На початку 90-х ринки Львова перетворилися на величезні мурашники, де відбувався перший перерозподіл майна та ресурсів. Такого бурхливого розвитку не було у жодному місті країни. «Твоє місто» продовжує серію публікацій про те, яким був Львів, коли Україна проголосила Незалежність. У цьому матеріалі професор Національного університету «Львівська політехніка», доктор економічних наук Ростислав Слав’юк пояснює, що відбулось із економікою Львова, адже така кількість виробництв була сконцентрована далеко не у кожному місті радянської імперії.
«Львів’яни посунули на ринки»
З початком незалежного шляху в Україні набирала обертів так звана «човникова торгівля». За словами доктора економічних наук Ростислава Слав’юка, у період 1991–1993 років Львів суттєво вирізнявся тим, що містяни бурхливим потоком метнулися на ринки, аби продавати усе, що тільки можна, та шукати засоби для існування. Саме географічне розташування міста, його наближеність до кордону з Польщею відіграли чималу роль у тому, що тут з’явилось багато стихійних місць торгівлі, деякі з яких, до речі, працюють досі. У 90-х у людей з’явилась можливість умовно вільно відвідувати інші країни, що давало змогу продати іноземному покупцю привезений товар, а на отриману валюту закупити «заморського» продукту, який можна було перепродати вже українському покупцю.
«Коли у 90-х зароджувався ринок на Галицькому перехресті, то там нічого взагалі не було. Це була засипана щебенем площа, на якій люди розкладали столи, стільці і продавали все, що привозили. У 1991–1993 роках у місті був бурхливий розвиток торгівлі на усіх можливих майданчиках», – розповідає економіст.
Чималу роль у цьому також відіграла неспроможність роботодавця платити повноцінну зарплату. Працівники заводів замість зарплати отримували натуральний продукт, який самі ж виробляли. Таким чином на ринки потрапляла продукція, якої раніше ніколи там не було: «Ринки перетворилися на величезні мурашники, де почався перший перерозподіл майна та ресурсів. Хтось мав один товар, хтось – інший, і це почало набирати обертів. Я б навіть сказав, що це перша комерційна платформа львів’ян. Такого не було у жодному з українських міст».
Про це також пише у своїй книжці «Львів повсякденний» Ілько Лемко: «Влітку і восени 1997 на львівських підприємствах почалася практика видавати зарплату власною продукцією: на «Іскрі» лампочками, на заводі «Львівприлад» пропонували брати зарплату вітчизняними холодильниками, на інших підприємствах – консервами, свічками, туалетним папером, яйцями, керамічними виробами. У Львові на кільцевій дорозі працівники велозаводу продавали велосипеди».
Черпаки та каструлі замість військових замовлень
У 90-х на території Львова та навколишніх районів було 356 великих підприємств, що працювали на загальносоюзну систему економіки. Експерт стверджує, що така кількість виробництв концентрувалась далеко не у кожному місті радянського союзу. Більшість з них також мали державні воєнні замовлення, що стимулювало стрімкий розвиток цих підприємств.
Ростислав Слав’юк називає таку систему консервативною і відсталою, що особливо стало помітно після розпаду союзу: «Було таке, що ми у Львові, наприклад, на завод ЛОРТА (Львівський державний завод «Львівське об’єднання радіотехнічної апаратури») чи на ЛАЗ (Львівський автобусний завод) отримували комплектувальні, наприклад, з Іркутська чи, скажімо, з Красноярська, і треба було подолати ці 7 тис. км, аби підприємства могли продовжувати виробляти товар».
У 1991 році навіть найпростіший елемент приладу було складно отримати. Причинами цього стало не тільки розпорошене по всьому союзу виробництво, але і орієнтованість на державні замовлення, тобто нульове пристосування до вільного ринку. Також тоді не було маркетологів та комерційних директорів, які б шукали ринки збуту, укладали контракти та займались просуванням товарів. Показовою є історія ЛАЗу, коли Україна не мала можливості масово закуповувати автобуси, оголошуючи замовлення на 500 автобусів, для прикладу, а завод продовжував виробляти їх по тисячі на рік.
«У 91-му році підприємства, які працювали як фабрики, за наказом раптом опинились на ринку. Усю вироблену продукцію потрібно було продавати, ніхто не знав, як це зробити, тоді ринок почав працювати проти підприємств», – зазначив економіст.
Великі підприємства змушені були перепрофільовуватися, Ростислав Слав’юк пригадує, коли від безвиході на масштабних воєнних виробництвах виготовляли черпаки та каструлі. Багато підприємств у таких умовах змушені були оголошувати банкрутство. У такий спосіб економіка Львова, як і деяких інших міст України, почала існувати навколо того, що можна якимось чином отримати як матеріальний ресурс чи товар. Попри це, деяким заводам вдалось швидко переорієнтуватися на ринкову економіку. Серед таких – Львівська пивоварня, яка перетворилась на акціонерне товариство.
«Люди хотіли грошей»
Практично всі підприємства Львова розпочали процес приватизації: «Деякі підприємства, наприклад, Львівська пивоварня, зуміли його пройти. Кожному працівнику за коефіцієнтом трудової участі і стажу надали певну кількість акцій. Той, хто працював більше отримував більшу кількість акцій, хто менше – меншу», – розповідає Ростислав Слав’юк.
Це призвело до того, що люди, які щойно отримали акції масштабного прибуткового підприємства, не усвідомлювали, як правильно розпоряджатися ними, як та коли вони зможуть отримати дивіденди. Тоді почали з’являтися компанії, які скуповували такі акції, за них пропонували чималі кошти, а інколи навіть нерухомість: «До прикладу, у Львові з’явилася посередницька фірма «Світоч», яка ніяк не була пов’язана з кондитерськими виробами. Вона скуповувала акції у пересічних громадян, які щойно їх отримали. Власникам акцій іноді пропонували суму, яка дорівнювала вартості трикімнатної квартири у Львові. І люди масово продавали ці акції, бо хотіли миттєвих грошей. Їм ніхто не пояснив, що за акції можна було б отримати дивіденди. Часто ці акції просто продавали структурам, які згодом опинялись у руках відомих тепер олігархів”, – розповів професор «Львівської політехніки.
Акції роздавали без урахування місця проживання громадянина-отримувача. Наприклад, мешканець Дніпра, чи Харкова міг отримати частку Львівської фармацевтичної фабрики. Це поглиблювало проблему перепродажу підприємств та зосередження бізнесу у декількох капіталоутримувачів. «Проблема була в тому, що майно великих виробництв перейшло у власність мешканців Дніпра, Донецька, Києва, а у Львові залишилась його меншість. Львівські підприємства в основному належали не львів’янам, і навіть не жителям заходу України», – пояснює Ростислав Слав’юк.
Також багато підприємств почали створювати при собі менші компанії, щоб шукати ринку збуту та реалізовувати товар. «Сама компанія-виробник не могла цим займатись. Новостворені компанії наймали молодих працівників, які вивчали маркетинг та шукали способи, як продати товар за кордон. Так в Україні зароджувався міжнародний бізнес. Молоді люди почали їздити, шукати, продавати. Наприклад, тоді було створено ТзОВ «Електрон», яке почало виробляти бензобаки для автомобілів «Mercedes». Це було надзвичайно серйозне замовлення міжнародного рівня. Так українська економіка виростала з шортиків до офісних костюмів», – підкреслив експерт.
Економічні рани Львова
На думку Ростислава Слав’юка, Львів – одне з міст, економіка якого найбільше постраждала від розпаду радянського союзу. Насамперед через те, що зникли централізовані масштабні державні замовлення. Такі заводи як ЛАЗ, ЛОРТА, «Кінескоп» забезпечували своєю продукцією усіх членів союзу. З його розпадом вони перейшли на дрібний буржуазний уклад. «У Європі такі підприємства, як ЛАЗ, називають містоутворювальними. Фактично одне виробництво такого рівня може дати життя цілому місту. У Львові таких було сотня. Я вже не кажу про харчову промисловість, кондитерку, молочку і тому подібне. Сталось навіть так, що ці підприємства почали руйнувати інфраструктуру, тому що за ними були закріплені готелі, транспортні сполучення, санаторії, дослідні інститути, конструкторські бюро, в яких працювали фахівці”.
Це спричинило відтік висококваліфікованих працівників за кордон, масові скорочення і зародження «човникового бізнесу», з’явилися базари. У Львові така практика була більш поширена, аніж у інших містах України, насамперед через географічне розташування міста: «У мене був знайомий, який працював на заводі, а паралельно налагодив канал постачання якісного стоматологічного обладнання. Люди вчились, шукали, і так у місті почали з’являтися перші приватні стоматологічні клініки. Тут все ввозилось з-за кордону і в нас такого обладнання реалізовували значно більше, аніж будь-де».
Ілько Лемко пише: «Тепер, приблизно з 1992 року, поляки більше не їздили до Львова заробляти, а вже львів’яни везли на польські базари усякий крам. Це стало для багатьох львів’ян стартом у приватний бізнес. Продавалося усе – від цвяхів і шкарпеток до електроприладів, особливо цінувались гірські лижі, постільна білизна, прогресівське взуття. А найвигіднішою стала торгівля алкоголем. Львівські горілчані підприємства працювали на повну потужність, і тут вигравали ті, хто мав необмежену можливість купувати алкоголь».
Підприємства перепрофільовувались, шукали нові ринки, проте це вдавалось не усім. Львівському бронетанковому ремонтному заводу було набагато складніше перейти на виробництво міксерів, державні замовлення надходили, але їх було замало. А військове виробництво, згідно з законодавством України, не можна приватизовувати.
У 90-х львів’яни почали біднішати, на заводах скорочували вакансії: «Роботу втратили інженери, фахівці невисокого класу, які практично не знали, що ще можуть робити. Також скоротили дуже багато військових».
Ростислав Слав’юк додає, що у той час уже зароджувався малий бізнес. Невеликі підприємства почали масштабуватись, стали налагоджувати приватні вантажні перевезення, а це, знову ж таки, ще одна можливість вийти на закордонні ринки.
Львів як логістичний хаб
Декілька років тому Львів мав стратегію, відповідно до якої ІТ та туризм вважались ключовими напрямками, які треба розвивати. «Хибно вважати, що Львів виживатиме від туризму. Це ж промислове місто. Львів є великим хабом, тут мали б планувати будівництво доріг, шляхові розв’язки до кордону, я не кажу вже про аеропорт. На мою думку, Львову більше доходів приноситимуть правильні міжміські сполучення, транспортні та складські хаби, а не туризм», – вважає економіст.
Він також додав, що створення вільної економічної зони у Львові та навколишніх районах дадуть можливість знижувати податки або ліквідувати їх для інвесторів, які сюди прийдуть. Якщо брати за взірець західні країни, то це створить сприятливий ґрунт для розвитку нових та модернізації старих підприємств за рахунок іноземних інвестицій.
«Єдиний варіант для Львова – це надходження інвестицій, а щоб це трапилось, треба створити вільну економічну зону за прикладом провідних західних країн».
Володимир Федорович
Підтримайте проект на Patreon
