Ота коляда, яку досі співають у нас на Львівщині: «Сумний святий вечір в 46-ім році», завжди надає гіркуватий присмак моєму Різдву.
Кілька днів тому я стрілася з дружиною нині вже покійного Миколи Модрицького, пані Іриною, яка десять років чекала на чоловіка. Він вижив і повернувся зі сталінських таборів, і навіть написав про це спогади. Його забрали восени 1944 року. З дружиною він переховувався у селі неподалік від Борислава.
Йому було 23 роки, а засудили його на 15. Доказів проти нього не було жодних. Просто забрали, бо він був молодим чоловіком і міг вступити до лав повстанців. Власне, вони з дружиною збиралися це зробити, але не встигли. Таких як він було багато. Цвіт Галичини.
Особливо переслідували освічену молодь, яка раніше навчалась в українських гімназіях. Пані Ірина пам’ятає, як по-звірячому закатували вісімнадцятирічну Корнелію Опришко з Дрогобицької гімназії, як забирали зовсім дітей. Єдиного сина матір впізнала по пряжці на поясі в Дрогобицькій тюрмі, де в’язнів варили живцем і намагалися нагодувати людським м’ясом інших в’язнів.
Як неповнолітню дівчину офіцер НКВД викрав, згвалтував і убив. Йдеться про звичайних юнаків і дівчат з українських родин, за яких вирішили, що вони не піддаються комуністичному перевихованню. То було полювання насліпо. Треба було виконати план, тому, аби не воювати з озброєними чоловіками, знищували підлітків, або ламали їм життя.
Сумний святий вечір
В сорок шостім році.
По всій нашій Україні
Плач на кожнім кроці.
В кайдани закули,
В тюрми посадили,
Люд невинний тисячами
В землю положили.
Родини засуджених за державну зраду вивозили в Сибір, серед них було багато молоді й дітей. Найменші гинули в дорозі у вагонах для худоби, не витримували. Батько і мати Лесі Гринців були з таких родин.
Першого діда засудили на 15 років за те, що він старший майстер Дрогобицької саліни вивісив український прапор. Другого діда за те, що приховав для громади два мішки зерна на посів. Він був війтом. Теж на 15. Леся народилась на Уралі і чотири роки життя прожила в бараці. Її дід тим часом працював на лісозаготівлі десь на Колимі.
У морози після роботи їх змушували роздягатись догола і бігти крізь стрій. Хто був виснажений і падав, того добивали.
Сіли до вечері мати з діточками,
Замість мали вечеряти та й облилися сльозами.
«Мати гірко плаче, а діти питають:– Мамо, мамо, де наш тато, чом не вечеряють?
– Тато на чужині, в далекім Сибіру,
Споминають Святий вечір в нашій славній Україні.
Після війни багатьох хлопців відправляли на Донбас у шахти, де вони гинули як на війні.Від криміналітету й обвалів. Так загинув брат мого тата Микола. Натомість Галичина заселялась людьми зі Сходу та Росії.
Якщо українці зі сходу асимілювались, особливо, дівчата, то росіяни поводились як колонізатори. Вони оселялись в будинках репресованих і ставали місцевою номенклатурою.
Активні і публічні галичани покинули назавжди Батьківщину і стали золотим фондом української діаспори, якій великою мірою ми завдячуємо створенням незалежної України в 1991 році. Так само колишні в’язні ГУЛАГу після повернення виховували своїх дітей свідомими українцями, а ті своїх.
Але повернулись не всі, а коли повернулись, то від них сахались як від прокажених сусіди і друзі, а за дітьми та онуками влаштовували полювання, щоб ті не колядували на Різдво. Тому ця історична коляда «Сумний святий вечір» не стала історією. Такі трагічні cвідчення не здають в архів. Традиційна галицька родина все ще продовжує існувати як втілення принципу: « Українець той, в кого діти українці.
А тепер ця коляда продовжує співатися в пам’ять тих, хто зараз на війні, чиї дружини і діти сідають за святкову вечерю зі сльозами на очах, і з надією в серці. Але з кожним днем більшає вдів і сиріт в Україні, і вони приєднуються до тих, кому нестерпно дивитись на фейєрверки, марнотратство і п’яні гульбища.
Завжди у когось зима, як співається у пісні, написаній ще 100 років тому. Гіркий присмак святам надає думка про те, яка насправді тонка грань між щастям і горем взимку.
Ісусе наш Боже,
Зглянься Ти над нами,
Дай побачити всіх рідних
За святковими столами.
А в боях померлих,
Наших всіх Героїв,
Прийми Боже милосердний,
Жити вічно в Царстві Твоїм.
Галина Пагутяк,
українська письменниця,
лауреат Шевченківської премії з літератури,
