Голоси окупації — серія історій людей, які жили під окупацією і змогли виїхати. Наступна наша героїня — Олеся Мілованова, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, яка разом з сином змогла виїхати з тимчасово окупованого Старобільська. А зараз на Заході України розказує про культуру Сходу країни.
Джерело: 
Старобільськ — східне українське містечко із населенням понад 16 тис. людей, розташоване за 100 км на північ від Луганська, на березі річки Айдар. У 2014 році після тимчасової окупації Луганська і навколишніх населених пунктів чимало місцевих освітніх і культурних закладів перебралися до Старобільська. У 2022 році з перших днів повномасштабного російського вторгнення на підступах до Старобільська вже точилися бої, а з початку березня місто перебуває під тимчасовою окупацією російських військ.
Олеся народилася та провела все своє життя в Старобільську. З початком російської агресії на Сході України у 2014 році сюди переїхало кілька установ з тимчасово окупованого Луганська: Луганський національний університет імені Тараса Шевченка і Луганський національний аграрний університет. Зокрема, у місто перенесли й Луганський обласний краєзнавчий музей, керівницею якого стала Олеся.
Бабуся й дідусь жінки переїхали до Старобільська з Кубані (Краcнодарський край, Росія) після Другої світової війни. Усе життя вона розмовляла російською мовою.
— Але моя мама народилася в Україні. Я народилася в Україні. Я себе ідентифікую як українка.
Олеся має освіту викладача музики та художньої культури, також закінчила Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (заснований у Луганську, а після 2014 року переміщений до Сєвєродонецька) та Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Уже в 16 років почала працювати в Старобільському краєзнавчому музеї.
— Старобільський музей — це дві великі будівлі, великі пам’ятки архітектури. І до переміщення в нас була непогана колекція з 20 тисяч експонатів. Мені потиснули руку, привітали з новою посадою та сказали: «Розбирайтеся». У 2020 році в мене закінчився п’ятирічний контракт. На той момент я вже перемістила музей, зібрала нову команду, повністю запустила роботу. Нас знали по всій Україні, ми проводили наукові конференції, співробітники їздили на обмін досвідом у Польщу. А у 2020 році я знову пройшла конкурс на посаду директорки; це в мене вже другий термін.
Зустріти війну вдруге
До повномасштабного вторгнення команда музею була готова: розробили документи евакуації, першої та другої черги вивозу експонатів, запакували особисті справи. Жителям сходу було зрозуміло, що війна буде, розказує Леся:
О п’ятій ранку 24 лютого Олесі зателефонувала подруга та сказала, що почалося вторгнення.
— Перші 5 хвилин дійсно трохи страху та паніки було, а потім зібрала свої речі, відвезла до мами кота й поїхала в музей. Ми допаковували матеріали, винесли в підвал, бо не було розуміння, що буде — може, нас будуть бомбити. Я розпустила всіх співробітників додому, закрила музей, забрала музейного кота, сіла в таксі й поїхала до мами. Люди всі поховалися, банкомати не працювали, магазини й аптеки були закриті — просто дурдом почався.
— Ми ходили в музей потроху, спочатку в пакети складали основні документи, печатки, особисті справи працівників. А одного разу я пішла знову туди, якраз машину знайшла, щоб вивезти експонати, заховати їх у себе вдома, у знайомих. Ключ засовую — а замки вже змінили.
Зовнішньо будівлю не пошкодили, але музей окупували, викрали техніку, меблі та найцінніше — колекцію експонатів.
«Асвабадітєлі прішлі»
З початком повномасштабного вторгнення жителі Старобільська поділилися на три категорії, розказує Олеся. Є проукраїнські, які або ховаються, або ходять на мітинги. Є «маргінальні сепаратисти», які мріють про об’єднання країн Радянського Союзу. Їм усе подобається, вони вважають, що росіяни не можуть бути ворогами для України. І є люди, яким байдуже на ситуацію, головне — щоб їх не чіпали, а яка при цьому буде влада — їм однаково:
— Чи Росія тут буде, чи Україна — їм своє робити. Вони хочуть, аби їхні хати не чіпали, аби при роботі залишилися, аби вижили. Прийдуть українці — вони будуть працювати при Україні. Прийдуть росіяни — вони будуть працювати при Росії. У них немає ніякої позиції. Але це маленький відсоток жителів.
Перша категорія містян була проти російської влади й тому виходила на мітинги. Хвиля таких заходів пройшла в Старобільську, Біловодську, Новопскові, Білокуракиному, Марківці, Троїцькому, Сватовому.
Дехто противився іншими способами — один зі співробітників музею зірвав прапор самопроголошеної ЛНР і спалив його. Він неодноразово брав участь у мітингах і «засвітився» на відео. Тоді чоловік попросив Олесю допомогти з евакуацією. І їхні друзі вивезли його у Вінницю.
Олеся розповідає: усі, хто проукраїнський, хто розмовляє українською мовою, хто не каже «Ура! Прішлі асвабадітєлі», — пропадають. Таких людей викликають на допити «у підвал» — там допитують, б’ють, погрожують, натягують пакети на голову, навіть гвалтують палицями, а потім замикають у підвалі:
— Не хочеш співпрацювати (з окупантами. — ред.) — виникають запитання: «А чому не хочеш? Ти що, фашистка? Ти що, проукраїнська? Ти що, вважаєш, що ми не «асвабадітєлі»? Ти з фашистами заодно?»
Та є і ті, хто радіє «асвабадітєлям». Дуже страшно те, що ніколи не розумієш, хто колаборант, ділиться жінка. За час, поки вона була в тимчасово окупованому місті, зрадниками виявилися ті, від кого вона цього не очікувала:
— Я як директорка музею повинна піклуватися про своїх людей і рятувати їх. Але ти не знаєш, хто з них виявиться зрадником. Не знаєш ступінь відвертості — кому допомагати, з ким можна ділитися інформацією. Вирахувати зрадників було неможливо. І тому довіряти нікому не можна. Тож то в мами жила, то ще десь, я змінювала своє місце проживання постійно. Просто не знала, коли за мною прийдуть і хто мене здасть.
Але найстрашнішим для Олесі було нерозуміння свого майбутнього: куди рухатися та що робити. Тому що рухнуло твоє звичайне життя, зізнається жінка.
Вибратися з окупації та мріяти про український Луганськ
Перебуваючи в Старобільську, Олеся за сприяння Ольги Гончар, директорки львівського музею «Територія терору», допомагала працівникам інших музеїв на сході, які залишилися без грошей, їжі та ліків. Усе це відбувалося в межах проєкту «Музейний кризовий центр». Ініціатива спрямована на фінансову, організаційну та людську підтримку невеликих регіональних музеїв і їхніх команд у кризовий воєнний час. Ольга шукала кошти, а Олеся збирала запити, бо мала багато зв’язків.
— Я контактувала з ними усіма, передавала гуманітарну допомогу, відсилала гроші. Я це робила до початку квітня і розуміла, що за мною незабаром прийдуть, мене вже почали шукати. Нас із сином 3 квітня вивезли українські військові, з якими на той час ми співпрацювали.
— У Львові ми приїхали до моєї подруги Олі Гончар. Потім я зареєструвала свій музей у базі, відновила документи. І коли вже отримала зарплату за 3 місяці, зняла квартиру. Тепер ми у Львові окремо живемо.
Також Олеся допомогла з виїздом своїм співробітникам і знайшла їм житло. Зараз організовує евакуації для наукових працівників інших музеїв свого регіону.
— Не в Старобільськ. Я з нашими військовими розмовляла — якщо ми будемо звільняти наші території, то це будуть кордони 1991 року, а не 24 лютого 2022-го. Мене чекає музей у Луганську, наша чотириповерхова прекрасна будівля, наша колекція, наше майно. Виженемо всіх сепаратюг звідти, прийдемо новою командою. А Старобільський музей залишиться як відділ Луганського обласного краєзнавчого музею та буде розказувати про історії Старобільська та його околиць. А ми вже будемо в Луганську.
На період проживання у Львові Олеся розуміє, що в неї має бути місія — розповідати людям на заході України про східну українську культуру.
— Тут думають, що в нас шахти, п’яниці та сепаратисти. Я розказую про нашу гастрономічну сторону, про кінний спорт, що це аграрний край, це Слобожанщина. Розповідаю, як то прекрасно у нас на сході.
— Я не хочу виїжджати з України. Я дуже сумую, бо моє коріння на сході. Я до війни навіть і не думала, що моя любов і моє життя настільки будуть пов’язані з моєю Україною. Я відчуваю свою належність до цієї культури, до цього культурного коду.
Підтримайте проект на Patreon
