Четвер, 30 листопада

Квітка Цісик – донька біженців. Тепер для нас ця фраза звучить зовсім по-іншому

«Нині тих, хто не знає про Квітку абсолютно нічого, хто ніколи не чув її пісень, – на щастя, одиниці. Нині багато тих, хто хоче хоч якось бути до неї причетним», – каже журналістка Леся Вакулюк, співавторка фільму «Квітка. Голос в єдиному екземплярі».

КВІТКА ЦІСИК / ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВАКвітка Цісик / Фотографії старого Львова

Квітка Цісик – це донька біженців з України. Не просто емігрантів, а саме біженців! Тепер для нас ця фраза звучить зовсім по-іншому, правда ж? Але про цей факт із біографії Квітки ви не прочитаєте у всіляких добірках про 5, 10 чи 12 «неймовірних, цікавих, невідомих фактів із життя співачки з українським корінням», які ширяться останнім тижнем – і до 25-их роковин з дня її смерті, і до її нинішнього 70-ліття з дня народження. Більше того, про цей факт із біографії Квітки навіть не згадала я, коли десять років тому писала сценарій до документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі», чи коли 15 років тому готувала перший в Україні сюжет про американку, яка співала українські пісні.

І 10 років тому, а тим паче 15 про життя і творчість Квітки Цісик інформації справді було небагато. Як і небагато тих, хто взагалі знав, що така співачка є. На Майдані біля Головпошти стояв хлопець, який торгував музичними дисками. Серед його продукції були й два Квітчині альбоми – «Квітка» і «Два кольори». Альбоми, звісно ж, піратські. Кому тоді було в голові авторське право… До дисків Квітки хлопець обов’язково додавав аркуш А4 із надрукованим текстом про те, хто вона така. Тож порушення авторського права йому можна було пробачити вже хоча б за цю просвітницьку роботу з українськими меломанами.

Я сама почула Квітку у 90-их. Моя бабуся – вчителька української мови. Коли вона не перевіряла зошити чи не готувалася до уроків, читаючи конспекти або ж вірші вголос, вона мила посуд чи готувала їсти. А її вчительська натура вимагала постійного шуму на фоні. Тож на кухні мало бути ввімкнене радіо. Інколи старий приймач «Маяк» просто видавав замість етеру дивні шиплячо-пискляві звуки, інколи – розмови в студії чи музику. Так я й почула романс у виконанні Квітки «Де ти тепер». І це щось було заворожуюче! «Шазаму», який допоміг би визначити, хто співає, в ті часи не було, як і інтернету, зрештою. Мені тоді було 12-15 років, і не думала, що стану журналісткою і що зніму про Квітку, яку випадково почула на радіо, документальний фільм, але відтоді вона та її голос не йшли мені з голови.

То нині фотографій і відеокадрів з Квіткою Цісик є до кольору і до вибору. YouTube на запит про неї видає мільйон усіляких відео. Зокрема, її інтерв’ю, яке пощастило зробити в 1992-му Олександрові Горностаю. Воно зберігалося в нього на VHS-касеті. І я пригадую, як взяла той раритет і понесла оцифровувати, як дивилася на Квітку, як вона поводиться в кадрі, про що говорить, слухала її українську мову з відчутним американським акцентом, але таку живу, правдиву. На цьому відео їй десь так само, як мені зараз. Як для доньки українських емігрантів – вона дуже успішна. Успішна не лише серед української діаспори, але й серед американців.

На касеті пана Олександра опісля інтерв’ю з Квіткою були також записані рекламні ролики, на яких вона співає, аби американці купували «Форд». Ще раз: донька біженців з України – обличчя і голос американського автомобільного гіганта! І, власне, маючи такий успіх, кар’єру, гроші, будучи народженою в найуспішнішій країні світу, не бачачи в очі і не знаючи, що таке Україна, звідки приїхали її батьки (тим паче, що України на карті світу в той час і не було, була УССР у складні СССР), записує власним немалим коштом кілька альбомів пісень українською мовою. І все для того, щоб показати тим самим американцям, яким вона розповідає про «батьківщину своїх батьків», що Україна, українська культура, українська музика – це щось особливе і воно не совєтське!

Чому я постійно повторюю фразу «донька біженців з України»? Чому цієї фрази не знайшлося в документальному фільмі, спіавторкою сценарію якого я була 10 років тому? Бо 10 років тому, коли документалка вийшла на екрани, – президентом був Янукович, українцям у більшості своїй було якось байдуже до всього українського, вони все ще були занурені в совєтський контекст. Та й, чесно кажучи, не маючи власного досвіду життя у війні, я мало розуміла, що таке – втікати від неї. Але дивлячись на життя батьків Квітки Цісик із нинішньої нашої перспектики, я розумію, що їхня дорога до Америки – це не була весела пригода до кращого життя.

Вони не просто втікали з рідної країни, рятуючись від бомб. Вони втікали саме від російського солдата і тієї влади, що він ніс із собою. Батько Квітки працював концертмейстром у Львівській опері. Посада престижна. Мама її була з родини науковців. Мали помешкання недалеко від центру Львова. Чудове життя. Навіщо кудись виїжджати?! Але вони вже знали, що совєти зробили з українцями Заходу України, коли прийшли першого разу. Масові вбивства в’язнів у тюрмі на Лонцького, серед яких більшість – українська інтеліґенція. Совєти заарештували, а потім убили Квітчиного дядька, татового брата – Миколу. За що? Бо він очолював сільську «Просвіту». Все. А для совєтів це означало єдине – український націоналіст. Де поховано брата і чи поховано, як годиться, взагалі – батько Квітки Цісик так і не дізнався. Далі! Совєти розправилися з дідом Квітки по татовій лінії. За те, що куркуль, – відправили на заслання в Казахстан. Там він і загинув. Чи треба казати, що чекало батьків Квітки Цісик, якби вони не втекли з України?

Нині я можу собі уявити, як непросто давалося їм це рішення. Мати влаштоване життя тут і покинути все тільки тому, що представникам однієї країни захотілося окупувати іншу країну. Цісики виїхали з України у 1944. До США вони приїхали лише в 1949. А поміж тим було довгих непростих 5 років переїздів далі на Захід. Були табори для переміщених осіб. І там у Цісиків не було окремої квартири. Це були будинки-бараки, де всі жили вкупі. Тепер ми собі легко можемо уявити, як це тяжко. В першу чергу психологічно. Але в тодішніх таборах для переміщених осіб була ще більша небезпека – тебе могли відправити назад в совєтский союз, який улесливо запрошував своїх громадян повернутися. І дехто спокушався, сідав у потяги в країну Рад. Але для таких переміщених осіб це означало лише одне: совєтська каральна система відправляла їх або в тюрми, або на той світ – як зрадників і ворогів совєтського народу. Цісики не повернулися. І це їх врятувало!

Але отримавши квиток до найуспішнішої країни світу, Цісики не забули про те, звідки вони. Квітка народжена вже там, але Квітка розмовляє українською. Квітка робить кар’єру в американському шоубізнесі, але Квітка записує альбоми з українськими піснями в неймовірному і дуже професійному аранжуванні, залучивши найкращих американських музикантів. Квітка – американка, але Квітка вболіває і активно стежить за політичним життям у совєтському союзі, а особливо за країною, яку він окупував, – Україною. Квітка – дружина американця (теж нащадка емігрантів десь із Польщі), і її американський чоловік теж починає вчити українську. Квітка-американка народжує сина, якого теж вчить української. І якби вона була жива донині, я переконана, що син розмовляв би українською.

Чи вдасться нинішнім біженцям з України залишитися українцями – не лише за паспортом і не лише за походження? Чи вдасться так виховати своїх дітей, які зараз вимушено опинилися за кордоном, як виховали батьки Квітку?

Нині тих, хто не знає про Квітку абсолютно нічого, хто ніколи не чув її пісень, – на щастя, одиниці. Нині багато тих, хто хоче хоч якось бути до неї причетним. Нині десятки фактів з її життя у вільному доступі. З одного боку, я дуже тішуся, що про Квітку нарешті знають в Україні, бо вона того варта. З іншого, коли читаю вигадані клікбейтні факти про неї, коли бачу, як деякі «дослідники» її життя і творчості, не перевіряючи достовірності фактів, плетучи несусвітні дурниці, перекручуючи те, що почули, зокрема, і в моєму документальному фільмі, потім на основі цього видають книжки про Квітку, – хапаюся за голову. Але, мабуть, така ціна слави, яка нарешті в Україні прийшла до доньки біженців з України.

Єдине, до чого я хочу закликати всіх, хто любить Квітку, – любіть не лише те, що є зовнішнього. Не лише те, як вона гарно співає українські пісні, а й те, що вона співає їх не шароварно, не по-совєтськи, – тож не плодіть шароварщину! Не лише захоплюйтеся, як вона гарно розмовляє українською, але й самі розмовляйте українською! Любіть не тільки те, що Квітка, як донька емігрантів, стала успішною в далекій Америці, але й те, що, будучи американкою, вона любила і вболівала за країну, якої тоді навіть не було на карті, любила не тому, що ця країна мала їй щось дати, а тільки тому, що це – земля її батьків.

Джерело: Tvoemisto.tv.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.