Історія Леона Велса

Єврейське населення Львова на момент нацистського вторгнення становило приблизно 160 тисяч осіб і було більшим, наприклад, за населення Нідерландів. Майже усі ці люди загинули під час Другої Світової війни, а їхній культурний вплив на місто був затертий. Інколи легко забути, що кожна людська втрата було індивідуальною, а кожна людина мала власний досвід, особливий шлях крізь жахіття Голокосту.

Історія Леона Велса нагадує нам про індивідуальну природу Голокосту. Як молода людина, що виростала у Львові, він пов’язує жорстокість цих подій з точними географічними локаціями у місті. Це нагадує нам про те, що Голокост мав просторовий вимір. Його незвичайна історія веде нас через місто та показує, наскільки глибоко місця, у яких він перебував, пов’язані з історією, яку він пережив.Leon Weliczker, Brygada Śmierci (Sonderkommando 1005) – нотатки Леона Велса були опубліковані у формі книжки у 1946 році

Леон народився 3 березня 1925 року. Зростав у вузькому колі сім’ї, у дуже традиційному домі в маленькому містечку Стоянів (80 км на північ від Львова).

Львів

Батько Леона, який досяг значних успіхів у бізнесі з пилорамою, купив житловий будинок у Львові та переїхав сюди з родиною у березні 1933 року. Для Леона це була відчутна зміна.Вулиця Легіонів (тепер проспект Свободи) — рухливий центральний проспект Львова у 1930-х роках. З колекції Ігоря Котлобулатова, Міський медіаархів

Він описував ці події так:

“Мати розповідала нам, дітям, про життя у великому місті, про електрику, про трамваї, про водопровід, ліфти і ще багато чого, що ми навіть не уявляли”.

Родина Леона була дуже релігійною, тож для його батька у 1937 році було справою честі відвезти його для отримання благословення від відомого хасидського рабина у місті Белз.

Він писав:

“Ми любили хасидизм, з його акцентом на доброчесності серця людини. Молодими людьми, ми любили слухати хасидські розповіді і легенди. Вони дозволяли нам відчувати себе дорослими, це були релігійні розповіді, які завжди містили мораль. Дітьми, ми асоціювали їх всіх з собою, і ніколи не набридало слухати їх знову і знов”.

Гімназія

У 1938 році Леон одну чверть вчився у неєврейській школі, а потім вступив до приватної єврейської гімназії.

“Гімназія була навчальним закладом змішаного типу, а всі учні завжди носили синю форму з блакитними смугами, навіть поза школою. На лівому рукаві ми носили блакитну емблему у формі серця, на якій було срібними нитками вишито номер школи. Ми були Номер 213. Уроки були переважно з 8 ранку до 14 години. Я ще навчався у вищій школі талмуду (Єшива) з 3 до 8 пообіді, шість днів на тиждень, крім суботи”.

Леон вчився і виконував домашні завдання шість днів на тиждень.

Гримайлів

Коли із вторгненням у Польщу почалася Друга світова війна, Леон був на канікулах у свого дядька у Гримайлові, містечку, описаному як “симпатичне місто з багатьма парками і красивими вулицями”. Він не знав, що востаннє бачитиметься зі своїми тіткою, дядьком і двоюрідними братами і сестрами.
Поштівка із зображенням Гримайлова. Джерело: Biblioteka Narodowa

Львів

З поверненням 30 серпня 1939 року до Львова, Леон виявив, що всі у місті були змушені вимикати або ховати світло у нічний час, щоб німецькі бомбардувальники не могли бачити місто.

Як і багато львів’ян (євреїв та не-євреїв), Леон з родиною втекли поза місто. Вони доїхали на підводі одного поляка та повернулися до Стоянова, перечекати і побачити, що буде далі.

За угодою між Гітлером і Сталіном, радянська влада окупувала Львів у вересні 1939 року. У Згідно із радянською ідеологією, батько Леона як власник багатоквартирного будинку, вважався буржуазією і капіталістом, ворогом народу. Абрагам Велічкер був змушений передати свій будинок радянській владі і став комендантом власного будинку.

Пястів, 22

Радянська влада почала арештовувати і депортувати “ворогів народу”: поляків, українців і євреїв. Серед них були націоналісти, підприємці та інші, кого радянська держава вважала загрозою. У квітні 1940 року, під час арештів радянськими функціонерами, Леон з батьком сховалися у підвалі, побоюючись переслідування через те, що їм належав багатоквартирний будинок.

У 1941 році Леона прийняли до Політехнічного інституту у Москві. Навчання мало розпочатися у червні.

22 червня 1941 року нацисти почали бомбардування Львова. До міста війська увійшли 30 червня 1941 року. Розташовану через дорогу кондитерську фабрику Газет (Hazet) почали розкрадали, доки німецькі солдати не припинили мародерства. Вони поставили двох євреїв керувати прибиранням, в нагороду дали шоколаду та відпустили. Леон із батьком знову змушені переховуватися, тепер вже від нацистів.

Будівля Української міліції

3 липня 1941 року двоє представників української поліції зайшли до помешкання Велічкера, вимагали посвідчення особи та забрали Леона з батьком. Леон згадує:

“Ми йшли по вулиці Пястів. Міліція заходила у кожен дім і поверталася через декілька хвилин з чоловіками, які там мешкали, зводила їх усіх туди, де ми всі стояли і чекали без нагляду. Вони добре знали, що ніхто не насмілиться утікати, віддавши свої посвідчення особи. Припускаючи, що це триватиме ще з дві години, або більше, ніхто з нас не хотів робити нічого поганого.

Поступово ми добралися до будівель української міліції, які стояли на відкритому обгородженому просторі на розі вулиць Ходкевська і Жолкєвска (ймовірно, йдеться про будівлю, де в час окупації був розміщений комісаріат Української допоміжної поліції – прим.). Ми зайшли на подвір’я. Там побачили натовп чоловіків, які вже там чекали, всі за тридцять, поділені на групи по п’ять осіб. Нас також поділили. Старших чоловіків, серед яких і мій батько, також вишикували у маленькі групки”.

Колишнє хокейне поле

Леона побили до непритомності в будівлі української міліції, де він прийшов до тями серед групи євреїв, яких виводили назовні.

“На подвір’ї стояла мертва тишина. Нікого не мало бути видно. На потіху нашим охоронцям нам наказали, виконувати різні фізичні вправи. Врешті нам наказали вишикуватися у шеренги. Тоді погнали з похиленими головами, з руками, закладеними за потилицю. У таких позах ми йшли через все місто, поміж нас туди-сюди ходили охоронці, і били усіх навмання.

Ми дійшли до вулиці Пелчинської (сучасна Вітовського — ред.). Через широкі ворота нас завели на пустир, ретельно обгороджений з усіх боків — колишнє хокейне поле. Наказали зупинитись. Там вже зібралося дуже багато німців. Один з них звернувся до нас: “Ті, хто має якусь професію чи спеціальний фах, і ті, кому до 16 і після 60, вийти!” Він перевірив документи цих осіб, і встановивши їх дійсність, надав наказ їх відпустити. Решта залишилися там.
Джерело: USHMM, надав Єжи Томашевскі

Пястів, 22

Леон з батьком були змушені просидіти на хокейному полі цілу ніч. Друзі та родичі цих євреїв, яких там утримували, зібралися на вулиці, сподіваючись побачити своїх близьких. Леон пригадує, як мати забрала їх звідти додому.

“Все, що я бачив, це те, що за воротами чекала моя мама, і все що я міг відчував, попри сльози, це її обійми. Ми пішли вулицею, моя мама, мій батько і я, і ніхто з нас не промовив ані слова. Було пів на дев’яту вечора”.

У липні 1941 року, у пошуках безпечнішого робочого середовища, Леон зголосився працювати на шоколадній фабриці Газет (Hazet), через дорогу від свого помешкання (на місці теперішньої фабрики “Світоч” – прим.). Саме тут він вперше навчився працювати зі склом і встановлювати вікна. Один неєврейський робітник дозволив йому продовжувати працювати там, хоча технічно це було заборонено.

У своїх спогадах Леон пише:

“Наступного дня я знов був на роботі в Газет, і мені дуже пощастило, що у напарники мене взяв скляр, якому замовили відновити усі вікна в будівлі і який запропонував зробити мене його підмайстром. Тож коли вийшов наказ, що євреям не можна було більше працювати на фабриці, та після того, як відповідне оголошення повісили на вхідних воротах про те, що “Євреям вхід заборонено”, я зміг продовжувати працювати там як “помічник скляра”, і так ще два місяці провів в умовах, які були якщо не задовільними, то щонайменше терпимими”.

ZAL-L

Намагаючись допомогти своєму батькові, який був хворий і не міг працювати, Леон зголосився 2 березня 1942 року замінити його у робочій бригаді, оскільки він був добрим працівником і не пропустив ні дня роботи. На жаль, у цей день робітників повантажили на машини і відвезли до Янівського табору. Леон пише:

“Оскільки я і далі стояв біля воріт у полі зору есесівців, вони мовчки підійшли і також змусили мене лізти у вантажівку. Я був такий переляканий, що у мене все побіліло перед очима. Я скорчився біля дверей вантажівки, закляклий, нездатний думати, схиливши голову до колін. Вони повезли нас до Янівського табору і зібралися там на величезному дворі”.

Вже у таборі Леона офіційно зареєстрували в’язнем, і йому пощастило бути скерованим у бригаду на скляний цех. Він описує цю реєстрацію так:

“Нам наказали вийти з вантажівки і вишикуватися обличчям до стіни, притиснувшись до неї носами. Ми послухали. Було дуже холодно. Два охоронці-українці ходили за нами туди-сюди, безжально наносячи нам удари при найменшому поруху. Потім нас по одному кликали до контори. Коли я увійшов, то помітив за столом єврейську жінку, стенографістку, яка спитала мене зі співчуттям, що такий молодий хлопець тут робить, адже серед в’язнів Янівського було мало моїх однолітків.

Я розповів їй, що сталося, і вона порадила мені назватися кваліфікованим робітником. Потім я мусив поспішати до контори. Там сидів комендант табору і секретар. Мені наказали вивернути кишені і спитали, як мене звати, і яка моя професія. Я сказав, що я скляр, бо більше нічого мені не спало на думку. Потім мене відіслали знову стати на попереднє місце біля стіни. Коли таку “співбесіду” провели нам усім, то відвели до табору, через ворота, обплетені колючим дротом. Це був справжній Янівський”.

ZAL-L

8 червня 1942 року Леон Велс стояв на шикуванні на аппельпляці у Янівському концтаборі. Йому було 16 років. З лихоманкою, скорчений від болю в м’язах, він намагався встигати за своєю робочою бригадою з табору, як він сам описував: “ноги і мозок більше не узгоджувалися. Я не можу поворухнутися.”

Есесівець відвів його набік, у місце, відоме як “між дротами”, до решти 179 в’язнів, нездатних працювати. Це буквально був перехід між життям і смертю, де збирали тих, які були призначені на розстріл.
З матеріалів радянської Надзвичайної комісії розслідування нацистських злочинів, ДАЛО

Потім есесівці відігняли цю групу в Піски за табором, примусили Леона зняти з себе одяг і копати яму разом з іншими. Він був умиротворений. Леон здався. Він відчував, що його життя “вислизає шматочками… і з кожним шматочком [відходив] і [його] біль.” Коли настала його черга на розстріл, один з охоронців-українців потягнув його назад до табору, аби забрати інше тіло. Леон став ледь тягнути того мертвого чоловіка за собою, снуючи за вартовим назад до місця розстрілу.

Але дорогою назад на нього зійшло прозріння. Він згадує: “Раптом зі швидкістю блискавки усі сигнали життя знову мене вхопили, і в голові промайнула думка про втечу, і стала набирати сили. Мені нічого, абсолютно нічого втрачати, а тільки здобувати.” Він вкинув те мертве тіло і побіг назад у табір, де сховався серед інших в’язнів, які поверталися з роботи. Українець-вартовий кричав йому вслід, але Леон тільки віддалявся від тих криків. Врешті охоронець здався і повернувся на місце розстрілів.

Втім, Леон ще не був у безпеці. Якби виявили, що його нема, то його батьків, братів і сестер, які ще жили у Львові, розстріляли б як покарання. І тому він сховався у майстерні аж до вечірньої переклички де, на щастя, його зачитали серед мертвих. Охоронець вочевидь боявся зізнатися про свій недогляд. Оскільки він часто працював за межами табору, у будинках есесівців, Велс вийшов через головні ворота та втік на села.

“Тепер немає часу губитися. Ніби під проводом якогось провидіння, я уникаю небезпеки. Аскарі [українські охоронці] на варті повірили, що я маю пропуск до будинку Рокіти [есесівця], і пропустили мене без перешкод. Ще декілька хвилин — і я, наче увісні, опинився на вулиці, прямуючи до своїх батьків і до своєї сім’ї.”

Дім

Леон повернувся з Янівського табору. Хоча він дійшов до помешкання своїх батьків, Леон залишився хворий після табору.

“Через декілька днів стало зрозуміло, що я моя хвороба серйозна. Зараз я лежу напівпритомний, і з гарячкою. Незабаром поставили діагноз черевний тиф і двостороння пневмонія. Не було іншого виходу як відіслати мене до міської лікарні (що не зовсім безпечно для євреїв), хоча мій батько страшенно боявся, що я міг у своїх мареннях згадати щось, що краще б залишалося несказаним.”

Стоянів

У липні 1942 року Леон поїхав до свого рідного міста, до будинку своїх бабусі з дідусем у Стоянові. Йому довелося підкупити міського голову, щоб той дозволив йому залишитися у місті “нелегально”. Наступного місяця німці записали Леона на роботи і відіслали до Бишува, де він працює на фермі у одного поляка. На суботи він міг повертатися до Стоянова.

Якось повернувшись до Стоянова одного понеділка у вересні 1942 року, Леон дізнався, що там відбулася Акція (Aktion) і що його бабуся з дідусем та сестри були вивезені до Белжеця і страчені. Також він дізнався що його мати була вивезена зі Львова.

Радехів

Дорогою назад до Львова він зупиняється у Радехові до 30 листопада.

1 грудня 1942 року визначили останнім терміном для євреїв, щоби покинути місто.

Лемберґ. Ґетто

Леон сховався у лісах, а в середині грудня приїхав до Львова та пробрався в ґетто у пошуках своїх братів з батьком. Йому вдалося знайти братів, від яких він дізнався, що батька під час листопадової акції вивезли до Белжеця. Леон з братами мусять ховатися під час ще одної акції у ґетто 2 січня 1943 року.

У березні 1943 року, після Акції, ґетто отримало статус Юлагу, концентраційного табору. Леон бере на себе обов’язок дбати про братів.

Вулиця Локєтка

Наприкінці березня 1943 року Леон відібрали у групу тих, кого мали вивезти до Янівського табору, але йому вдалося зістрибнути з вантажівки та втекти.

ZAL-L

Наступного разу під час Акції у ґетто 1 червня 1943 року Леона з братами арештували та вивезли до Янівського табору. Наступного дня Леонів брат Якуб отримав кулю, коли намагався утекти з табору, а ще одного брата Аарона відправили на страту у Піски.

Леон став в’язнем табору. Він виявив що табір “набагато більший і набагато ретельніше організований для роботи з часу його першої втечі. Тепер спеціальні робочі бригади відсилають до міста щодня, під ретельним наглядом, виконувати дуже різні роботи”.

Піски

Цього разу у таборі Леона розподілили до сумнозвісної Зондеркоммандо 1005 (SK1005, т. зв. Бригади смерті), загону примусової праці, єдине завдання якого було відкопувати тіла розстріляних нацистами людей та спалювати їх, розтирати їх кістки на порох та перепоховувати рештки. Будучи ще малим, Леон отримав завдання вести облік.

Він пригадує:

“Густий масний чорний дим здіймається над глибоким яром, який простягається на понад триста метрів. Ми дивимося у яр. Там відкрита братська могила з тисячами тіл. Збоку на схилі лежить велика купа дерев’яних колод. На дні яру стоїть машина, за нею працює шупівець у чорному спецодязі. Машина під’єднана шлангом до бочки з мастилом. Машина перекачує мастило трубами у вогонь”.

Та одного дня його відіслали з усіма розкопувати могилу. Есесівці знали скільки у кожній могилі тіл. У цій мало бути 181. Але знайти змогли лише 180 черепів. Члени загону цілий день шукали загублене тіло, та зрештою покинули цю справу. Те останнє тіло було, звісно, Леонове. Він вдруге буквально стояв у власній могилі.

Табір у Личаківському (Лисиницькому) лісі

7 вересня 1943 року група SK1005 перебралася до Личаківського (Лисиницького) лісу.

9 жовтня 1943 року Леона з загоном SK1005 відправили розчищати поховання у різних місцях, зокрема, Вульки, Яричів, Брюховичі, Дорнфельд, Бібрка.

26 жовтня 1943 року він на власні очі побачив масові розстріли групи євреїв у Личаківському лісі, серед яких жінки і діти.

18 листопада 1943 року Леон та в’язні з загону SK1005 намагалися втекти. Як він написав згодом:

“Тут я кидаюся на охоронця і повалюю його на землю, впершись п’яткою йому межи очі. Він лепече: “Meine Herren, lasst mich leben!” (Паночки, не вбивайте мене!) За якусь хвилину, ми, “тіла”, стали “паночками”. То були останні слова того шупівця. Він лежить біля воріт, через які тепер тікають усі з нашого намету. Ми топчемо його ногами, розчавивши його до смерті.”

Знесіння

Мойше Корн повів декількох утікачів, серед яких і Леон, залізничною колією до консервної фабрики. Їх помітив охоронець і вистрілив у двох з них. Велсу і Корну вдається втекти неушкодженими. Вони повертаються до колії і прямують у напрямку вулиці Жулкєвскої (сучасна Хмельницького) та фабрики м’ясних консерв Рукера.

Міст на вулицею Пелтевною

Леон з Мойше зупинилися біля залізничного моста над вулицею Пелтевною (сучасний проспект Чорновола), де мали зустрітися з усіма іншими, кому вдалося врятуватися під час втечі. Леон пише:

“Ми дивимося на ріку. Тут мали перестрітися усі, хто втік. Але нікого немає. Мабуть, усіх убито, хтось у таборі, а інші у дорозі. Хіба що, може, вони вже тут були і пішли.”

Вулиця Клепарівська

Звідти Велс і Корн пішли до будинку одного приятеля Корна, поляка, на вулиці Клепарівській. Мацєй, друг Корна, відвіз їх до дому Юзефа Кальвінського, де вони сховалися у стодолі.

Через три дні, 22 листопада, їм довелося піти зі стодоли Кальвінського, оскільки його дружина погрожувала донести. Тоді Войцех, батько Юзефа, забрав їх до підвалу своєї стодоли, де вже на той час переховувалися 22 євреїв.

Водночас на Юзефа за переховування євреїв доносить брат його дружини. 26 із 32 євреїв, які там ховалися, були колишніми членами Бригади смерті. Під час облави вони напали на німців і 28 з них вдалося втекти. Юзека з дружиною публічно повісили на площі. Його будинок знаходився за кількасот метрів від Кальвінських, де з іншими євреями переховувався Леон.

Львів

27 липня 1944 року Червона армія звільнила місто.

Будинок Войцеха Кальвінського

Войцех Кальвінський побоювався, що його сусіди можуть на нього напасти за те, що той ховав євреїв. Леон писав:

“Було заплановано, що ми вирушимо на світанку наступного дня, щоб нас ніхто не бачив. Навіть тепер наш господар попросив нас не повертатися його навідувати, чи для будь-чого іншого. Йому буде непереливки, якщо стане відомо, що він переховував євреїв”.

Тож наступного дня, 28 липня, Кальвінський рано-вранці, доки ще темно, відчиняє стодолу, і як далі розповідає Велс:

“по одному ми почали потайки виходити. Вперше за півтора року я одягався, щоб вийти на вулицю”.

Леон описує зустріч із радянським солдатом.

“Коли я зустрів офіцера Радянської армії і спитав його, де штаб армії, він спитав мене, що мені там треба. Я пояснив, що я щойно вийшов зі сховку, що я єврей, і не знаю куди йти і що робити. Він відказав, що усіх євреїв убили, і що врятувалося лише декілька німецько-єврейських колаборантів, і я мабуть один з них. Він не бачив іншого пояснення, чому я досі живий. Коли я спробував переконати його що я переховувався, його відповідь була коротка і проста. “Від ворога не ховаються, з ворогом воюють,” — сказав він. Показавши зневажливий жест, офіцер відвернувся від мене”.
“Я сидів… моя голова у тумані, я поринав у дрімоту, не знаю, наскільки. Перехожі зупинялися подивитися на мене. Дехто зупинявся на мить, інші — трохи надовше. Вони говорили між собою. Єдине, що я чув, це: “То єврей.”

Квартира

Не маючи, куди йти, Леон повернувся до помешкання своєї родини.

“Ще до вчора проблема була в тому, щоб утекти від вбивства, і усі думки були лише про виживання, та сьогодні це питання більше не турбувало. Сьогодні пекучий біль за тими, кого повбивали, заполонив мене дощенту”.

Леон описує у свої спогадах, як його там зустріли:

“Я піднявся сходами, постукав у двері нашого помешкання, і не чекаючи на відповідь, зайшов, прямо, просто через кухню до вітальні, і сів на свою стару канапу. Швець і його сім’я вже знали, що я є. Навіть не привітавшись, швець сказав мені, що тепер то було їхнє помешкання”.
Сім’я українців, які там жили, сказали, що “не треба думати, що важко тільки євреям”; справді, його родину не повбивали, але “і нам було не солодко”. Він розповів мені про високі податки і про комендантську годину”.

Будинок довоєнного польського працівника

Коли радянська влада наказала йому їхати працювати у Броди, Леон покинув свою стару квартиру. Через декілька будинків на тій же вулиці жив один поляк, який до війни працював на Велсів. Він дозволив йому спати на сходах до горища.

Сикстуська 52/3 (сучасна Дорошенка)

Леон домовився з солдатом Червоної армії і їм вдалося зайняти вільну квартиру. Вони пішли до колишніх помешкань євреїв, зайнятих не-євреями, і вимагають їх годувати, погрожуючи, що здадуть їх за грабування майна євреїв. (Адреса вулиці походить із свідчення очевидця, наданого 9/21/1944)

У серпні-вересні 1944 року Леон зголосився до “Єврейського центру”, де збираються ті, хто вижив. Як він згадує, він був одним зі 184 (зі Львова і околиць).

Після окупації

Леон отримав роботу в полковника Філіпенка в Організації відділу постачання для робітників.

21 вересня 1944 року він свідчив перед Надзвичайною державною комісією зі встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників.

Наприкінці 1944 року Леон постійно їздив з Києва до Москви, по суті торгуючи на чорному ринку для свого радянського начальника.

У кінці червня 1945 року Леона допитав працівник НКВС про його дії під час війни, звинувативши його в колаборації і завдавши побоїв. На початку липня Леон сідає на потяг з поляками, яких репатріювали до Глівіц (Gliwice). У жовтні 1945 року Леон записався там до Політехнічного інституту.

Через кілька місяців, у лютому 1946 року, він виїхав до Західної Німеччини за допомогою організації Бріха. Водночас у березні 1946 року у місті Лодзь вийшла його книга “Бригада смерті”.

У Мюнхені Леон записався на навчання на механічний факультет, почав працювати на Єврейську історичну комісію, щоб мати за що жити. Леон декілька разів їздив на засідання Нюрнберзького процесу. Разом із таким же в’язнем, як він, Веллс їде на впізнання Йогана Рауха, колишнього есесівця з SK1005. Зі своєю книгою Леон звертається до Слідчого управління армії США та домагається, щоб Рауха перевели під американську юрисдикцію.

У 1947 року Леона прийняли до Федерального Політехнічного інституту (L’Ecole Polytechnique Federale) у Цюриху, але його не пропустили на швейцарському кордоні, і він повернувся назад до Мюнхена. Улітку 1949 року він виїхав до Сполучених Штатів. У 1956 року в Нью-Йорку Леон одружився з Фрідою Вайс та почав працювати інженером. До свого прізвища Леон вирішив додати Велс.

5 січня 1961 року він свідчив на суді Айхмана в Єрусалимі:

18 жовтня 1963 року Леон свідчив на суді у справі “Рьодер та ін.” у Штутгарті. У 1996 року він розповів свою історію в інтерв’ю Фонду Шоа.

Помер 2009 року в Нью-Джерсі.

Автор – Вайтман Вейд Беорн
PhD, викладач
Факультет історії, Університет Вірджинії