Відомо, що без узагальнення неможливий будь-який аналіз. Однак є ситуації, коли узагальнення, як-то зведення під один шаблон або групування за ознаками, властивими конкретній особі, може завдавати непоправної шкоди. Зрозуміло, що в пошуках колективної ідентичності виявлення спільних поведінкових рис, формування позитивних образів минулого (місця пам’яті) відіграє надзвичайно важливу роль. Хоча важливішим у цьому процесі мало би бути визначення спільних цілей на майбутнє.
Джерело: Zahid.net.
Саме спільна позитивна мета, а не копирсання в минулому, мала б якнайбільше мобілізувати українців. Проте й аналізу описування образу колективного українця не уникнути. Оскільки цей опис є таким собі публічним проговорюванням і водночас намацуванням тем та ідей, які мають сприяти консолідації спільноти. Це мав би бути своєрідний щоденний плебісцит щодо найбільш нагальних питань. Голосування не тільки за те, на чому стоїмо, але й куди прямуємо. І тут вкрай важливо, щоб фундамент, на якому стоїмо, не виявився фальшивим, а герої надуманими і такими, що розривають суспільство на шматки. Поки що пошуки колективного образу українця тільки те й роблять, що занурюють спільноту у взаємні чвари. Намагаються «натягнути сову на глобус» старих ідеологем та нехитрих псевдоісторичних конструкцій. А створюваний колективний образ перетворюється на суму дурнуватих стереотипів.
При такому конструюванні постає питання, хто ж визначає канон справжнього колективного українця? Хто і для чого розробляє шаблони? Визначає нібито спільні символи, невід’ємні характерні ознаки і проводить червоні лінії? Наскільки така «селекція» залежить від політичних обставин і для чого взагалі проводиться?
Для того щоб краще унаочнити проблему, потрібно зробити короткий ретроспективний огляд бачення українців у минулому. У російській класиці українці – це колоритні хитруни, які люблять смачно їсти і добряче випити. Часто вони ще й безстрашні воїни, але тільки тоді, коли захищають православну віру та «отєчєство». З українцями весь час трапляються різні метаморфози. То вони стрімголов кидаються на смерть, то тільки й мріють, щоб вигідно зрадити. Зрозуміло ж бо, що тільки в росіян не бувало зрадників, а от серед українців у кожного Бульби обов’язково народжувався свій Андрій.
Українська класика – це суцільне оспівування нужденного, але одухотвореного українця. Правда, залежно від амплуа поета або письменника, колективний українець або німий на панщину ішов, або гострив сокиру на ворогів. Ворогів, як правило, класових. Багатих і впливових українців з такої нації моментально «виписували». Так уся козацька старшина, що перейшла в російське дворянство, і покатоличена шляхта, що залишилася на службі в польського короля, пішли творити славу іншим проєктам. Головною ознакою українця на кілька століть призначили нужденний, кріпацький стан. А право називатися українцями лишили різунам, погромникам і грабіжникам.
Цю естафету підхопила радянська класова література та історіографія. Із цього моменту справжніми українцями стали вважатися тільки колгоспники та радянська інтелігенція. З робітниками не склалося, бо вони жили в «русифікованих містах». З інтелігенцією ще складніше. Ті талановиті люди, що повірили в радянську українізацію, від радянської влади і загинули. Образи, які вони створювали у своїх творах, виявилися надто складними і далекими від підготовленого шаблону персонажів колгоспного гумору. А що вже казати, коли почали реалізовувати сусловську концепцію радянського народу, як нової історичної спільності? Коли все українське звелося до шароварів, горілки, п’яних залицянь кума до куми, до хору імені Верьовки та ансамблю танцю імені Вірського. Отакий схвалений до вжитку радянською владою колективний українець.
Але й це ще не все. Дотримуючись традиції радянських підручників, мусимо щоразу відволікатися на західноукраїнський контекст. На тих українців, що ніколи не були частиною Російської імперії, як-то закарпатці, буковинці і галичани. Або як волиняни та поліщуки, які хоч і належали після 1795 року до Росії, однак залишалися в польському культурному просторі. А з 1918-го і до 1939-го знову були громадянами Речі Посполитої. До цього ще треба додати конфесійну строкатість цих регіонів. При тогочасному рівні суспільної комунікації годі й говорити не те що про якийсь спільний колективний образ, але й бачення хоч якоїсь спорідненості в межах теперішніх уявлень про українську націю.
Безумовно, невелика мережа українських культурних і політичних активістів намагалася «зшивати» до купи таку різношерсту, розділену державними і конфесійними кордонами уявлену українську спільноту. Відомі і заможні наддніпрянці взялися робити з австрійської Галичини, по суті, лабораторію з вироблення спільної для всіх українців культурно-історичної платформи. З того всього вийшов дуже цікавий гібрид. Але оскільки зазначені події відбувалися у двох ворожих одна до одної імперіях, то поєднати різні українські наративи не дуже й вдалося.
Не без того, що галичани греко-католики прийняли козаччину як спільну українську традицію, хоча вона й суперечила самій істоті уніатства. Для них важливішою виявилася присутність спільного ворога у цій концепції. Цим ворогом виявилися навіть не поляки, а «польські пани». Що в подальшому послужило формуванню образу справжнього радянського українця. До слова, волинянам і поліщукам любов до козацької історії, як до справжньої, прищепила радянська загальноосвітня школа. Після чого на їхніх просторах ознакою найбільшої похвали стало називання чоловіків «козаками», а жінок «козачками». Хоча історично козаки, напевно, найбільше сплюндрували ці терени.
Те, що в імперії Габсбургів було більше політичних свобод, ніж у Романових, з часом витворило міф про особливі якості галицьких українців. Про їхню ледве не вищість серед всіх українців. Призвело до величезних перебільшень їхньої участі в управлінні коронним краєм та в житті імперії. Затерло факт, що й тут українці були переважно сільським незаможним населенням. Що єдиною формою тиску на владу була їхня масовість, а не політична вага. А формами ліпшого заробітку – сезонна та постійна еміграція. Тут, так само як і на решті замешкуваних українцями територій, намагалися пізніше представити успіх окремих особистостей як закономірність. Як звичну для тих часів справу. Насмикавши десяток прізвищ людей, яким вдалася кар’єра, стали екстраполювати ці поодинокі випадки на весь український загал в Австро-Угорщині.
Унікальний приклад Івана Горбачевського, який під завісу імперії Габсбургів кілька місяців очолював міністерство охорони здоров’я. Пізніше його ім’я використовували як свідчення того, що українці в Австро-Угорщині тільки те й робили, що протирали штани в міністерських кріслах Відня. А ще намагання показати одиничний приклад адмірала флоту Австро-Угорщини Ярослава Окуневського як те, що австрійські українці спромоглися на формування власного офіцерського корпусу. На жаль, правда історії говорить про цілковито інші реалії. Говорить про те, що станом на листопад 1918 року, коли українці проголосили ЗУНР, у Львові виникла пекуча проблема з управлінськими кадрами та офіцерами, вищими за звання капрала.
Те саме стосується й підросійської України. Основні керівні кадри та військові командири українських держав були або царськими чиновниками, або військовими царської армії. Тепер направду важко встановити справжні мотиви їхнього раптового захоплення українською ідеєю. А от читаючи спогади гетьмана Скоропадського (царського генерала), можна дуже здивуватися тому, що він думав про збірний образ українця-галичанина. Можна прочитати про тих, що харчуються крихтами з панського стола і про негативну роль Греко-католицької церкви в процесі майбутнього державного будівництва.
А ще варто додати гострі політичні конфлікти в партійно-політичній палітрі українців. І тут доведеться вести мову не тільки про доктринальні відмінності між національними демократами, радикалами, соціалістами, есерами, трудовиками, комуністами, оунівцями. Але й поміркованими, легітимістами, лоялістами, радикальними націоналістами, колабораціоністами, федералістами, самостійниками, бандерівцями і мельниківцями. І все це в невеличкому казані політичних активістів, що загубився на велетенських українських просторах.
Найгірше в цій розмаїтій і різновекторній історії те, що й надалі не припиняються спроби абсолютизувати одну з ліній. Зробити її обов’язковою для громадян цілої України. Залежно від того, яка регіональна політична сила приходить правити в Києві, формуються не тільки нові сонми героїв, але й малюється новий колективний образ українця.
Коли Дмитро Табачник вирішував, яке минуле є справжнім для українців – вся історія зводилася до тих персонажів, що «навіки з російським народом». А колективний українець позбувався своєї західної родинної гілки. Бо міністр Табачник проголосив «галичан» штучним антиросійським народом, виведеним у тенетах австро-угорського штабу. Народом підлих зрадників, які спустилися з карпатських гір і далі все за методичкою нациста Альфреда Розенберга. А коли посаду голови Інституту національної пам’яті обіймав Володимир В’ятрович, то в українців Донбасу не могло бути інших героїв, ніж бандерівська фракція ОУН. Ці обидва гравці з історією є страшенно подібні між собою в тому, що намагалися представити один єдиноправильний образ колективного українця. Образ дуже усічений, а головне такий, що надається тільки для розколу і протиставлення. А також для того, щоб ефективно залишати українців в минулому і не дати шансу подумати про майбутнє.
P.S. У наступній статті з цієї рубрики йтиметься про те, як українська діаспора зробила Івана Дем’янюка колективним українцем. Яку небезпеку можуть таїти в собі новоспечені герої, приклад, Надія Савченко та Олег Сенцов. А також про карикатурне примірювання сучасними елітами чужого кафтана.
