Ми звикли мовчати перед смертю. А коли починаємо говорити — часто не тими словами. Цей текст — про те, як суспільство може (і має) навчитися співчувати. Не шаблонно. Не “тримайся”, а по-справжньому.
Цей лонгрід — про досвід жінок, які втратили чоловіків на війні, і про нас із вами. Про те, як суспільству навчитися бути поруч: не словами, а тишею, із повагою. Не шаблонним «все буде добре”, а справжньою людяністю.
“Горе — дуже індивідуальна історія: комусь допомагає тиша, комусь — розмова, комусь — просто присутність”.
Настя Федченко — журналістка і військова кореспондентка.
4 січня 2025 року вона втратила чоловіка — Андрія Кузьменка, офіцера морської піхоти. Вони чекали на доньку, будували плани, жили любов’ю.
Після втрати Настя продовжує говорити. Про біль, тишу, підтримку. Про те, як бути поруч із тими, хто втратив.
Через два місяці після загибелі коханого, 10 березня, вона опублікувала допис про те, як слова співчуття можуть не тільки підтримати, а й завдати болю. У ньому — особистий досвід переживання втрати та пояснення, що насправді може стати підтримкою.
Журналістка зізнається, що не знає універсальних способів підтримки. Адже їх не існує. Однак найголовніше — це щиро поспівчувати, без бажання нав’язати жінці, яка втратила чоловіка, як вона має далі жити після його смерті.
“Горе — дуже індивідуальна історія: комусь допомагає тиша, комусь — розмова, комусь — просто присутність. Але головне, що я зрозуміла після втрати чоловіка: підтримка має сенс тільки тоді, коли у вас самих є ресурс. Якщо його немає — краще нічого не робити. Найпростіше — і водночас найчесніше — сказати: “Співчуваю”. Не писати оці всі фрази з дна душевного смітника: “Живи заради дитини”, “Ти тепер маєш бути сильною заради інших”, “Ти мусиш триматися”. Вони не лікують, не підтримують. Це просто директиви, які болять. Можливо, для когось це працює. Але точно не для мене. Бо я — окрема людина. Я не хочу жити лише заради дитини. Я хочу жити і заради себе, і заради нашої з Андрієм родини, якої вже не буде”, — пояснює жінка.
Настя зізнається, що її дратувало, коли хтось починав її “підштовхувати до життя”. Адже тим самим їй не давали можливості побути слабкою.
“Ніби якщо ти втрачаєш — то зобов’язана якось це витримати красиво, по-геройськи. Ні. Горе ламає. Просто бере і знищує твоє життя. Можна спитати: “Як ти хочеш, щоб я тебе підтримав/підтримала?” І бути готовим почути, що людині нічого не треба. Або треба — поговорити. Або просто посидіти мовчки. Або побути поруч. Усе це — підтримка”, — акцентує журналістка.
Насті із перших днів допомагали друзі. Важливо мати когось, хто допоможе у вирішенні різних справ.
“Вони взяли на себе все, що могли. Я не мала сили займатися нічим. Людина в горі може бути безпорадною. До цього вона нормально жила, вирішувала справи, трималася. А тут — організуй похорон, домовся про службу, подбай про всі формальності. Це не під силу. Саме тому друзі домовлялися про службу в Михайлівському, знайшли місце на цвинтарі, подбали про квіти, організували поминальний обід. Просто спитали, чи мені буде ок (якщо вони все організують), і я сказала: так. Але я нічого не робила. Це треба розуміти — людина втрачає здатність діяти. І якщо ви готові підтримати, візьміть на себе щось конкретне. Якщо не готові — краще не братися. Бо потім можна втомитися, вигоріти, розчаруватися. І ще й подивитися косо на того, кому допомагали. А ця людина й так ледве дихає. У моменті це не сприймається як підтримка. Але з часом ти починаєш це цінувати. Я вдячна, що не довелось цим займатись. Але тоді я не могла навіть подякувати. Я просто існувала — прокидалась, чистила зуби, їла щось, переживала день і знову лягала спати. І так — день за днем”, — ділиться спогадами жінка.
Настя розповідає, що на той момент після поховання чоловіка частково допомагали розмови.
“Ми говорили. Я вже не пам’ятаю, про що. Просто розмовляли. І я не залишалася сам на сам зі своїми думками. Тоді — ні. Але тепер — дуже часто залишаюся. Попри те, що маю доньку і майже весь мій час займає турбота про неї. Але жодної хвилини не минає без думки про нього. Про Андрія. Про те, що сталося. Про те, що, може… все ще неправда”, — зізнається Настя.
Дружина загиблого військового Андрія Кузьменка переконана: якщо люди не знають, що сказати мамі, рідним чи дружині, які втратили близьку людину, — краще промовчати.
“Мене дратують фрази на кшталт: “Скажи, що це неправда”, “Я досі не можу повірити”. Ну хіба мама сина, який загинув, може повірити в це? Чи тато доньки? І що мені з того, що хтось не вірить? Мені від цього не легше. Взагалі. Я бачила тіло Андрія в труні. Я його поховала. Але я досі не можу повірити. І не знаю, коли зможу. Може, ніколи. Просто будьте. Якщо маєте ресурс. Якщо не маєте — побережіть себе і мовчіть. Це теж турбота”, — пояснює жінка.
Настка наголошує: важливо також зважати на слова в соцмережах.
“Є речі, які дуже ранять. Наприклад, коментарі в інтернеті. Бачила під постом про Світлану Поваляєву та її синів — Романа і Василя Ратушних — щось на кшталт: “Якщо мені так боляче, то як же матері?”. “Як же їй із цим жити?” А як ви думаєте? Вона в пеклі. Інтернет-тітки, вибачте, але ви не забагато на себе берете? Я розумію, вам боляче. Але писати: “А як же вона житиме з цим далі?” — це не співчуття. Це втручання. Це невігластво. Дружина — в пеклі. Мати — в пеклі. І це пекло ніхто не бачить. Зранку встаєш, доживаєш до вечора, і знов. Ніч намагаєшся просто проспати. Це не життя. Це виживання. “Як же ж матері?” — дуже фігово. “Як же ж дружині?” — теж дуже фігово. “Як іншим рідним?” — так само погано. Просто помножити це слово на мільйон. І ці коментарі: “якщо мені так боляче, то як рідним?” не потрібно писати. Бо їм нестерпно. І якщо у вас піднімається рука, щоб написати подібне, — хай вона миттю опуститься. Не витрачайте букв на клавіатурі. Бо болю не стане менше і слова не допоможуть”, — зізнається дружина загиблого військового Андрія Кузьменка.
Настя зізнається, що її не підтримують коментарі в соціальних мережах, де вона ділиться спогадами про чоловіка. Її справжню підтримку дають лише люди в реальному житті.
«До мене в приватні повідомлення писали: “Ви написали, як не треба підтримувати, а як тоді треба? Напишіть, як правильно?” Але я не повинна це робити. Я — не психотерапевтка, не експертка, не доула смерті. Я — дружина, яка втратила чоловіка. І точно знаю, що шаблонне “тримайся” — не підтримка. Принаймні мене це не підтримує. Мене підтримують люди — не аватарки з песиками чи квітами, які залишають такі коментарі. Це просто не працює».
Жінку дратує, коли про її стан питають далекі знайомі через когось іншого.
«Коли знайомі знайомих запитують: “Як там Настя?” — дуже фігово. Нестерпно. Якщо я щось пишу в соцмережах — це значить тільки одне: я ще не вистрибнула з вікна. А на яку відповідь вони чекають? Як Настя? Якось… Ну, навіщо це питати?»
Жінка зізнається: у неї немає унікальних порад, як підтримати людину у втраті. Але вона впевнена: найголовніше — не тягнути ковдру на себе.
«Не треба казати: “Я не можу повірити”, “Я разом із вами”. Просто будьте терплячими. Деякі люди, переживаючи втрату, наче заморожують свої емоції. Наприклад, у мене зараз немає опції радості чи щирої вдячності. Просто вони мені недоступні. Тому не очікуйте ентузіазму, жвавості, емоційних реакцій».
Настя наголошує: навіть якщо ви допомогли з похороном чи іншим — не чекайте подяки. Не тому, що людина невдячна, а тому, що їй боляче.
«Під час усіх цих ритуальних моментів — не до вдячності. А після… після ти просто вчишся жити в пеклі».
“Коли ми втрачаємо рідну людину, ми втрачаємо частину себе”
Ірина Бордун на собі відчула втрату двох близьких людей. Її чоловік, Любомир Бордун, з яким вона була у шлюбі вісімнадцять із половиною років, був добровольцем і загинув у вересні 2022 року в Бахмутському районі. Майже через рік, під час боїв поблизу Роботиного, загинув її рідний брат Олег. Це стало причиною, чому жінка створила коло підтримки для дружин військовослужбовців, яке згодом переросло у громадську організацію “Сила Життя”. Це простір, де почуття важливі. Ірина разом з однодумцями робить усе можливе, щоб допомогти іншим жінкам не проживати втрату на самоті. У 2024 році ми вже розповідали історії жінок, яких суспільство часто не розуміє й навіть засуджує після втрати. Серед них була й історія Ірини.
На думку Ірини Бордун, немає одного сценарію підтримки та допомоги, який підходив би всім.
“Втрата — це дуже особисте, бо коли ми втрачаємо рідну людину, ми втрачаємо частину себе. А стосунки з кожною людиною — унікальні. Це може бути чоловік, брат, син… Зауважую, що у нашому суспільстві, на жаль, немає культури підтримки. Люди здебільшого жаліють: “Боже, яка ти бідна, нещасна”… Можливо, комусь це окей. Але мені — точно ні”, — наголошує жінка.
Ірина Бордун розповідає, що слова підтримки може приймати лише від близьких для неї людей.
“Я пам’ятаю, що чоловік загинув в п’ятницю, а у вівторок його привезли. І я старалася до того часу навіть не виходити з дому — просто щоб мене ніхто не бачив, не причитав поруч, бо мені й так боліло. А що справді допомогло — це коли моя подруга в п’ятницю подзвонила й каже:
— А ти що робиш?
— Нічого. А що?
— Відчини двері.
І все. Вона просто прийшла. Спитала, чи я їла, чи спала. І просто залишилася на два дні. Вона годувала мене, гуляла з дітьми — робила елементарне: їжа, пиття, гігієна. Бо навіть про це забуваєш. Я тобі була у повному ступорі, хоча і розуміла, що відбувається. І тоді в цей період такі люди як моя подруга дуже потрібні. Це ті, хто може просто взяти за руку й сказати: “Може, тобі щось треба?” — ділиться спогадами Ірина.
Жінка зізнається, що надзвичайно тригерними для неї були слова: “Я знаю, як тобі”.
“Не можна цього говорити. Ніхто не може знати. Я й сама не знаю, як мені. Це важливий момент. Ми не можемо знати, навіть якщо ситуація подібна. Навіть якщо інша жінка — теж вдова. Ми не знаємо, як їй”, — наголошує Ірина Бордун.
У 2024 році Ірина разом з іншими жінками організовувала зустрічі підтримки.
“А тепер у нас є громадська організація “Сила життя”, яку ми заснували разом із двома дівчатами. Одна — дружина чинного військового, інша — дружина загиблого. Я розумію, що кожна з нас має свій досвід. У нашій групі приблизно 75% — це дружини чинних військових. Їм дуже важко. Уся рутина на них: діти, дім, побут, батьки, поламані крани, лампочки — усе на плечах. Іноді навіть немає з ким просто поговорити. У нас є жінки, які досі в “ракушці” — втратили чоловіка ще на початку повномасштабного вторгнення й досі не можуть з того вийти. А є такі, які вже підняли голову й намагаються жити по-новому. Це дуже тішить”, — розповідає Ірина.
Ірина Бордун переконана, що горе треба не ховати, а проживати.
“Біль — це як рана. Спочатку кривава, потім — рубець. Але рубець усе одно болить. Просто не так гостро. Ти вже не плачеш від кожної тригерної пісні чи місця, де були разом. Але моменти залишаються — перший клас дитини, басейн, перші перемоги. Я дуже добре пам’ятаю момент, коли мій син нарешті сам поплив. А тренерка каже: “Які у вас гарні дітки. Шкода, що тато цього не бачить”. Для чого це говорити? Я ж і так це знаю. Іноді краще просто промовчати”.
На думку Ірини, є певний умовний алгоритм підтримки.
“Просто мовчати, запропонувати допомогу, написати “співчуваю”. Але не питати: “Ти як?” Бо відповідь очевидна — погано. Краще: “Ти їла сьогодні?”, “Тобі щось потрібно?”, “Може, тебе кудись відвезти?””— переконана Ірина.
У 2025 році жінка залучена до кількох нових проєктів.
“Зокрема до проєкту “Зціли Серце Матері” від Maple Hall Foundation, де я є амбасадоркою. Це справді надихає. Я відчуваю, що моя діяльність має значення, і це дає мені сили рухатися далі”, — зізнається Ірина Бордун.
“Якщо є інші світи й він усе бачить, то він точно поруч із двома своїми пристрастями — мною і бігом“
Оля познайомилася з Володею на роботі, під час корпоративу. Дівчина розповідає, що спочатку вони навіть дратували одне одного. Тоді їхній спільний колега пожартував, що вони сваряться, як стара сімейна пара. Жарт виявився пророчим — незабаром Оля почала зустрічатися з Володею, а згодом вони почали жити разом. Пара була разом майже шість років.
Володимир Сойко двічі ставав на захист Батьківщини. Вперше — у 2015 році, коли взяв академічну відпустку під час навчання у Національному університеті Львівська політехніка. Згодом юнак відновив навчання, але з початком повномасштабного вторгнення знову долучився до лав Збройних сил України. Молодший сержант Володимир Сойко загинув 7 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новоолександрівка Донецької області — внаслідок скиду ворожого БПЛА.
Оля Пикало зізнається, що із 2024 року їй складно проживати втрату, і увесь світ не має сенсу після втрати коханої людини. Але увесь цей час її підтримують рідні та друзі, і для Олі це дуже цінно.
“Проте, все ж є речі, які дають силу прокинутись. Найперше, це потреба й бажання бути пам’яттю про нього, здійснити наші чи його мрії. Бути для себе тією, на яку він захоплено дивиться, як на усіх наших фото. Бути собі достатньою. У найскладніший момент багато людей зникли з мого життя. Але поруч залишились найближчі друзі, рідні теж старались підтримувати попри відстань, і я їм за це вдячна. Мої найближчі друзі буквально вчились бути поряд після втрати. Спочатку будь-яке спілкування з будь-ким здавалось неможливим, але ми крок за кроком усе вибудували. Я не вмію приймати допомогу й ніколи про неї не просила, мені й не довелось.
У перші місяці, коли я жила на цвинтарі й не могла дихати, подруга писала мені практично щодня, піклувалась, чи я поїла, й увесь час передавала їхні домашні страви. Одного разу я поверталась від Володі, а вони чекали мене під під’їздом з просто величезними пакетами продуктів та ласощів. Згодом подруга почала майже кожних вихідних приїжджати на цвинтар, приносити нам трьом каву й просто сидіти поруч, поки я щось там роблю. Скоро рік, як я кажу їй, що вона не мусить, а вона усе ще приїжджає щовихідних. Часом також долучаються інші друзі, знайомі”, — розповідає дівчина.
Оля зізнається, що в її родині не заведено бути багатослівними про свої почуття. Але рідні з усіх сил намагалися знайти слова.
“Також цінними й часто надзвичайно чуйними були проникливі повідомлення від людей, з якими до того мало спілкувались: колег, учителів, викладачів. Іноді просто незнайомих людей. Вони читали мої дописи про Володю, пізнавали його, вчитувались у деталі. І серед безміру шаблонних фраз писали щось надзвичайно влучне і таке щире”.
Оля наголошує, що ніяк не узагальнює свої спостереження, чого не вистачає в суспільстві. Адже в її колі та в країні загалом є безліч неймовірних людей, чия підтримка дуже цінна. Однак все ж вона зауважує і протилежний бік.
“Вміння говорити про смерть і втрату в принципі, “витримувати” цю розмову. Я дуже часто чую, що після втрати з людиною не контактують, бо їй треба “побути самій”. Це може бути правдою для когось. Проте в такому випадку людина завжди може не відповісти чи відмовитись. Або ж у розмові уникають цієї теми взагалі з наміром не тригерити, “треба відволіктись” тощо. Але насправді це сприймається як те, що світ собі живе, а ти, бачте, не вписуєшся в нього зі своєю втратою й розмовами про найдорожчу людину. Зусилля не ховатись за шаблонними фразами, які в голові виникають першими, а висловити хай кілька щирих слів, якщо справді хочеться підтримати. Не вистачає тактовності й базової емпатії. Це про не давати порад узагалі, якщо тебе прямо про це не просять (“треба жити далі”, “не ходи на цвинтар так часто”, “тобі треба…”, щоб стало легше).Це про не скаржитись дружині загиблого на ТЦК, які, бачте, мобілізували когось в країні під час війни. Не говорити з нею про “перемир’я”, бо вже дуже втомились. Ви можете мати яку завгодно думку, але їй вас пожаліти чи як?Це про не лізти до людини зі своїми переконаннями, зокрема й релігійними (“стільки-то часу його душа тут”, “це Божа воля/кара”, “Бог забирає найкращих”, “тобі важко прийняти, бо твоя віра не глибока”, “не плач, він тепер у кращому світі”. Ви його питали, у якому світі він хотів бути? “Хай Бог дасть тобі сили з цим змиритись”. — Я не хочу ні з чим миритись. Писати це, коли ти повечеряєш зі своїм чоловіком і ви ляжете дивитись фільм, як мінімум неемпатично, як максимум — верх цинізму”, — наголошує кохана Володимира Сойка.
Дівчина зізнається, що чула особисто усі ці вище перелічені фрази.
“Серед мого кола спілкування є глибоко релігійні люди (і деякі з моїх друзів часом писали мені щось зі свого погляду, але максимально тактовно, нічого не нав’язуючи. Писали про себе, а не про мене). Є атеїсти. Десь посередині є я. Ви можете вірити у що завгодно і як завгодно, але нести людині, яка втратила, свої переконання не варто. Це не ок”, — пояснює Оля.
Дівчина пояснює, що не хотіла б ділити фрази на “можна казати” і “не можна казати”. Адже все залежить від контексту, і Оля переконана, що не має права говорити за всіх.
“Але ось кілька особливо тригерних прикладів: “Тримайся…” За що триматись? Чому я це кажу? Краще сказати щире речення від себе: “Я не уявляю, через що ти проходиш, і мені надзвичайно жаль. Але бажаю тобі сил витримати”. “Усе буде добре”. Що, чорт забирай, буде добре? Люди, які втратили, можливо, знайдуть сили усміхатись, жити далі, навіть будувати нові стосунки. АЛЕ: ця людина зараз лежить у сирій землі, і це назавжди. І, може, колись буде “добре”, але моє “добре” більше ніколи не стане повноцінним. Натомість можна сказати — “Не можу уявити, що ти відчуваєш. Але усією душею бажаю тобі сил із цим впоратись і щоб тобі було хоч на йоту легше дихати”.
“Герої не вмирають”.
“Він віддав своє життя, щоб ти жила”.
“Живи за двох” — і всі пафосні фрази на кшталт цих.Суть і мета фрази зрозуміла й глибока, але її явно не варто казати людині, яка втратила. Герої не вмирають, але наші герої — це люди з блакитними чи карими очима, з усмішкою й дурнуватими жартами, з рідними й близькими людьми. Це сини, дочки, кохані, батьки. І вони помирають. Вони ніколи не обіймуть рідних, які носитимуть цей біль між ребрами й сльози на могили героїв, які не вмирають. Я думаю, лише ті, хто прийняв рішення захищати країну і ризикувати життям, мають право казати, за що вони на це пішли”, — наголошує Оля.
Дівчина пояснює, що не варто казати фразу “жити за двох”, якщо ви самі цього не пробували.
“А якщо людина й за одну не хоче жити? Їй би зараз просто дихати, поїсти хоч раз на день, не прокидатись вночі у сльозах від жаху. А ви їй: “Живи за двох”? “Ти ще молода”, або ще гірше — “Знайдеш собі когось”. От скажіть, яку мету має ця фраза? Я вперше її почула, коли його тіло ще навіть не приїхало, щоб я могла з ним попрощатись. Реально в цей момент можна бажати “когось знайти”? Частина жінок, які втратили, побудують нові стосунки, але завжди пам’ятатимуть своїх чоловіків. Частина жінок, які втратили, ніколи не побудують нових стосунків. І те, і те — ок. Але, повірте, після втрати ти думаєш лише про цю людину, і ця фраза лише потворно все знецінює”, — пояснює дівчина.
Оля зізнається, що вона, як частина суспільства, також вчиться говорити з іншими про втрату.
“Тож якби я починала взаємодіяти з такою людиною, я б дотримувалась приблизно таких кроків:
- Для чого я це роблю і чи маю ресурс побути підтримкою для цієї людини? Якщо для галочки “Тримайся” — краще не треба.
- Краще бути щирим та відвертим: “Я не знаходжу слів тобі написати, але думаю про тебе. Не уявляю, що ти проходиш”.
- Щоб почати, краще не писати “Як ти?”, бо на це питання можна відповісти лише “ніяк”, “жахливо”. Краще вдатись до більш конкретних питань, залежно від вашого контексту з людиною: “Що робила сьогодні/цього тижня? Чи ти сьогодні їв/їла щось? Чи можу тебе пригостити? Чи не хочеш зустрітись/поговорити/помовчати разом?”
- Якщо людина пише/говорить про людину, яку втратила, — проникатись її історією: яким був загиблий, що любив і чим жив, що стоїть за словом “Герой”. Це не лише про підтримку людей із втратою, а й про те, як ми пам’ятатимемо наших полеглих.
- Долучатись до заходів із вшанування пам’яті: хвилини мовчання, акції підтримки, “Промені пам’яті”, урочистості до пам’ятних дат, звичайних днів людини.
- Повторити своє повідомлення за якийсь час. Часто в перший день усі пишуть, що поруч, але вже наступного дня кожен живе своє життя далі. Але не ті, хто втратив найближчих. У перші дні вони можуть і не мати сил відповісти чи погодитись на допомогу. Напишіть знову через місяць, два, пів року”.
Олю Пикало підтримує те, що боротьба триває і зараз, в цей момент на фронті гине хтось інший. І вона не може залишатися осторонь.
“Саме тому я маю задонатити, маю організувати збір, повинна бути дотичною. Події для вшанування пам’яті теж часто стають стимулом прожити ще один день. Наприклад, я долучалась до щорічного забігу “Шаную воїнів. Біжу за Героїв України”, що було особливо символічним, оскільки Володя захоплювався бігом. У цей день я ридала, але й сміялась, слухала його плейлисти і думала: якщо є інші світи й він усе бачить, то він точно поруч із двома своїми пристрастями — мною і бігом”.
“Він чи вона, навіть крізь сльози, буде посміхатися, бо розповідатиме вам про того, кого любила”
Аліна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Василем Отземком у 2014 році в санаторії «Україна», що на Черкащині. Після шести років стосунків пара одружилася. Згодом у них народився син Юрко.
Василь Отземко був добровольцем. Він пішов на війну ще в перші місяці 2014 року, відслужив 13 місяців під Волновахою, підписав контракт резервіста і повернувся до роботи вчителя в школі. А в перший день повномасштабного вторгнення — без вагань — знову став на захист своєї країни.
У 2024 році Василь Отземко загинув на Куп’янському напрямку. За цей час Аліна Отземко видала книжку «Чому тато не вдома», аби пояснити дітям, що таке війна, та здобула ще одну спеціальність — хібукі-терапевтки.
Після загибелі чоловіка, жінку дуже підтримували побратими чоловіка, друзі та родина.
“Я знала побратимів, бо їздила на східну частину України до чоловіка і була в близькому контакті із ними. Підтримувало також усе моє близьке оточення, яке одразу пропоновало конкретну допопомогу. “Давай погуляємо із дитиною?” “Давай поїдемо кудись разом?”, “Давай відвеземо тебе?”.
Однак нерозуміння з боку частини суспільства Аліна все ж відчувала — і це її засмучувало.
«Були моменти, коли я відчувала осуд: “Не так горюєш”, “Не так одягаєшся”, “Не так дивишся”. У мене на це були дві відповіді. Перша — про чорну хустку. Якби вона могла оживити людину, я б носила її п’ять років. А друга — у мене є дитина, і я маю турбуватись про неї. І я маю змогу контролювати те, як виглядаю. Чому це важливо? Бо коли ми втрачаємо близьку людину, ми повністю втрачаємо контроль над ситуацією. Це та сфера життя, яку ми взагалі не можемо змінити. І для нашого мозку, зокрема для рептильного мозку, дуже важливо мати хоч якийсь контроль. Саме тому я наполегливо раджу всім, хто переживає втрату, по можливості зберігати звичні рутини. Якщо у вас був щомісячний манікюр, педикюр, стрижка чи візит до косметолога — намагайтесь це продовжувати. Так психіка отримує відчуття стабільності. Ця рутинність і контроль у чомусь бодай трохи полегшують життя. І коли люди дивувались, як я виглядаю після смерті чоловіка, у мене виникало запитання: “А що, треба було поїхати в Луганську область, лягти поруч і дитину покласти збоку?”
Аліна розповідає, що особисто їй найбільше допомагали розмови.
«Згідно з дослідженнями, люди, які говорять про втрату, які проговорюють свій досвід, швидше інтегрують і проживають це. Особисто я багато писала і говорила. Болю від цього не ставало менше, але з кожною розповіддю ця історія ставала не лише моєю — вона ставала спільною для всіх, хто її чув. Рефлексія, щоденники, пости, інтерв’ю — якщо є ресурс і бажання, просто говорити про втрату дуже допомагає».
Аліна розповідає, що не зауважувала некоректності від людей, які хотіли їй поспівчувати. Однак були ситуації, які їй запам’яталися.
“Багато моїх знайомих, які мене зустрічали в перші дні після втрати, вони опускали очі і взагалі не говорили. Не говорили, бо не знали, що сказати. Коли я приходила додому, я відкривала інстаграм, і бачила від них повідомлення: “Вибач, я не знала, що тобі сказати. Якщо щось тобі потрібно, ти скажи”. Ось так через те, що люди не знають, як реагувати, вони мовчать”, — пояснює жінка.
Одним із найболючіших і тривожних моментів для Аліни стала ситуація, коли одна знайома почала голосно й емоційно висловлювати співчуття просто при її дитині.
“Я пішла в супермаркет із дитиною і зустріла дуже давню знайому, я навіть ім’я її не пам’ятала. І вона кинулася до мене зі сльозами та криком: “Ой, я дуже вам співчуваю! Як ви тепер будете жити?” І тут ця ситуація похитнула не так мене як жінку, яка втратила чоловіка, а й маму свого сина, якй на той момент ще нічого не знав, я йому не розповіла ще про загибель тата”, — пояснює дружина загиблого військового Василя Отземка.
Як зізнається сама Аліна, вона завжди була соціально активною — і після смерті чоловіка також. Декому це не подобалося.
«Після загибелі чоловіка у мене постійно були зустрічі, інтерв’ю, презентації книги “Чому тато не вдома?” — усе це було спрямоване на збереження пам’яті про коханого. Я залишалася активною — і в соціальному, і в медійному просторі. Але були люди, які казали: “О, не встигла довідатися, що він загинув, а вже ходить по кав’ярнях”. Люди зазвичай бачать лише частину картини і не знають, що насправді відбувається», — розповідає письменниця та психологиня Аліна Отземко.
Жінка та психологиня наголошує, що важливо уникати шаблонних фраз на кшталт: «Тримайся», «Живи за двох» тощо — і натомість пропонувати реальну, відчутну допомогу.
«А як жити за двох, якщо тієї коханої людини вже немає? Або — “ти маєш жити заради дитини”. Почнімо з того, що жити потрібно насамперед заради себе, бо з розрядженого павербанка нікого не зарядиш, а з порожнього глечика не наллєш води. Це і мій власний досвід, і слова іноземних психотерапевтів, які працюють із темою горювання та втрати. У таких ситуаціях краще не питати: “Чим я можу допомогти?”, бо нічим — якщо ти не вмієш оживляти мертвих. А натомість — запропонувати конкретну дію. Можливо, принести води, вигуляти собаку, відвести дитину до садочка, купити хліба. Дуже доречною також є допомога з оформленням документів: більшість жінок після втрати не знають, з чого почати. І тут є реальний шанс підтримати, щоб усі папери були в порядку», — пояснює Аліна.
Психологиня наголошує: до запитання «Що я можу зробити для тебе?» варто додавати конкретні пропозиції.
«Одразу можна сказати: “Я можу для тебе зробити ось це, ось це і ось це”. Або ж дати список із можливих дій — і сказати, що людина може до вас звернутися. Так ми створюємо простір вибору, який водночас і розширює, і звужує варіанти, надаючи конкретику. Людина, яка переживає втрату, може навіть не здогадуватись, яка саме допомога їй потрібна. А почувши її — звернеться», — каже вона.
На думку Аліни Отземко, найважливіше, що може зробити кожен для людини в горюванні, — це просто бути поруч.
«Багато людей бояться говорити з тими, хто переживає втрату, про померлих. Але часто людині хочеться згадувати, говорити. Якщо дозволяє близькість стосунків і контекст розмови, можна просто запитати: “Розкажи мені про нього”. Це допомагає. Це в певному сенсі стає ресурсом для того, хто втратив: він чи вона, навіть крізь сльози, буде посміхатися, бо розповідатиме про того, кого любила».
“Іноді достатньо просто подивитися в очі, обійняти людину і побути поряд”
Психологиня, авторка проєкту “Мама в Телеграмі” Ірина Тепаленко пояснює, що кожна людина після втрати когось близького проходить кілька етапів різних емоцій. І кожен із них є важливим.
“В основі — теорія Елізабет Кюблер-Росс, відома як “Крива втрати” (опис емоційного стану людей, які втратили своїх близьких. Модель запропонована психологиня у 1969 році). Першою стадією є шок. Людина щойно дізнається про втрату, і це може супроводжуватися сильними фізичними реакціями: втратою свідомості, панікою. У такій ситуації важливо мати напоготові заспокійливі засоби і тримати контакт із лікарем. Ця стадія зазвичай короткочасна, але дуже складна. Тим, хто перебуває поруч із людиною у стані шоку, потрібно бути готовими до інтенсивних емоцій, рясних сліз або втрати свідомості. Другий етап — стадія заперечення, коли людина може говорити: “Ні, цього не може бути, цього не могло статися”. Це період, коли людина відмовляється вірити у свою втрату. Це нормально, це захисна функція психіки. Найкраща підтримка в цей час — не змушувати людину приймати правду, а просто бути поряд, турбуватися про базові потреби, обіймати, говорити: “Мені дуже шкода, це дуже страшно, це жахливо”. Не треба тиснути, не казати: “Те, що трапилося, вже трапилось”. Важливо просто бути поруч”, — акцентує психологиня.
Третій етап — це стадія гніву, і Ірина Тепаленко пояснює, що цього оточенню також не варто ігнорувати.
“У цей час людина може багато злитися, говорити: “Чому це сталося саме зі мною?” або “Чому саме він чи вона загинули?” Людина може почати гніватися на обставини, на інших людей, на Бога, а іноді навіть і на себе. Якщо ви перебуваєте поряд із нею, важливо сказати, що вона має право на цей гнів. Дозвольте людині виразити це почуття — це важливо. Не осуджуйте, не коментуйте. Можна сказати: “Я поряд, я можу тебе слухати”. Ми не можемо зрозуміти глибину болю втрати, але можемо сказати: “Я з тобою, я тебе чую, я для тебе є”.
Наступна стадія — торг.
“Це коли людина намагається знайти способи, якби можна було теоретично змінити ситуацію. Вона може говорити: “От якби тільки я тоді це сказав або зробив…” І тут нам може захотітися заперечити: “Ні, ти не винен”, але краще просто бути поряд і сказати: “Я тебе чую. Я розумію, що можуть з’являтися різні думки, але це не твоя провина”. Можна кивати, говорити: “Так, це дуже несправедливо. Я б теж хотів, аби все було по-іншому”. Тут важливо говорити від себе, використовувати “я”-повідомлення: “Мені гірко, що це сталося”, “Мені боляче”, “Це несправедливо”, “Я теж гніваюся або сумніваюся”, — пояснює психологиня.
Наступна стадія — депресія. Ірина Тепаленко пояснює, що в цей час людина може втратити свої сенси, відчути безнадію, сірість та безглуздість світу.
“Людина може говорити: “Я не бачу сенсу жити без цієї людини”. Тут важливо не намагатися її розважити, не казати: “Збадьорся”, “Порадій”. Краще зосередитися на сумі. Можна сказати: “Це дуже сумно, що все так сталося”, “Я можу лише уявити, наскільки інакший тепер твій світ”. Іноді достатньо просто мовчати, бути поруч, нагадувати, що всі почуття людини мають право бути”, — акцентує психологиня.
Остання стадія — прийняття.
“Людина вчиться жити із втратою, поступово змирюється з реальністю. Тут вже можна підбадьорювати: “Я пишаюсь тобою”, “Ти знаходиш сили”, “У тебе свій темп, і це нормально”. Можна радіти разом із нею її маленьким крокам до адаптації”, — пояснює Ірина Тепаленко.
Коли людина хоче підтримати, їй варто подумати, як саме виразити співчуття. Іноді замість слів — вистачить мовчання.
“Що стосується слів або дій, які можуть ранити: не варто казати “Треба бути сильним”, “Бог все бачить”, “Не плач”, “Не думай про це”, “Тримайся”. Людина й так тримається як може. Слова “Ти сильний, ти впораєшся” можуть здаватися знеціненням болю. Людина дійсно сильна, але в момент горя може бути зламана. Також не варто говорити: “Все буде добре”, бо ми не знаємо, як буде. Краще сказати: “Я поруч”, “Я вірю, що з часом ти знайдеш шлях”. Фраза “Час лікує” теж може звучати як знецінення. У момент втрати це не має значення — людині боляче зараз. Не потрібно давати порад на кшталт: “Відпусти”, “Не сумуй”, або казати, що сама людина притягує до себе сум. Іноді краще просто мовчати, бути поряд, не шукати правильних слів. Якщо ви боїтеся зробити гірше, просто довіряйте собі. Якщо вам незручно — це нормально. Головне, що ви готові бути поруч, обійняти, тримати за руку. Іноді достатньо просто подивитися в очі й обійняти”, — пояснює психологиня.
Ірина Тепаленко пояснює, що важливо бути поруч не тільки у перші дні втрати, а й згодом, коли біль не зникає, а увага оточення спадає.
“Важливо нагадувати, що ви з людиною, питати, як вона себе почуває. Якщо це ваша близька людина — не зникайте. Просто будьте включені, поруч, присутні. Чи варто у цей час говорити про загиблого? Так, варто. Називати на ім’я, згадувати спогади — це допомагає зберегти пам’ять. Але якщо рідні ще не готові згадувати, варто до цього ставитися з повагою. Адже найближчі люди того, хто помер, можливо, на деякий час не захочуть про щось говорити, не захочуть згадувати певні періоди його життя. У таких випадках краще дослухатися до них”.
Що порадити тим, хто щиро хоче підтримати, але боїться зробити гірше? Як знайти той делікатний баланс?
“Довіряйте собі, своєму тілу. Якщо вам незручно — так і є, і це нормально, навіть якщо ви не знаєте, що сказати. Адже найважливіше — ваша готовність бути поруч. Ви можете обійняти, тримати за руку. Завжди краще почати розмову з «я»-повідомлень: “Мені дуже шкода”, “Я щиро вам співчуваю”, “Я дуже хотіла б, аби цього не сталося. Але, на жаль, ні я, ні хтось інший не може цього змінити. І це дуже боляче, дуже сумно”. А іноді достатньо просто подивитися в очі, обійняти людину і побути поряд”, — наголошує психологиня.
Як не зробити гірше:
- Краще мовчати і бути поряд, ніж шукати “правильні слова”.
- Говорити від себе: “Я поряд”, “Мені дуже шкода”, “Я бачу, як тобі боляче”.
- Довіряти своїм відчуттям і щирості.
Як підтримати людину у втраті:
- На стадії заперечення: не переконувати, не тиснути — просто бути поряд.
- На стадії гніву: не засуджувати, дозволити злитися, визнавати емоції.
- На стадії торгу: не спростовувати почуття провини, а слухати та приймати думки.
- На стадії депресії: не відволікати, а бути поруч і дозволити сумувати.
- На стадії прийняття: підтримати у новому баченні життя, підбадьорювати обережно.
Чого краще уникати:
- Фраз на кшталт: “Тримайся”, “Час лікує”, “Все буде добре”, “Не плач”, “Ти сильний/сильна”.
- Порад на кшталт: “Відпусти”, “Не сумуй”, “Це все Бог вирішив”.
- Надмірної філософії чи тиску “бути позитивним”
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Авторка: Мар’яна Гнот
