Латинська приказка стверджує, що немає на світі такого місця, де б люди не пиячили. Не був винятком із цього правила і Львів. Про це свідчать зокрема антиалкогольні кампанії минулого, які підтверджують, що якщо з явищем боролися, то воно таки існувало.
Джерело: ZAHID.NET.
На честь канонізації святих Ігнатія і Ксаверія 1622 року у Львові відбулася помпезна урочистість, однією з родзинок якої було, як зазначає хроніст, антиалкогольне театралізоване дійство, де «Вакх, свій великий келих на півтора римські фути перехиливши, штовхаючи перед собою ручний візок із п’яними вакханками, був через герольда проголошений вигнанцем і вивезений за брами міста». Проте місто – центр торгівлі винами в усій Східній Європі і місто – володар королівського привілею на виробництво і шинкування алкогольними напоями апріорі не могло бути зразком тверезості.
Утім цивілізоване суспільство завжди знайде спосіб скерувати негативне явище на користь громади, адже податки від вироблення і пропінації алкогольних напоїв були одними з основних джерел доходу у Львові. З-під ялинових гілок, якими позначали місця торгівлі алкоголем у місті, пливли справді золоті ріки різноманітних податків до двох міських кас: королівської і міської. Позаяк королівська каса була призначена виключно для «укріплення міста, на поправу брам, веж, мурів, валів, перекопів і спорудження нових укріплень», деколи її називали «фортифікаційною».
Серед податків, котрі надходили до фортифікаційної каси, перше місце належало найстарішому чоповому податкові, запровадженому ще 1479 року для оплати найманців у війні з хрестоносцями. Чоп (ще інакше – чіп, корок, втулка, затичка діжки) треба було витягнути з бочки перш, аніж розливати напій, тому, судячи з назви, спочатку податок стосувався лише шинкарів. Але згодом чопове почали сплачувати і від варіння пива й меду, від котла горілки, від бочки привезеного вина й пива. Оскільки Львів був форпостом на східних теренах Речі Посполитої, королі і сейми досить рано почали практикувати цільове призначення чопового на львівські фортифікації. У 1505 році зі Сейму до Львова привезли привілей звільнення міста від мита і двоквартальну даровизну чопового за умови використання цих грошей на ремонт мурів.
На ці ж потреби король Сигізмунд I 1523 року призначив половину чопового, яке збирали у Львові, і доручив збирання цього податку міській раді. Але слід відзначити, що ці гроші не завжди використовувалися за призначенням. Про нецільове використання коштів суворо нагадував Львову та зрештою й іншим містам держави король Сигізмунд III Ваза (1587-1632) і у своєму декреті зазначав, аби міські доходи «не на будь-які приватні потреби, а на забезпечення доброго правління і фортифікації були спрямовані». Міських райців, які наважувалися витрачати частину міських коштів «для приватного вжитку» (in privatum usum), притягали до відповідальності перед скарбовим трибуналом.
Питання цільового призначення міських грошей призвело до конфлікту міського патриціату з бургомістром Мартином Кампіаном. 1628 року Кампіан вирішив використати кошти, зібрані за сім років від виробництва і пропінації горілки (а це було понад сім тисяч золотих) винятково на укріплення міста, проти чого рішуче повстали райці, які звикли обертати ці гроші на свої потреби. Бургомістр доводив, що він на зібрані кошти «мури монастиря Бернардинців, щоб не гнили, обклав, галереї згорілі дахами перекрив, мур міцний і високий від Галицької брами аж до Сокільницького мосту з фундаментів вивів, вежу на Краківському передмісті з тесаних каменів з ґрунту до гори вивів… і т. д.» Та, незважаючи на це, результатом судового процесу міста проти Кампіана стало падіння цього чи не найколоритнішого львівського бургомістра усіх часів, і вже після його смерті 1629 року королівський суд таки визнав його невинним.
Окрім фортифікаційних робіт, гроші з податку на виробництво та продаж алкоголю йшли на закупівлю зброї, амуніції і провіанту для міста. Прибутки від торгівлі вином були джерелом величезного маєтку купця Костянтина Корнякта, який контролював майже всю торгівлю вином на Чорному морі. Корнякт, окрім величних пам’яток ренесансу у Львові: вежі Успенської церкви і власного палацу на площі Ринок, збудував ще своїм коштом оборонну вежу на східному боці міських укріплень.
Надання 1634 року права шинкувати горілкою і медом було заходом заохочення короля Владислава IV для мешканців Галицького передмістя, аби вони будували фортифікації.
У історії Львова деколи не прибуток від алкогольних напоїв, в вони самі ставали засобом оборони. 1588 року під час приїзду до Львова короля Сигізмунда III до міста також прибули 1700 запорізьких козаків під проводом Костянтина Ружинського для підмоги королеві у війні проти Максиміліана Габсбурга. Тоді місто виділило «заради спокою від тих козаків, що на передмістях стояли, два барила мальвазії (вина) від пана Станіслава Ансерина за 32 золотих».
Цей прецедент повторився 1648 року під час облоги міста військами Богдана Хмельницького, коли горілка становила велику частину міської контрибуції. Літописець цієї події райця Андрій Чехович зазначав, що «тільки лонгерія (міський відділ економіки) може сказати, якими були видатки, коли великі барили горілок, медів і мальвазії ненаситне хлопство тут у місті поликало, а потім на передмістя, де мали свої табори, брали і переносили». Горілка та інші алкогольні напої становили велику частину сплаченої військам Хмельницького контрибуції, і про кількість витраченої на це горілки свідчить її дорожнеча, яка по тому запанувала у місті: «Горілки гарнець продавали за 12 злотих, тоді як перед тим він коштував один злотий». Та все ж наслідком стало зняття облоги міста, таким чином горілка стала справжнім оборонцем Львова.
Горілка врятувала Львів і під час облоги міста турецькими військами в союзі з гетьманом Петром Дорошенком 1672 року. Коли турки, отримавши від міста викуп, погодились зняти облогу, козаки Дорошенка з цього викупу не отримали нічого. Дорошенко, звісно, був обурений, адже його козаки так старалися, руйнуючи зі своїх гармат вороже місто, але він чомусь не звернувся з претензіями до султана, який обділив свого ревного васала, а вислав послів до львівського магістрату з погрозами спалити передміські будинки і фільварки, якщо йому не заплатять грошей.
Але мудрі львів’яни знали, як залагодити справу. Вони миттєво спорядили декілька великих барил з горілкою і вислали їх у табір до козаків. Петро Дорошенко одразу ж подобрішав і особисто зняв пробу з горілки, яка йому дуже припала до вподоби. Тому перший тост він проголосив за здоров’я свого ворога короля (небачена сміливість), а вже другий за здоров’я свого сюзерена султана, який обділив його викупом. Запорожці підтримали свого гетьмана, випивши дуже багато (multum, як написав хроніст) чудової львівської оковитої. Зі слів львівських хроністів, Дорошенко на завершення учти нібито прорік: «Що би там як, ніхто тепер не буде заперечувати, що один лише Львів королівство, яке гинуло, як і колись, собою врятував».
