Історик і президент: про Михайла Грушевського

20 березня 1917 року видатний діяч був обраний головою Центральної Ради. ІА Дивись. іnfo згадує про тогочасні події.

Дитинство та сім’я Михайла Грушевського

Народився відомий державотворець в місті Холм. Тепер це місто Хелм в Польщі, та й тоді він входив до складу Царства Польського (мав особливий статус у складі Російської імперії). Але після придушення польського повстання 1863-1864 рр. російська влада проводила тут політику «обрусіння краю», в межах якої професор словесності Сергій Грушевський, батько Михайла Грушевського, був запрошений на роботу в Холм.

Хоча сім’я Грушевських незабаром переїхала на Північний Кавказ, Михайло згодом часто звертався до проблеми української Холмщини.

Батько історика – Сергій Грушевський – був автором офіційного російського підручника церковнослов’янської мови, який перевидавався близько тридцяти разів.

Хоча згодом Михайло Грушевський добре заробляв на викладацькій роботі і на виданні книг, проте основні доходи сім’я Грушевських аж до 1917 року отримувала від перевидання цього підручника.

У 1908 році сім’я Грушевських купила в Києві двоповерховий особняк на вулиці Паньківській (зараз тут музей Михайла Грушевського), а поруч незабаром побудувала шестиповерховий будинок.

У січні 1918-го більшовики прицільно обстрілювали багатоповерховий будинок Грушевського, будівля згоріла. При цьому сильно постраждала стара мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захарівна, яка померла через кілька днів після того, як її винесли з палаючого будинку.

Особисте життя Михайла Грушевського

Вся найбільша громадсько-політична діяльність та кохання Михайла Сергійовича Грушевського були зосереджені у Львові.

Переїхав історик до Львова у 1894 році, там прожив аж 20 років.

Крім того, у Львові Грушевський побудував власний будинок, який досі відкритий для відвідувачів.

Саме тут він зміг налагодити зв’язки з усіма активними діячами та вступити в діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

У 1896 році одружився з львів’янкою, вчителькою з роду Вояковських, Марією Сильвестрівною.

Обвінчалися закохані 26 травня 1896 року у м. Скала.

У 1900 році у Михайла та Марії народилася дочка, яку вони назвали Катериною. Саме вона після смерті продовжила наукову роботу Михайла Сергійовича Грушевського.

Діяльність Михайла Грушевського як історика

Про Грушевського в політиці можна розповідати нескінченно. Ясно одне: в політику його привела історія. І про це він заявляв публічно, бо як історик знав, якою була Україна. До 1917-го свій політичний досвід Михайло Сергійович набував як в Австро-Угорщині, так і в Російській імперії.

Період один, імперії різні. Свого часу він був одним із засновників Української національно-демократичної партії у Львові, а у Києві входив до ради Товариства українських поступовців. У Петербурзі став ідейним провідником української фракції першої Державної думи, працював у редакції її неофіційного друкованого органу — «Украинского вестника».

Політик Грушевський почав з надії на автономію у складі федеративної Росії. Остання, на думку історика, мала демократизуватися. Та невдовзі зрозумів, що із віддаленою від демократії Росією нам не по дорозі. То й зробився апологетом окремого шляху України. Перебіг подій переконав його у потребі обстоювати ідею повної незалежності України.

Вже у січні 1918-го Четвертим Універсалом Української Центральної Ради, в основі якого був саме проєкт Грушевського, Україна була проголошена самостійною і суверенною державою. В самостійницьких переконаннях в січні 1918 історика остаточно «підкріпили» більшовицькі війська Муравйова, які цілеспрямовано обстріляли та спалили будинок М. С. під час наступу на Київ. «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, “що згоріло в моїм кабінеті”, се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць…», — писав він.

Грушевський залишив нам багато візіонерських текстів «з прицілом на майбутнє України», а також концепт історії, окремої від російської, та бачення української національної держави. Українські візії Грушевського свого часу дратували різних ворогів та опонентів нашої держави: і царат, і більшовиків, і опозицію в самій Україні.

Звинувачення у шпигунстві та заслання

Літо 1914-го. Початок Першої світової війни. Професор Львівського університету Грушевський (підданий Росії) разом з родиною відпочивав у селі Криворівня у Карпатах (тоді територія Австро-Угорщини). Бойові дії та звинувачення у русофільстві з боку австрійської поліції змусили повертатися до Києва кружним шляхом: через Відень, Італію та Румунію.

Втім, вже за кілька днів після повернення Грушевського арештували царські жандарми. Влада Росії оголосила його австрійським шпигуном, звинуватила в любові до Австрії — австрофільстві та у причетності до створення легіону Українських січових стрільців. Як «серйозного злочинця», «мазепинця», що в розумінні росімперців та царату дорівнювало «сепаратисту», професора увʼязнили у Лук’янівській тюрмі.

Далі — заслання. Симбірськ, Казань, Москва, де хоч і далеко до рідних порогів, але можна було продовжувати історичні дослідження.

Михайло Грушевський у Центральній Раді

Повернутися до Києва Грушевський зміг після повалення в Росії монархії. В березні 1917-го представники українських партій та громадських організацій сформували Українську Центральну Раду. Рівень довіри до Грушевського та його авторитет були значними — Головою Центральної Ради історика було обрано заочно. «Батько Грушевський — наш Голова», — такі шалені вигуки лунали на тому історичному засіданні.

Українську Центральну Раду (УЦР), строкату політично та світоглядно, Грушевський з колегами поступово перетворювали на чинний орган влади. Як повноцінний парламент вона діяла з квітня 1917 року до квітня 1918-го. Працювати в УЦР Грушевському-політику допомагав досвід та світогляд Грушевського-історика. Так, М. С. був автором, співавтором чи одним з укладачів текстів усіх чотирьох Універсалів.

Спочатку всі були окрилені Україною, на майданах та площах лунало «Слава!». А потім — вихор подій: більшовицький збройний переворот у Петрограді в листопаді 1917-го, створення Раднаркому, Третій Універсал, в якому проголошено Українську Народну Республіку. Проте негаразди воєнного часу озлобили людей, підживили розчарування. А більшовицька агітація ще й сіяла розбрат, по суті, вела інформаційну війну з УЦР. 

Російський Раднарком висунув Українській Центральній Раді в особі Грушевського ультиматум щодо «невизнання Радою радянської влади на Україні». У грудні 1917-го розпочалась більшовицька збройна агресія проти України у відповідь на самостійницькі рухи та діяльність УЦР. З того часу мало що змінилося в політиці Росії щодо України, але змінилася Україна.

Після гетьманського перевороту та розгону Центральної Ради статус Грушевського змінився на напівлегальний. На компроміс з гетьманом Скоропадським М. С. не пішов, натомість зосередився на улюбленій науковій роботі. Це не давало впасти у відчай. А пропозицію Скоропадського ввійти до складу створеної під патронатом гетьмана Української академії наук професор відхилив.

Вимушена міграція

Коли почався більшовицький наступ, Грушевський вирушив у вимушені мандри: Кам’янець-Подільський, Станіславів, а з березня 1919-го — Прага й Відень. Грушевський живе між двома містами, займається наукою, провадить активне громадське життя і видавничу діяльність, а ще створює Комітет незалежної України та Український соціологічний інститут. Щосили прагне донести до західної аудиторії інформацію про Україну, її минуле та історичні шанси.

В еміграції Грушевський-історик має можливість писати та займатися наукою, однак живе вкрай скрутно. Йому бракує рідного повітря, а ще більше — бібліотек та архівів, на які можна спиратися. Все це лишилося на території, на жаль, уже радянської України. І хоч в професора були пропозиції переїхати до США, він, зваживши все, вирішив повернутися до Києва. Москва дозволила. А офіційною підставою для цього стало обрання Грушевського академіком Всеукраїнської академії наук. Розпочата більшовиками українізація також частково вплинула на рішення професора.

«Їде борода!» — такі чутки ширилися тоді. Грушевського з родиною прихистила його сестра Ганна у будинку, розташованому на вулиці Паньківській, 9, поряд з руїнами їхнього «фамільного дому», знищеного більшовиками у січні 1918-го. Тепер все обмежувалося флігелем, де на той час було велелюдно: жили його брат Олександр з дружиною, сестра Ганна із сином та донькою та ще якісь люди, яких вселила радянська влада. 

Чекісти одразу встановили за Грушевським нагляд. Стежили, перлюстрували кореспонденцію, вербували агентів, які повідомляли про кожен крок академіка та його оточення. Так, з одного боку, демонстрували світу «лояльність до знаних науковців, попри їхню участь в антирадянській політиці», з другого, чинили моральний тиск та переслідували. Ще 1924 року Справу-формуляр № 1023, в якій ухвалено «взяти громадянина Грушевського на облік як неблагонадійного», ДПУ відкрило.

23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», що їх з нього «вибили» слідчі погрозами ув’язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу ексголови Центральної Ради закрили зі зловісним водночас поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.

Тіло Грушевського перевезли до Києва, поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбувся похорон.