Наприкінці вересня 1655 року козацьке військо Богдана Хмельницького разом із московським військом Васілія Бутурліна наближалося до Львова, аби вдруге по семи роках спробувати захопити це багате європейське торгівельне місто. Деколи історичні паралелі виглядають настільки разючими, що, як кажуть, хоч стій, хоч падай. Ось що пише російська Вікіпедія про ситуацію, яка передувала тодішньому вторгненню московських військ в Україну: «Успехи русской армии в Белоруссии летом 1655 года создали благоприятную обстановку для развития наступления на южном театре военных действий».
Бутурлін був не лише воєначальником, але й головним куратором тодішнього геополітичного поглинання Московією України, він виступав повноважним представником царя Алєксєя Міхайловіча на Переяславській раді 1654 року, де нібито українські козаки заявили, що «волим под Царя Восточного, православного, крепкою рукою в нашей благочестивой вере умирати…». Після присяги козаків Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим.
Дехто з істориків говорить про фейковість цієї так званої Переяславської ради, від якої не залишилося жодного документа, хоча яка до біса різниця фейкова вона була чи не фейкова, якщо її наслідком був більш як трьохсотлітній зовсім не фейковий, а цілком реальний жахливий колоніальний період в історії України, який на віки відкинув її на узбіччя світового прогресу.
Під час походу на Львів Бутурлін зі своїм військом вчиняв жахливі звірства не лише щодо поляків, а й щодо українців, яких москалі відверто вважали своїми ворогами. В листі до царя Алєксєя Міхайловіча Васілій Бутурлін похвалявся, що на відстані 20-60 кілометрів від маршруту, яким ішли його підрозділи до Львова, московські стрільці випалювали всі поселення. Цікаве було ставлення до цих звірств Богдана Хмельницького: «незадоволений поведінкою московитів, він вимагав припинити безчинства». Наскільки дієвими були ці вимоги гетьмана, достеменно невідомо, на відміну від попереднього походу на Львів з татарами Тугай-бея, коли їм рішуче було заборонено брати в ясир українське населення.
Московити у своїй звичній манері створювали фейки про нібито прихильність частини поневоленого українського населення до царя: «По дороге казаки разбили отряд полковника Моховского и взяли город Меджибож. В конце августа войска заняли город Скала (нині селище Скала-Подільська Тернопільської області), а в том городке сидели в осаде крестьяне и… выходили и говорили, что под… государевою высокою рукою быть рады». Тобто спочатку все випалювали, а потім знаходили тих, хто нібито хотів іти під царя. Все точнісінько, як сьогодні.
Коли козацько-московське військо було вже на підступах до Львова, військовий комендант міста Кшиштоф Ґродзіцький без усяких сентиментів, що фактично робилося чи не при кожній облозі, наказав знищити будівлі та садки на передмістях, аби не дати можливості нападникам укріпитися там для підготовки штурму міських мурів. Також він наказав розчистити сектори обстрілу з міських мурів. Несила висловити, наскільки це була трагедія для передмістян, коли рівняли з землею їхні будинки, і навіть не давши зібрати врожай, вирубували плодові дерева, також нищили і пасіки. Утім такими були реалії війни.
Однак усі будівлі знищити все ж не вдалося, і частина добротних будинків та фільварків потрапила до рук козаків і московитів. І ось тут львів’яни з перших же днів оборони помітили істотні цивілізаційні відмінності, які відрізняли українських козаків від московських стрільців: у той час, як козаки діловито взялися розбирати захоплені заміські будинки і з отриманого будівельного матеріалу зводити свої курені, «безбожні москалі» просто палили фільварки, які неушкодженими потрапляли до їхніх рук, а ночували просто неба або в наметах. Все бездумно нищити, навіть не думаючи, що щось можна використати і для себе, нищити лише для того, аби просто нищити – ось у чому споконвіку і до наших днів полягає незбагненність «загадкової російської душі».
У кожній московській навалі в Україну неодмінно присутній істотний, якщо не ключовий елемент азійщини. Зараз це буряти, дагестанці, чеченці. У вересні 1939 року львів’яни так описували совєтських «асвабадітєлєй»: «Це були представники азійського антисвіту – «монголи» чи «калмики», репрезентанти суспільного марґінесу, нещасні, малі, огидні, косоокі, з ломброзівськими обличчями».
Так само і 1655 року враження від азіатів в екзотичному вбранні у складі московських військ, які намагалися штурмувати Львів, було таке сильне, що їх потім декілька разів згадував в офіційних документах король Речі Посполитої Ян II Казимир. Йшлося про якихось «мосхів, лапонців а також інші варварські народи» (Moschis, Lappis aliisque barbaris gentibus). Більш, аніж через десятиліття у грамоті короля Яна III Собеського згадано про участь в облозі Львова якихось Scytharum (ймовірно скіфів). Хто були ці загадкові азійські варвари, важко з’ясувати, хоча деякі історики припускають, що це могли бути заволзькі татари. Вочевидь, небезпідставно російський поет Алєксандр Блок патетично проголошував: «Да, азиаты мы! С раскосыми и жадными очами!.. Попробуйте, сразитесь с нами!»
Історики, на відміну від занадто перебільшених тодішніх львівських джерел, називають цифру козацько-московського війська під Львовом 1655 року у 40 тисяч. Цього разу загальна чисельність міського гарнізону складала близько двох тисяч вояків, що було удесятеро більше, аніж під час облоги 1648 року, так що оборонці були впевнені у своїх силах.
Козаки з москалями завзято почали штурм Львова, і як занотував хроніст: «козаки і московити по місту густо стріляли, і ядра скрізь падали». Однак Хмельницький, вочевидь уже маючи досвід невдалої облоги 1648 року, доволі швидко зрозумів, що й цього разу, тим більше в союзі з набагато гіршими вояками, аніж татари, йому тут нічого доброго не світить. «Безстрашна постава оборонців, певність, що Ґродзіцький готовий висадити себе і місто в повітря, аніж віддати його неприятелеві… навели Хмельницького на думку, що краще розпочати перемовини», – писав львівський історик Францішек Яворський.
А далі після звичних відмазок про нібито небажання брати місто пішов звичний затяжний торг про викуп. Хмельницький полюбляв епістолярний жанр, листувався охоче аж трьома мовами, тому з цієї облоги збереглася купа листів на кшталт: «А оскільки ми міста здобувати не хочемо й невинної крові проливати не бажаємо, тоді на військо, що є при нас, гонорар у чотири по ста золотих львів’яни дати мають…» Варто лише нагадати, що цей не любитель «проливати невинну кров» після битви під Батогом у червні 1652 року викупив у татар більшу частину польських полонених і наказав їх усіх порубати.
Обговорення нюансів і тонкощів викупу вимагало звичної у таких випадках процедури довгих перемовин під горілочку і відвідин делегаціями міста ворожих таборів з принесенням дарів. Цікава сцена розігралася у таборі московського війська на Янівському гостинці. Коли туди прибула міська делегація, московити знахабніли до такої міри, що не здобувши міста й не маючи жодної надії його в подальшому здобути, все ж невідомо з якого дива почали вимагали від львів’ян присягнути московському цареві. Бутурлін відмовився прийняти дари від делегації містян і почав вимагати, аби місто тут же присягнуло на вірність Алєксєю Міхайловічу. Посли заявили, що таких повноважень не мають, а Іван Виговський, який був при цьому присутній, почувши цю вимогу, розлютився і почав грюкати кулаком по столі, заявляючи, що «доки козацька шабля дійшла, доти і зверхність козацька має бути».
Представник містян Самуель Кушевич чітко заявив, що доки живий польський король, львів’яни нікому іншому присягати не можуть. Є цікава деталь, яка свідчить про те, що вочевидь і сам Хмельницький вимагав чи настирливо радив львів’янам присягнути цареві, бо в листі до гетьмана львів’яни писали, що не можуть присягнути московському цареві, позаяк мусять зберігати вірність польському королеві Яну II Казимиру. Чого б вони мали виправдовуватися перед Хмельницьким, що не можуть присягнути цареві, якщо б він цього від них не вимагав?
Дуже поважний і шанований усіма сучасними українськими істориками історик Ярослав Ісаєвич, змушений у совєтські часи з примусу чи з власної волі співати під дудку Кремля і діяти за принципом «скачи враже, як пан каже», стверджував, що «Хмельницький вважав Львівщину невід’ємною частиною України, возз’єднаної з Росією». Тому довіряючи надзвичайно авторитетному історикові, ми цілком можемо допускати, що Хмельницький таки міг зваблювати львів’ян навернутися під царя «Східного, православного», тим більше, що титулував себе у листах гетьманом «Його Царської Милості».
Український історик першої половини XX століття Микола Голубець дорікає львівським українцям, що вони, як і 1648 року, «виявилися глухими і сліпими» до військ «гетьмана Його Царської Милості» Богдана Хмельницького під Львовом 1655 року, коли «кружляла чутка, що якщо королівській зброї пощастить проти козаків, настане вигублення Русі та її обряду». Утім не треба довго розмірковувати, аби второпати, що було би зі Львовом і львівськими українцями, якщо б з їхньою допомогою козацько-московському війську вдалося б захопити місто.
Хмельницький дуже швидко погодився на зменшення викупу з бажаних 400 тисяч золотих до 60, а потім зрештою до 20 тисяч. Заради справедливості подамо думку шведського історика, який вважає, що однією з причини відступу військ Хмельницького з-під Львова 1655 року була вимога шведського короля, бо тоді Швеція у часі «великого потопу», як цей трагічний період називали польські історики, взяла під свій контроль практично всю Річ Посполиту.
Михайло Грушевський відзначав: «Історик Пуфендорф записує, що Карло-Ґустав жадав від них, аби вони лишили Львів і не пустошили земель, які піддалися під шведську протекцію, бо Руське воєводство вже присягло. В реґестах коронного архива справді заховався зміст листа Карла-Ґустава до Хмельницького з 30 жовтня з жаданєм, аби звільнив Львів».
Вочевидь були й інші причини відступу Хмельницького, на які вказували історики совєтської доби, зокрема й загроза турецько-татарського наступу на Україну. Також гетьманові приписують дуже тонкий геополітичний задум, який полягав у тому, що незважаючи на своє прагнення взяти під свою владу «всі руські землі аж до Вісли», він все ж таки не хотів позбавляти польського короля останнього шансу і вважав кращою постійну конфронтацію між Москвою, Швецією та Туреччиною за землі Речі Посполитої, у якій могло бути щось корисне і для України, аніж повний розгром Польщі і розділ її між переможцями.
Звичайно, можливо не варто так дослівно екстраполювати минуле на сучасне, але здається, що нинішня політика Франції, Німеччини, Італії та Угорщини «не позбавляти останнього шансу» Путіна, дозволити йому «зберегти обличчя», «не принижувати його», не вчиняти «повного розгрому» РФ ні до чого доброго не приведе, як не привела ні до чого доброго тодішня начебто хитромудра політика Богдана Хмельницького.
За всіма ознаками цареві Алєксєю Міхайловічу дуже залежало на взятті московськими військами Львова, бо як переконує нас Михайло Грушевський: «Дізнавшись у Києві, що цар не пробачить йому невдачу львівського походу й має намір відрубати йому голову, боярин Васілій Бутурлін отруївся 31 грудня 1655 року». Щоправда, російські історики стверджують, що Бутурлін не міг накласти на себе руки, бо для «ісконно православного» це великий гріх, але це, вочевидь, типова відмазка і типовий фейк, з яких зіткана уся кацапська історія.
1954 року до 300-річчя «возз’єднання України з Росією» на згадку про невдаху Бутурліна у Львові назвали вулицю біля психіатричної лікарні на Кульпаркові (бічна вулиці Боткіна). 1991 року вулицю перейменували на пошану родини гуцульських різьбярів Шкрібляків.
Автор: Ілько Лемко.
