«Велика депресія» 1930-х років традиційно асоціюється в нашій уяві зі США. Проте, внаслідок цієї економічної кризи постраждало багато й європейських держав, в тому числі і міжвоєнна Польща, в складі котрої тоді знаходилась Галичина зі Львовом. Подолання наслідків кризи, зростання безробіття, суспільне невдоволення, а також підпільна підривна діяльність комуністичних сил вилились 1936 року в сумнозвісні події, іменовані в ті часи в пресі як «Кривавий квітень».
Демонстрація безробітних на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 14 квітня 1936 року
В 1930-х роках Львів не був промисловим містом, і робочих місць для робітників була лічена кількість, а тому різноманітні демонстрації в ті часи були звичним явищем. Частина з них сприймалася владою як сплановані акції радянських спецслужб, які використовували робітників та безробітних в своїх цілях. Переважна більшість таких виступів закінчувались мирно, або ж супроводжувались арештами учасників, яких підозрювали в причетності до комуністичного руху. Проте, в квітні 1936 року все відбулось набагато трагічніше.
Барикада на вулиці Городецькій (Городоцька). Фото 16-17 квітня 1936 року.
У вівторок, 14 квітня 1936 року, в перший тиждень після Великодня, на вул. Бортнянського (Святохрестній), де тоді розміщувався Фонд праці, відбувалася демонстрація з вимогами “хліба і праці”. Після короткого мітингу група, що налічувала біля 250 безробітних, вирушила на пл. Ринок, де їх розігнала поліція. Після цього окремі групи демонстрантів зібралися на пл. Міцкевича (Марійській) і вирушили на пр. Шевченка (вул. Академічну). Тут відбулася друга сутичка з поліцією, а оскільки поряд проводилися ремонтні роботи міської каналізації, безробітні спробували прорвати кордон поліції за допомогою каміння та інших підручних матеріалів. Поліція відкрила вогонь, поранивши трьох демонстрантів, один з яких, 23-річний Владислав Козак, помер на місці. Інший, МиколаШереда, помер через 3 дні.
Перекинутий трамвай на площі Марійській (пл. Міцкевича). Фото 16-17 квітня 1936 року
Похорон Владислава Козака призначили на 16 квітня. За кількасот метрів від каплиці на вул. Пекарській, де відспівували загиблого, був Личаківський цвинтар, де ховали переважно заможних міщан. Натомість, для бідноти був призначений інший цвинтар — Янівський, у протилежному кінці міста. Щоб запобігти можливим заворушенням, міська влада дозволила поховати безробітного на Личакові.
Перекинуті трамваї на вулиці Городецькій (Городоцькій). Фото 16-17 квітні 1936 року
В четвер, 16 квітня, на похорон В.Козака зібралося близько 8 тис. осіб. На кладовище процесія повинна була вирушати в 15 годині. Перед самим початком ходи натовп починає скандувати «На Янів», озвучуючи бажання поховати загиблого саме на Янівському кладовищі. Є різні думки звідки з’явилось таке рішення людей. За однією версією, так захотіли друзі Козака, які не бажали, аби він був похований серед «панів». За іншою – натовп був підбурений комуністами, які прагнули перетворити похоронну процесію на демонстрацію.
Перекинутий трамвай на розі вулиць Шпитальної та Городецької (Городоцька). Фото 16-17 квітня 1936 року
Коли процесія наблизилася до Бернардинської площі (площа Соборна), уже майже центру Львова, її зустріли 22 поліцейських, що наказали демонстрантам звернути на бічну вулицю й повертати до Личаківського цвинтаря. У відповідь у поліцейських полетіло каміння. Поліція відбивалася спершу ґумовими палицями, потім почала стріляти. За словами одного з очевидців, комісара Андрія Недзвецького, після кількох хвилин стрілянини комендант вирішив пропустити процесію на Янівський цвинтар, при цьому було перегороджено дорогу до державних установ — воєводства і магістрату.
Розбиті вітрини на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 14-17 квітня 1936 року
Натовп вийшов на центральну вулицю Легіонів (пр. Свободи). Попереду несли труну з покійним. Дорогою закидано камінням вітрини й вікна магазинів, кав’ярень, міського театру. На вулиці Сиксутській (Дорошенка) перекинуто трамвай.Близько 18:00 години процесія потрапила до Янівського цвинтаря, дійшло близько півтори тисячі чоловік, решта розсіялися після сутичок із поліцією.
Побиті шибки крамничок на одній із вулиць Львова. Фото 14-17 квітня 1936 року
Після поховання демонстранти продовжили безлади. У місті зупинено рух трамваїв — демонстранти перекидають трамвайні вагони і використовують їх як барикади. Через розбиті ліхтарі із настанням сутінків вулиці залишилися без освітлення. Демонстранти кидали у поліцейських камінням, стягували з коней і били. Зі знищених крамниць розкрадено одяг і харчі. Пограбовано броварню на вулиці Клепарівській. На Городоцькій підпалено склад дерева та взуттєвий магазин Гані Дрикс. На допомогу поліції влада кинула солдатів, але ті відмовилися стріляти в маніфестантів.
Понищені вітрини на одній із львівських вулиць. Фото 14-17 квітня 1936 року
Загалом під час заворушень і сутичок із поліцією за різними підрахунками загинуло від 8 до кільканадцяти осіб, близько 100 було поранено. Убитих поховано наступного дня о 4 годині ранку, щоб уникнути повторення заворушень.
Ушкодження отримали 69 поліцейських. Того ж дня заарештовано біля 200 осіб, наступного — понад 600 осіб. Винними у заворушеннях назвали комуністів, які в той час у Західній Україні діяли підпільно. Більшість затриманих отримали від шести місяців до п’яти років ув’язнення. Багатьох заслали до концтабору в Березі-Картузькій (на території сучасної Брестської області в Білорусі).
Фрагмент газети «Chwila» («Момент») за 15 квітня 1936 року
У понеділок 20 квітня профспілки Львова оголосили загальний страйк.Зрештою, влада Львова мусила піти на поступки. За кілька днів магістрат звернувся до уряду Польщі, щоб виділив кошти на громадські роботи для безробітних.
Дані події згодом активно використовувались радянською пропагандою, а деталі їх перебігу переписувалися в комуністичній публіцистиці та історіографії з року в рік. Наприклад, в статті «Вільної України», за 1940 рік вже йшла мова про 20-тисячну масу робітників з оркестрами, прапорами і вінками. А «Українська Радянська Енциклопедія» взагалі побачила в подіях 16 квітня 1936 року «антифашистську демонстрацію близько 100 тис. трудящих». До слова загальне населення Львова в ті роки становило 350 тис., а офіційна кількість безробітних нараховувала близько 8 тис.
Володимир ПРОКОПІВ Джерело
