У Львові, на пл. Шашкевича, 5 зачаївся скромний триповерховий будинок у стилі неокласицизму з елементами пізньої сецесії. Уважний спостерігач може одразу здогадатися, що будівля призначена для мистецьких цілей, зокрема – музики, адже на правому фронтоні бічного фасаду вціліло зображення музичного інструмента – кіфари, ще й (символічно для Львова) у формі двох левів, що спинами обернулися один до одного. Зараз у будинку знаходиться Львівський музичний фаховий коледж ім. С. Людкевича, заснований у 1939 р. Однак, історія будівлі сягає своїм корінням давніших часів кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли українська громада Галичини задалася амбітною ціллю збудувати у місті Львові власний театр.
Навіщо українцям був театр?
Забігаючи наперед – це мав бути не просто театр! Будівля, яку хотіла українська громада, не повинна була обмежуватися лише мистецькою функцією, а й мала стати центром українського громадського і політичного життя. Адже, кінець XIX – початок ХХ ст. ознаменувався сплеском національного відродження народів, які проживали в Австро-Угорській імперії. Це явище не оминуло й Львів – на той момент багатонаціонального міста, де найбільшими національними групами були поляки, євреї та українці. Сплеск національної свідомості виражався у прагненні до власної державності, а її неможливо було досягти без поширення ідей незалежності в широкі народні маси. Потужним чинником побудови підвалин національної свідомості була (і досі є) культура.
Українське культурне життя Галичини у той період бурхливо розвивалося. Засновується хор “Боян”, функціонує театр “Руська бесіда”, який винаймає приміщення для своїх вистав. Зрештою, перед українською громадою постає гостра потреба мати власний театр. Натхненні прикладом чеського народу, який коштом громади побудував Народний театр у Празі 1881 р., українці вирішили, що настав час постати народному українському театрові у Львові.
Збір коштів і пошук земельної ділянки під майбутній театр
Кошти на театр почали збирати ще з кінця ХІХ ст. Так, у 1889, 1890, 1897 рр. відбулись три Артистичні прогульки “дванадцятки Купчинского” (колективу, очоленого співаком, композитором і цитристом–віртуозом Євгеном Купчинським) з благодійною метою зборів коштів «В хосен фонду будови Народного театру у Львові»: «… З кріпкою вірою в успіх наших намірень […] ми беремось за се важке предпринятє! Ні на хвилю не сумніваємось, що в сій справі зазнаємо підмоги всієї руської рідні… Соромом вириває се нашу народну честь, що в часі, коли всі народи дорожать своїми народними сценами, она в нас в комірнім скитаєся, […]. Нехай отсей зазив руської академічної молодіжі знайде привіт в душі всіх образованих громадян! Нехай пронесеться він і попід селянські стріхи, бо се наш спільний інтерес, се важна справа народна!…», – писалося у відозві до подорожі.
Українська громада зверталася до Магістрату з проханням безкоштовно надати земельну ділянку під будівництво театру, однак отримувала відмови. Натомість, Галицький крайовий сейм пропонував виділити на театр державну субвенцію за умови, що його приміщення буде використовуватися лише для театральних вистав, концертів і балів, а керівна рада фундації театру складатиметься з одинадцяти членів — 5 представників українських інституцій і 6 призначенців крайового виділу і міської ради. Такі умови фактично позбавляли театр статусу народного й унеможливлювали управління ним українцями, а тому були неприйнятними.
Тож у 1903 р. був створений комітет будівництва українського народного театру у Львові, членами якого стали представники товариств «Просвіта», «Руська Бесіда» і Товариства ім. І. Котляревського. У галицьких містах, таких, як Бережани, Делятин, Золочів, Копичинці, Львів, Перемишль, Тернопіль, Чортків, організовувалися окремі комітети для збирання пожертв. На 30 червня 1904 р. зібрана сума коштів на театр становила 106 550 корон.
У 1904 р. товариство “Просвіта” придбало земельну ділянку вгорі колишньої вулиці Сикстутської. Зараз там знаходиться Пам’ятник жертвам комуністичних злочинів, а отже театру там постати не судилося. Проте тоді українська громада, натхненна першим успіхом, замовила проєкт у лідера будівництва театральних споруд в Австро-Угорщині та поза її межами – віденської фірми Фельнера і Гельмера.
Проєкти народного театру
Проєкт українського театру Фельнера і Гельмера був відхилений замовниками через те, що він був надто театральний, мало український і дорогий. Намір розташувати театр поблизу костелу св. Марії Магдалини викликав протести польської громади, що спричинило жваві дискусії та протистояння.
Наближення Першої світової війни загрожувало знеціненню зібраних коштів. Тому голова Музичного товариства, Володимир Шухевич, вирішив переселити будівництво в інше місце та розробити більш доступний проєкт споруди Музичного товариства. Новий проєкт розробив архітектор Євген Червінський, і він передбачав великий зал для концертів і Музичний інститут, приміщення для «Дешевої кухні», «Львівського Бояна» і торговельної школи товариства «Просвіта».
Спорудження й оздоблення будівлі
13 вересня 1913 року відбулося закладання наріжного каменя для будівництва театру. Будівництво проводила фірма І. Левинського, і хоча відкриття театру планувалося у 1915 році, це не вдалося через певні труднощі, включаючи несвоєчасну постачу обігрівачів від німецької фірми.
На будівництво негативно вплинула Перша світова війна, зокрема і тим, що у червні 1915 р. Івана Левинського серед інших 44 полонених забрала російська армія при відступі зі Львова. За відсутності Левинського будівництвом керував Йосип Делькевич.
Брак коштів відчувався і під час внутрішнього оформлення будівлі. На першому поверсі одразу запрацювала “Дешева кухня” для української молоді, прибуток від якої йшов на підтримку будівництва театру, а згодом – сплату комунальних послуг.
До оздоблення інтер’єру розписами був запрошений український художник-монументаліст Модест Сосенко, випускник Краківської, Мюнхенської та Паризької академій мистецтв, знаний переважно з розписів церков. Велика і мала зала Музичного товариства – це найбільший світський об’єкт, над яким працював Сосенко. Як розповідає науковиця та краєзнавиця пані Роксолана Гавалюк – метою було створити глибоко національний інтер’єр для національних подій. Ось що писав про цю роботу проф. Іларіон Свєнціцький у статті про М. Сосенка, написаній з нагоди посмертної виставки його творів у Національному Музеї у Львові восени 1920 р.
“Колорист-орнаментатор, ось властиве мистецьке обличчя Модеста Сосенка, що напередодні світової заверюхи створив поліхромію великої і малої зали Музичного Інститута. Хоча велика зала вражає деяким переладованням стін мотивами орнаменту, але переходи кольорів-тонів так вдачні і так по мистецьки одноцільно переведені від найяснішого плафону до щораз темніших стін внизу, що мимохіть лучить їх кожен очевидець з природною масивністю зрубу, на якому спочиває легка стеля. […] Багатство орнаменту послужить ще довгі роки українським митцям-декораторам зразком і джерелом щирого мистецького чуття для первісних форм народного мистецтва”.
Модест Сосенко, на той час уже хворий на туберкульоз, сам-один на риштуваннях малював темперою по сухому тиньку згідно попередньо заготовлених картонів. Оскільки Музичне товариство мало ім’я Миколи Лисенка, уродженця Полтавщини, Сосенко наповнив розписи символікою полтавських гаптів. Мотиви полтавських руж присутні як на стінах, так і на вітражах, які були виготовлені краківською фірмою Желенського за проєктами М. Сосенка.
Українська символіка відображена не тільки в орнаментиці. Плафон Великої зали прикрашений зображенням Кобзаря в оточенні трьох муз, одягнених у народні строї. По периметру стелі намальована смуга нот музики Миколи Лисенка на вірш Івана Франка “Вічний революціонер”. Яке символічне єднання сходу і заходу! Адже поверхом вище у Малій залі у картушах на стінах були зображені слова із гімну “Ще не вмерла України”.
Згодом вони, на жаль, були замальовані. Зараз там знаходяться цитати відомих українців. Та повернімось до Великої зали: обабіч сцени знаходяться погруддя Тараса Шевченка та Миколи Лисенка, виконані скульптором Григорієм Кузневичем. Симетрично до вітражів на протилежній стіні знаходяться чотири овали з копіями малюнків Олекси Новаківського.
Мати, що пригортає до себе сина і доньку, вважається вільним трактуванням образу Богородиці з Предстоячими. Картини символізують Науку, Любов, Виховання та Народне мистецтво. Кожна з груп зображена в одязі різних етнографічних регіонів: Яворівщина, Полтавщина, Городенщина, звідки походив ініціатор будівництва Володимир Шухевич, та Гуцульщина. Цікавими є і ковані світильники, які нагадують гуцульські свічники-трійці, виконані українським ковалем Михайлом Стефанівським.
Мала зала на третьому поверсі, яка належала Музичному Інституту ім. Лисенка, також оздоблена розписами Сосенка. Кобзар, сопілкарі та троїсті музики – всі образи художник виконав із фотографій. Для вдалих світлин моделі випозичали найкращий одяг переважно у священників по різних селах.
Під час Першої світової війни, коли Львів опинився під окупацією російських військ, до Сосенка навідувався особистий ад’ютант царя Олександра ІІ з обіцянкою, що цар нібито виділить кошти на завершення театру. Тим часом проти голови Музичного товариства Володимира Шухевича російська окупаційна адміністрація розгорнула справжню травлю, оскільки він насмілився клопотати про звільнення полонених. Зрештою, це призвело до його передчасної смерті у квітні 1915 р. Біля присмертного ложа поставили зменшену копію Кобзаря, який зображений на плафоні у великій залі. Її з іменною присвятою намалював М. Сосенко спеціально для людини, що вклала всю свою силу й енергію у справу будівництва народного театру.
Це були останні монументальні розписи, створені Сосенком. Через війну він так і не спромігся їх завершити, оскільки восени 1915 р. був мобілізований до війська, а після війни, важко перехворівши на туберкульоз, він помер. Очікувалося, що роботу зможе завершити його дружина, Михайлина Сосенко, проте вона виїхала зі Львова. Врешті, тодішній керівник будівництва Й. Дрималик запросив звичайних малярів, щоб незавершені фрагменти просто зафарбували в один колір. 4 липня 1916 р. керівництво будівельного нагляду міста видало дозвіл на експлуатацію будівлі.
Функціонування будівлі
Попри усі труднощі, будівля Музичного товариства таки стала справжнім центром української громади. Тут проводилися театральні вистави, збори політичних організацій і кабаре. У міжвоєнний період у Великій залі відбувалися виступи польського кабаре “Czwórka”. Тут діяв кінотеатр, де кінопоказам перебували концертні ревю. Поверхом вище, на сцені Малої зали, виступали такі відомі співаки та музиканти, як Модест Менцинський, Соломія Крушельницька, дослідник фольклору пограничних територій Бела Барток.
Проте, враховуючи, що обидві сцени були малі, недостатньо акустичні та без куліс, вони не задовольняли усіх потреб. І вже у 1923 р. стартували збори коштів на будівництво справжнього народного театру.
З плином часу оригінальна оздоба інтер’єрів зазнавала багатьох втручань. Про перші ремонтні роботи згадується вже у 30-их роках XX ст., наступні були проведені під час капітального ремонту у 1947 р. У 1970-80-их рр. проводилася масштабна реставрація розписів, під час якої було внесено багато змін у їхній оригінальний вигляд.
Зокрема, з історичних світлин відомо, що в оригіналі над Кобзарем, зображеним на плафоні Великої зали, знаходилася одна жіноча постать з гірляндою в руках. Зараз там зображено трьох дівчат у вінках, які не надто гармоніюють з іншими елементами оздоблення стелі. На північній стіні великої зали в овалах, розташованих симетрично навпроти вікон, були орнаменти, замінені згодом репродукціями картин О. Новаківського. Він виконував їх спеціально для Музичного товариства, однак з невідомих причин оригінали картин там так і не були встановлені. Зараз оригінали належать Національному музею у Львові ім. А. Шептицького. У Малій залі достеменно відомо, що були змінені написи у картушах над входами. Зараз оригінальні розписи, створені Сосенком, можна побачити тільки у розчищеному фрагменті стелі над балконом Великої зали.
Зараз у будівлі знаходиться Львівський музичний фаховий коледж ім. С. Людкевича. Оскільки це діючий навчальний заклад, доступ до будівлі зараз, на жаль, обмежений. Проте час від часу коледж гостинно відкриває двері перед відвідувачами і неймовірно талановита оповідачка пані Роксолана Гавалюк, яка є науковицею та викладачкою вищої категорії ЛМФК ім. С. Людкевича, занурить Вас у світ естетики та музики чи не найбільш музичної будівлі Львова.
Текст: Яна Терлецька
Фото та інші матеріали: Бюро спадщини, ЛМФК ім. С. Людкевича
