На відміну від Степана Бандери та Романа Шухевича, яким цією ж постановою народні депутати пропонують повернути звання Героїв України, про Тараса Боровця не так часто згадують в контексті боротьби за українську незалежність в роки Другої світової війни. Хоча саме загони його “Поліської Січі” восени 1942 року стали основою для створення Української повстанської армії.
“Діло” нагадує основні віхи життя отамана “Тараса Бульби” — генерала “армії без держави”, як він сам назвав своєї військо у книзі спогадів.
Тарас Боровець був вихідцем із багатодітної селянської сім’ї – народився у 1908 році і провів дитячі роки в селі Бистричі Волинської губернії (у той час – в складі Російської імперії). На його очах відбувалися історичні події проголошення Української народної республіки, зокрема – боротьба повстанських отаманів 1920-х років, якими він захоплювався (за даними дослідника Володимира В’ятровича, у пізніших повідомленнях польських спецслужб ідеться про те, що Боровець займався поширенням книг “Отаман Хмара” та “Холодний Яр” Юрія Горліс-Горського).
Саме на його рідній Волині готувалися Перший та Другий зимові походи армії УНР, які мали бути реваншем у боротьбі з більшовиками, а восени 1921 року тут формувалася Українська повстанська армія на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. Згодом, після поразки визвольних змагань та встановлення на території Волині та Полісся влади Польської республіки, в довколишніх селах осіли на проживання чимало колишніх учасників тих подій, з якими мав спілкування юний Тарас.
Ставлення до цього періоду державності так само, як до періоду козацької вольниці, відтоді і впродовж усього життя у Боровця, який прибрав собі псевдо “Тарас Бульба”, було особливо трепетним. У книжці своїх спогадів від представляв себе як того, хто був покликаний відродити Українську народну республіку.
Через те, що сім’я Тараса Боровця була незаможною, він не здобув доброї освіти, а відразу взявся опановувати місцевий бізнес — з 14-ти років працював на каменоломні. Пройшов строкову службу у польській армії. Повернувшись з війська, Тарас почав активніше займатися, як би тепер сказали, громадсько-політичною діяльністю, заснувавши підпільну організацію УНВ — Українське національне визволення. У 1934 році на діяльність Тарас Бульби-Боровця вперше звернули польські спецслужби, запідозривши його у спрівпраці з ОУН. У тогочасних документах він фігурує як особа, яка поширювала в Рівному українські пропагандистські видання, зокрема книгу “Історія України”. “Зібрані за цю літературу кошти мали поповнити фонд ОУН”, – цитує польський документ дослідник Володимир В’ятрович.
Щоправда, сам Тарас Бульба-Боровець заперечував свою причетність до ОУН в ті роки. Зрештою згодом налагодити співпрацю з організацією націоналістів, яка сповідувала модні у той час тоталітарні принципи, вільному отаманові не вдалося. У 1934 році польська влада відправила Тараса Боровця через його нелегальну діяльність до концтабору Береза Картузька, де він провів не повний рік і вийшов на свободу завдяки зразковій поведінці. Щоправда, повертатися додому йому заборонили, дозволивши проживання у внутрішніх регіонах тодішньої Речі Посполитої. Десь у той час він заводить тісніші знайомства серед представників уряду УНР в екзилі, зокрема з його очільником Андрієм Лівицьким, який проживав у той час у Варшаві.
Треба сказати, що активність діячів еміграційного уряду УНР після смерті Симона Петлюри була незначною, вони були відірвані від українських реалій, а, окрім того, вважали поляків своїми союзниками, тож не розвивали підпільних структур на Галичині та Волині.
Тільки у червні 1940 року, коли після початку Другої світової війни на цих землях було встановлено радянську владу, Андрій Лівицький дозволив Тарасу Боровцю “відрядження” на батьківщину, під час якого він повинен був організувати повстання, сформувавши для цього бойові загони.
Поява небезпечного українського емігранта не залишилася непоміченою для радянських органів держбезпеки. В архівах СБУ збереглися повідомлення агентів НКВД від жовтня 1940 до травня 1941 року, в яких, зокрема, йдеться: “Боровець агенту про себе розповів, що прибув із міста Грубешева для створення УНР-івських повстанських загонів на теренах Східних областей України”.
На відкритий виступ проти радянської влади Тарас Бульба-Боровець зі своєю невеликою тоді ще армією наважився лише після німецького вторгнення в СРСР, тоді ж, коли відродженням української державності почали займатися діячі ОУН, які встановили свою владу в 187 із 200 районів Західної України і навіть зуміли вийти поза її межі, взявши під контроль 26 районів Правобережної України.
Про Тараса Боровця у ці дні згадують в одному з донесень німецької адміністрації, як про керівника бойового загону, який напередодні окупації міста Сарни німецькими військами, озброєний лише одним пістолетом, роззброїв більшовицьку міліцію та взяв місто під свій контроль.
28 червня 1941 року Тарас Бульба-Боровець оголосив про створення на основі своїх бойових загонів Української повстанської армії “Поліська Січ”, яка мала продовжити традиції армії Юрка Тютюнника і відвоювати УНР. Попри непрості стосунки з ОУНівцями, він підтримав акт відновлення української держави, проголошений у Львові 30 червня, та організував її районну управу в Сарнах.
Німецькі окупанти та таке самоуправство поліського отамана дивилися крізь пальці, зважаючи на те, що бойові загони Бульби-Боровця допомагали їм громити рештки радянських військ, які, не вступаючи в бій з німецькими підрозділами, які стрімко просувалися вглиб СРСР, опинилися в оточенні в тутешніх болотах.
Події тих часів Тарас Бульба-Боровець описав у книзі спогадів “Армія без держави”.
“Багнисто-лісові терени Полісся німецькі армії не форсували, а обійшли. Тому, коли Київ та Смоленськ були в німецьких руках, в Пінську, Мозирі, Сарнах та Коростені сиділи по бункерах „Лінії Сталіна” цілі дивізії росіян. Частина з них, по відрізанні від своїх баз постачання та командування, розбіглась хто куди, а частина ярих російських комунарів рішила репрезентувати та боронити „радвладу” з честю до останнього патрона. Хоч це були наші запеклі вороги, але вони примусили нас їх дуже високо цінити та шанувати, як не абиякого противника. Маючи в бункерах величезні запаси зброї, вогнеприпасів і т. п., вони згодом рішили не тільки оборонятися, але перейти до протинаступу.
Почалося „закріплювання радвлади” на місцях, де не було німецьких гарнізонів та карання „зрадників”, тобто всіх українців. Почали палити цілі села й міста. Цілі райони й області „бездержавного” Полісся вкриває загальна луна полум”я та ліс шибениць змасакрованих по-варварськи жертв нового московсько-большевицького терору. Німців це не болить. Вони шаленим темпом пруть на Москву та Харків. Не на їх землі війна. Не їх шкоди та втрати. Не їх трагедія.
“Поліська Січ”, завдяки відповідній пропаганді, виступає не як десятитисячна босонога Гвардія, але як „Велика Армія Тараса Бульби під командою генералів Армії УНР”. Вона розбиває несподіваними наскоками большевиків. Захоплює їх опірні пункти в бункерах. Очищує ціле Полісся від „радвлади”. Заводить на просторі Пінськ-Коростень зразковий лад і порядок. Допомагає населенню організувати свою власну адміністрацію. Відбудовується господарство і школи” — йдеться в написаній у 1974 році книзі спогадів Тараса Боровця, яку було опубліковано вже після смерті автора. Після того як “Поліська Січ” успішно виконала завдання, німці зажадали в отамана її розформування, а створену ним місцеву адміністрацію замінили на власну. 16 листопада 1941 року Головна команда “Поліської Січі” своїм наказом №20 оголосила про розпуск формування.
Того ж дня радою старшин отаману Української повстанської армії “Поліська Січ” Тарасу Бульбі присвоєно звання генерал-хорунжого. Треба сказати, що Тарас Бульба-Боровець багато уваги приділяв атрибутам своєї військової влади (носив форму колишнього російського генерал-губернатора з погонами і тризубами) та самовпевнено вважав, що тільки він зможе очолити успішну армію, яка визволить Україну та відновить УНР. Саме через такі амбіції отамана не вдалося досягнути порозуміння з керівником “бандерівської” ОУН Миколою Лебедем, який після німецьких репресій щодо Степана Бандери та деяких інших керівників, очолив організацію.
Навесні 1942 року німецька окупаційна влада провела арешти серед близького оточення Тараса Боровця, тож він з невеликим загоном (три сотні осіб) ховається у лісах, звідки починає здійснювати напади уже на німецькі органи влади. Водночас отаман повстанців у серпні 1942 року звернувся з листом до райхскомісара Еріха Коха з вимогами припинити свавілля німецької адміністрації та звільнити українських політичних в’язнів. Переговори, які затіяли з цього приводу німці, мали на меті не дійти до якоїсь згоди, а радше стримати антинімецькі акції Боровця. На той час в його армії уже було понад тисячу осіб, які діяли окремими загонами в лісах Людвипільського, Сарненського, Березнянського, Рокитнянського та інших районів нинішньої Рівненської та Волинської областей.
На жаль, об’єднати свої сили із бойовими загонами “бандерівської” ОУН(б), яка в 1943 році почала активно діяти на Волині, Тарас Бульба-Боровець погоджувався тільки за однієї умови — якщо він стане командиром армії. Натомість йому пропонували лише посаду начальника штабу.
Переговори з цього приводу затягувалися і замість співпраці призвели до конфронтації. 20 травня 1943 року бандерівці поширили листівку від імені Головної команди УПА, в якій закликали підтримати українських повстанців і гнати “від себе різних атаманчиків-анархістів”. Між двома таборами українських патріотів почалася інформаційна війна. 20 липня 1943 року Тарас Бульба-Боровець він видав наказ про перейменування своїх загонів в Українську народну революційну армію (УНРА), яку восени розформував, оголосивши про перехід у підпілля.
У грудні 1943 року німецька адміністрація заарештувала повстанського отамана і відправила його до концтабору Заксенгаузен. Тараса Боровця утримували в камері №78. За іронією долі, зовсім поруч у 73-й камері сидів інший лідер визвольного руху – Степан Бандера.
На завершальному етапі війни німці спробували використати Тараса Боровця для мобілізації українців, щоб стримати натиск радянських військ. 19 жовтня 1944 року його, як і інших ув’язнених керівників українського руху, звільнили з концтабору і він увійшов до керівного складу Української національної армії, яку очолив генерал Павло Шандрук. Його наказом від 17 березня 1945 року отаман Тарас Боровець був призначений командиром групи “Б”, яка мала готувати партизанські кадри і перекидати їх за допомоги німців в Україну для розгортання антирадянської боротьби. Але ці плани залишилися на папері, менш ніж через 2 місяці Німеччина капітулювала.
Разом із іншими командирами УНА Тарас Бульба-Боровець здався в полон американським військам і проживав на окупованій ними частині Німеччини. Тим часом 13 серпня 1945 року НКВД оголосило Боровця у всесоюзний розшук, побоюючись, що він продовжує свою підпільну діяльність на Волині. Зрештою, підпільні ланки заснованої ним УНРА діяли тут до 1949 року.
У 1950-х роках Тарас Бульба-Боровець був викладачем українського відділу при американській розвідувальній школі в Західній Німеччині. У 1953 році він із групою товаришів виїхав до США, де зустрічався з шефом ЦРУ. “Під час перебування у США Боровець відвідав Вашингтон, де мав бесіди з Алленом Даллесом. Виїзд вказаних осіб до США нібито пов’язаний з веденням переговорів про організацію повстанської діяльності в Україні”, – йшлося в агентурному донесенні про ту поїздку керівництву НКВД.
Свого віку легендарний отаман доживав емігрантом у Нью-Йорку.
Щоби заробити на життя, він знову взявся за важку фізичну роботу – став кочегаром. Коли забракло для цього сил, працював сторожем. Найближчою його родичкою була племінниця, яка проживала в Канаді. 15 травня 1981 року 73-річний Тарас Боровець помер у старечому будинку. Сюди він потрапив після того, як несподівано знепритомнів на вулиці і його частково паралізувало. Похований герой на православному кладовищі в Саут-Баунд-Бруку – неподалік від місця спочинку Миколи Лебедя, з яким упродовж життя він так конфліктував.
Богдан СКАВРОН
