Михайло Мельник — водій мінометного розрахунку 100-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, відомої як «Сталева сотка». За чотири роки повномасштабної війни він побував на Лиманському, Покровському, Торецькому та Костянтинівському напрямках. Але найважливіше рішення у своєму житті 49-річний волинянин ухвалив не в окопі — а коли дізнався, що його 14-річній доньці Софії потрібна пересадка нирки.
Родина Мельників живе в селі Боровичі на Волині. Разом із дружиною Наталією та двома дітьми — Софією і 26-річним сином Олександром — вони роками звикали до складного медичного маршруту. Дівчинка народилася зі спинномозковою килою та вродженою патологією сечовидільної системи. Першу операцію їй зробили вже на десятий день життя, після чого були й інші хірургічні втручання, постійні обстеження та медичний контроль. Попри це, Софія росла активною дитиною — ходила до школи, спілкувалася з однолітками, будувала плани, пише Суспільне.
Роками стан доньки вдавалося тримати під контролем. Проте приблизно від початку повномасштабного вторгнення щось почало змінюватися. Дівчинка швидше втомлювалася, частіше скаржилася на біль у ногах. Спершу родина пов’язувала ці симптоми з основним захворюванням. Але аналізи показали критично високі рівні креатиніну та сечовини. Лікарі попередили: дитині потрібен гемодіаліз. Оскільки в Луцьку цю процедуру дітям не проводять, сім’ю скерували до Львова.
Там, у Клінічному центрі дитячої медицини, керівник Клініки дитячої нефрології Роман Андруневич пояснив реальний стан справ. Варіантів було лише два: довічний гемодіаліз або трансплантація нирки. Дружина Наталія не могла стати донором через несумісність групи крові. Потенційними кандидатами залишалися батько і старший брат.
На той момент Михайло тримав позиції на Донеччині.
Звістку про те, що доньці потрібна пересадка, він отримав на передовій. Через Starlink зателефонував командиру, пояснив ситуацію. Відповідь була короткою: «Міша, все буде добре, завтра ми тебе заберемо». Два дні чоловік виходив з позицій. Потім оформив відпустку і поїхав до Львова.
Рішення стати донором він ухвалив одразу, не чекаючи жодного часу на роздуми, яке пропонували медики. Майже місяць він проходив аналізи, обстеження та перевірки на сумісність. Відпустку продовжили.
«Я знав, на що йду. Переживав лише за те, щоб на сто відсотків підійти як донор. Там, де я був на війні, усе набагато страшніше», — розповів Михайло.
Операцію провели 12 березня 2026 року. Нирка запрацювала одразу. Обидва — і батько, і донька — перенесли втручання успішно.
Місяць тому Софії видалили і другу власну нирку. Тепер дівчина живе завдяки органу, який подарував їй батько.
У травні Михайла звільнили зі служби за станом здоров’я — він має третю групу інвалідності. Каже, що після операції швидше втомлюється фізично, але лікарі попереджали: це нормально в перші місяці після донорства. Із побратимами підтримує зв’язок щодня.
«Я врятував доньку, а донька врятувала мене. Хтозна, де б я зараз був», — говорить він.
На запитання, чи вважає свій вчинок чимось надзвичайним, Михайло відповідає просто: «Так би вчинив кожен люблячий батько. Батьки повинні турбуватися про своїх дітей. Я так учинив. Не більше і не менше».
Найбільша мрія Софії — бути здоровою. І Михайло каже, що зробить усе, щоб так і було.
