Процес випарення солі – що за давнини, що тепер – був доволі простий і не вимагав якихось спеціальних пристосувань
На цій середньовічній гравюрі ви бачите процес солеваріння за давніх часів: сировицю (або – ропу, як кажуть гуцули, тобто соляний розчин який б’є з-під землі у вигляді джерела) наливали до посудини, ставили на вогонь і випарювали. В результаті вода із соляного розчину випарювалася, а на дні і на внутрішніх стінках посудини залишався шар білих кристаликів. Оце і є сіль, яку людство вживає у їжу впродовж усієї своєї історії.
Ще зі шкільної лави кожен з нас знає, що природна потреба в солі для однієї особи – 3,6 кг на рік (близько 10 г на добу). Тому, хто б не приходив мешкати за давнини під наші Карпати, де рясно з-під землі б’ють соляні джерела, то завжди займався солеварінням: і собі, і на обмін чи на продаж.
На сьогодні, на галицькому Підгір’ї відомо близько 800 виходів соляної ропи (сировиці), ще 50 – на Буковині і 150 – на Закарпатті (за даними Богдана Грабовецького і Ярослава Ісаєвича). Але, найбільше – на Гуцульщині.
Виступає соляна ропа у видолинках та в підніжжі гірських схилів. А, самі місця виходу соляної ропи вже звіддаля легко впізнати по сріблясто-іскристих, випарених сонцем, пасмах, які довгими язиками стікають з крутих берегів струмків і річок.
Процес випарення солі – що за давнини, що тепер – був доволі простий і не вимагав якихось спеціальних пристосувань. Працюючи в археологічній експедиції професорка Лариси Крушельницької, яка у 1980-1990-их роках розкопувала найдавніші солеварні в Карпатах (більш як трьохтисячолітньої давнини!) я зробив тоді спробу відтворити на практиці увесь той процес солеваріння. І, ось що з того вийшло:
Знайшов я тоді в селі Текуча біля Космача одну маленьку згорблену, але дуже жваву гуцулку, яка ще з передвоєнних часів виварювала у цьому селі, сіль. Отож, вона й стала на ті дні моїм тимчасовим наставником у солеварінні. Скажу вам, що увесь продукційний цикл складається з двох етапів: перший – полягав у виділенні із соляної ропи якнайбільшої кількості води, в результаті чого у горщику де вона виварювалася, утворюється густа маса солі. Другий етап охоплював сушіння і порціювання продукту в спеціальному посуді відповідної форми і об’єму.
Так от, від тієї ґаздині (а, згодом, і особисто) я пересвідчився, що:
- для збільшення об’єму солі під час солеваріння слід потрохи доливати у ту посудину, яка стоїть на вогнищі, нові порції сировиці;
- соляну ропу під час варіння треба постійно помішувати, бо вона дуже пристає до стінок посудини і та тріскає;
- у процесі варіння виділяється соляна пара, яка дуже шкодить на очі;
- виварена навіть ледь тепла сіль пропалює тканину і шкіру, натомість у плетеній торбі з дерева або кори вона швидше просихає;
- щоби сіль не “виїдала” стінки горщика зі середини, то його, після закінчення солеваріння, треба прокип’ятити.
В процесі солевиробництва в пізній період епохи бронзи, у тогочасній культурі галицького Підгір’я вже існувала, мабуть, вузька спеціалізація: одні черпали і носили сировицю, інші – заготовляли дрова, ще інші мали на собі обов’язок постачати і змінювати в разі потреби горщики для солеваріння (вже не рахуватиму тут осіб які забезпечували їжею і несли охорону, а також тогочасних маклерів, які дбали про збут солі і вигідний товарообмін).
Тому, про кількість задіяних людей у солевиробничому осередку того часу, щось певне сказати важко. Зазначу лишень, що для випарення із сировиці 1 кг солі, треба спалити, за оцінками сучасних фахівців, в середньому 108, 2 кг дров (така кількість деревини згорала під горщиком на відкритому вогнищі, натомість для печей, що їх використовували для солеваріння наші підгоряни більш як 4 тисячоліття тому, деревини для нагріву потрібно було значно менше.
Однак, навіть ці занижені затрати дров для випарювання із ропи води, свідчать про необхідність великої кількості людей звільнених від звичайних обов’язків. Тому щоб виправдати такі затрати, робота наших тогочасних галицьких солеварів мусила бути вже від самого початку орієнтована на масове виробництво продукту, тобто на обмін. Взамін наші пра-галичани отримували бронзові мечі, серпи, сокири, ножі, долота, вістря списів, захисні обладунки та бляшаний часто гарно орнаментований посуд (двовухі казани і чаші).
І, на закінчення ще одне – цілком нове солевиробниче поселення пізньобронзового періоду я відкрив і розкопав в Космачі на присілку Медвежий в урочищі “Тимчуччина”. Розкопували також солевиробничий осередок тієї ж трьохтисячолітньої давнини в селі Іспас Горішній поблизу Коломиї з яким у мене пов’язані особливо теплі спомини. Усі матеріали з розкопок професорки Лариси Крушельницької і мої власні, опубліковані в численних статтях і кількох монографіях та виголошені у доповідях на міжнародних конференціях.
…Звісно, сьогодні ми не відчуваємо нестачу цього дорогоцінного продукту – солі, без якого не може жити жодна жива істота. Отож надалі, коли ж у полі нашого зору випадково з’являтиметься сільничка то все пам’ятаймо, що вже більш як три тисячоліття тому оте біле сипке золото Галичини, підтримувало наших предків на доброму здоров’ї, а видобування галицької солі давало їм тоді й непоганий заробіток…
Автор: Микола Бандрівський.
Джерело: Еспресо.Захід.
