Львова у 1772 році під владу Австрійської імперії відкривається нова сторінка його історії. Чи не першим суттєвих змін зазнає міське комунальне господарство. Львів стає столицею великої австрійської «провінції». Цеховий устрій існує, та вже не має того давнього значення. У 1814 році ще діяв 21 цех, але вже почали виникати нові професії та підприємства. Для експорту виготовляли медичні інструменти, карети, шовк, лікери, горілку, пиво. Залишаючись торговельним, місто почало набувати промислового характеру. Відповідно зросла потреба у вдосконаленні засобів пожежної безпеки. Як і промисловість, комунальні служби Львова взяли на озброєння новітні розробки у галузі науки і техніки.
Останньою краплею, що примусила міську владу створити регулярну протипожежну службу, стали листопадові події 1848 року, коли внаслідок інтенсивного артилерійського обстрілу згоріло чимало споруд у середмісті, зокрема університет, театри, приміщення школи та прилеглі до неї будівлі. Значної шкоди зазнала і будівля ратуші: спалахнула та провалилася всередину баня, згоріла реєстратура, частина архіву та різні пам’ятки минувшини.
Для здійснення рятувальних робіт була створена спеціальна комісія, яка в особі гофрата Пеше 21 листопада 1848 року доповідала Крайовій президії: «… Першою турботою комісії було обмеження пожеж, що внаслідок обстрілу міста виникли […] а також припинення безпорядку і замішення серед мешканців міста, що, дякуючи діяльній підтримці відрядженого для цієї справи губернаторського секретаря Богдана і міського будівельного інспектора Зальцмана, не без застосування великих зусиль, нарешті вдалося зробити …»
Комісія працювала в тісному контакті з військовим керівництвом – генерал-майором фон Бордоло, командувачем Національної гвардії генералом Вибрановським та керівництвом міста. Завдяки вчасно вжитим заходам була врятована найцінніша частина університетської бібліотеки, майже вся нумізматична колекція та анатомічний музей. У своїй доповіді Крайовій президії Пеше серед найцінніших урятованих речей згадує і два портрети цісаря.
Уже наприкінці 1848 року львівські газети писали про те, що магістрат розробив і попередньо розглянув низку документів про створення регулярної міської протипожежної служби. Але це вже інша сторінка історії «Львів у вогні».
