Мовознавиця та соціолінгвіст Ірина Фаріон (відома своїми радикальними заявами) виступає проти невмотивованого використання англійських слів в українській мові. Це явище вона називає англоварваризація.
Джерело: Tribuna.com.
«Якщо ми вживаємо англіцизми там, де може бути український відповідник, то це все одно, що ми не ходимо до спортзалу і не рухаємось.
Коли Іван Боберський брав слово спорт, то він злився і шукав український відповідник. Він запропонував слово змаг. Відповідно, спортсмен – це спортовець і змагун. Вся наша спортова термінологія була питома. Її творили поліглоти, які знали польську, німецьку, та інші іноземні мови. Але вони ніколи не відступалися від своєї. Тому казали копаний м’яч. Поляки досі мають пілку ножну, а хорвати – ногомет», – сказала Фаріон в інтерв’ю «Локальній історії» наприкінці минулого року.
Розповідаємо, як український футбол може звучати рідною мовою.
Боберський видавав спортивні часописи і шукав українські відповідники іноземним термінам
Для початку кілька слів про Івана Боберського. Він зробив дуже багато для популяризації спорту на Галичині. Його навіть називають батьком українського тіловиховання. Йому належать багато яскравих висловів: «Копаний м’яч учить боронити та здобувати», «Лише зорганізована фізична сила запевнює народові свободу і незалежність», «Не плачем, а мечем». Іван мав шляхетське походження, а батьки цінували гарну освіту та виховували дітей в патріотичному дусі. «Думай по-українськи!» часто говорив сину Боберський-старший.
Іван багато подорожував Європою, дивився, як там займаються спортом, повернувся додому і почав розвивати фізичну культуру. Боберський працював вчителем руханки, заснував «Український спортовий кружок», де займалися різними видами спорту, проводив лекції про користь фізкультури. Сам активно практикував спорт – навіть об’їхав Львів на лижах.
Боберський багато працював над тим, щоб популяризувати спорт. Він видавав та редагував перші українські спортивні часописи, збірки правил гри та вправ, адаптовував спортивну термінологію українською мовою. Наприклад, впровадив такі відповідники іноземним термінам:
«сітківка», або «відбиванка» (волейбол),
«копаний м’яч» (футбол),
«наколесництво» (велоспорт),
«гаківка» (хокей),
«кошиківка» (баскетбол),
«лещетарство» (лижні види),
«стусан» (бокс).
Ці слова галичани масово використовувалися до початку Другої світової війни.
В Україні вийшла книжка «Хроніки копаного м’яча». Це історія українського футболу в Галичині очима сучасників
Зрозуміти, як про футбол у ті часи писали і говорили, можна з книжки «Хроніки копаного м’яча», яку упорядкував журналіст Денис Мандзюк. Перша частина вийшла друком минулого року, планується ще шість. Це історія українського футболу в Галичині очима сучасників. Денис зібрав репортажі, аналітичні тексти та фейлетони з газет, які виходили в 1909-27 роках.
«Я мінімально втручався в тексти, залишив більшість специфічних слів і термінів, аби зберегти тогочасний мовний колорит. Для читача тут – повне занурення в тему та епоху», – написав Денис у передмові.
Також він дає словничок футбольних термінів. Це дуже цікаво.
Відсторонка – офсайд
Ворота – гол
Город – стадіон
Грач – гравець
Грище – поле
Гряда – лінія воріт
Грядяк – удар від воріт
Дефезива – оборона
Дружина – команда
Займак – штрафний удар
Залога – захист
Заложник – захисник
Змагун – спортсмен
Карний – пенальті
Кібіц – вболівальник
Копун – футболіст
Наріжняк – кутовий удар
Мистецтво – першість
Мистець – переможець
Офензива – атака
Пилка – м’яч
Поміч – півзахист
Помічник – півзахисник
Реміс – нічия
Ріг – кут
Стріча – матч
Табелька – турнірна таблиця
Чільник – центральний нападник
«Слід би вже з пошанування до самого слова «футбол» більше грати ногами, а менше головою»
А тепер кілька уривків, як про матчі тоді писали наші колеги. Багато речей і зараз не втратити своєї актуальності. Окрім рахунків та аналізу гри журналісти описували важливу роль футболу та спорту загалом для самоідентифікації українців, які не мали тоді власної державності, але були горді і вірили у свої сили.
«Україна» (Львів) – «Україна-2» (Львів) – 9:1
«Спортивне товариство «Україна» уладжує м’ячеві змагання між першою і другою дружинами «України», присвячені пам’яти погибших членів СТ «Україна», героїв українського війська. Сподіваємось, що наше громадянство як слід оцінить інтенцію нашого одинокого у Львові спортового товариства та явиться численно на змагання. Часть доходу товариство призначило на охорону воєнних могил».
Громадський вісник. 3 червня 1922 року
Університет» (Львів) – «Політехніка» (Львів) – 6:1
«Після світової війни у всіх культурних націй бачимо незвичайний розвій фізичного виховання і спорту. Нації, виснажені війною, прийшли до переконання, що фізичне виховання і спорт зможуть у значній мірі обновити їх фізичні і духовні сили.
А ми? Не маємо ніякого зрозуміння для фізичного виховання, а спорт уважаємо лише забавкою чи розривкою. Українська нація в сучасній добі потребує відродження. Дорога до відродження, як економічно-політичного, так і духовного, веде шляхом фізичного виховання. Лише фізичне виховання і спорт вспіють у нас викорінити всі хиби нашої нації та витворити нове покоління, повновартне фізично та духовно, яке в боротьбі за існування вийде переможцем.
М’ячеві змагання «Університет» – «Політехніка» треба вітати радісно передовсім тому, що українське студенство, яке найбільші жертви принесло в боротьбі нації за краще завтра, консолідується та стає на чолі фізичної обнови нашої нації».
Діло, 22 жовтня 1926 рік
«Україна» (Львів) – «Погонь» (Стрий) – 3:2
«Вважаю, що «Україна» виграла матч з «Погонею» незаслужено і грала в обох половинах гірше аж до 5-го фінішу. Форма гри «України» у веснянім сезоні не поліпшується. Грі не достає рутини, острого старту й об’єктивної критики.
Потім є в «Україні» правдива манія високої гри, себто відбивання м’яча в повітрю. Слід би вже з пошанування до самого слова «футбол» більше грати ногами, а менше головою. Для голов залишіть дуже почесне заняття: добре комбінувати. На європейськім континенті давно закинули високу гру, а грають гру піввисоку, а головно приземну.
Грач постійно повинен пам’ятати, що кожний м’яч, який він дістає на ногу, має призначення опинитися в неприятельських воротах. Форвард є на те, щоби грав уперед, а не назад. Оба крила повинні в першу чергу завсіди пам’ятати, що як не можна безпечно подати м’яча середині нападу, то треба пробиватися сольо і стріляти самому.
Дальше треба мати більше цивільної відваги й довір’я в самого себе. Противник респектує лише відважного противника. Якби ви зі своєю дівичою грою дісталися в руки італійцям, еспанцям або чехам, вони зробили би з вас салату. Хто думає в грі про свою особу, той нехай зробить місце на грищі відважному, а сам з пледом і термосом з теплим молоком партиципує в грі з трибун.
До управи грища маю дві просьби: щоб зарівняла огидні калюжі під воротами та скосила траву на грищі».
Діло, 14 травня 1927 рік.
«Україна» (Львів) – «Русь» (Ужгород) – 3:3
«Україна» (Львів) – «Русь» (Ужгород) – 3:3
«Довідуємося, що Український Спортовий Союз запросив на два виступи до Львова одна з найкращих спортових дружин в Ужгороді клюб «Русь». Це молодий клюб, бо молоде є ще й ціле відродження бувшого угорського Підкарпаття. Клюб займається в літі головно копаним м’ячем і ситківкою, в зимі – ховзанкою. Має дві повні дружини копаного м’яча, з котрих ліпша буде гостем у Львові. Всі грачі – молоді інтеліґенти, урядовці або студенти. Деякі грали перед тим у мадярських клюбах, одначе виступили з них, коли заложився клюб свій.
Спортовий клюб «Русь» репрезентує мадярський стиль гри копаного м’яча, що полягає на делікатности гри й добрім бігу. Напад має добрих стрільців, поміч працює витривало, залога спокійна і певна, а за нею є звинний воротар. Дружина доповнюється все з молодших грачів свого власного виховання, і це дуже потішаюче на будуче. Клюб має перед собою гарну будучність, бо спорт є на Закарпатській Україні одним зі складників національної гордости й тому стоїть високо.
Спортовий клюб «Русь» буде для нашого Львова не лише милим спортовим противником, але також дорогим і щиро вітаним гостем з другої сторони Карпат. Бажано було би, щоб українське громадянство прийняло наших земляків з такою сердечністю й радістю, з якої вони прийняли запрошення до нашого Львова».
Діло, 26 травня 1927 рік
