Колись неприступні мури, за якими ховаються легенди й історія, нині відкриті для всіх… Але чи всім замок готовий розповісти свою історію? Про що він досі мовчить і чому? Можливо, чекає саме на вас, щоб відкрити усі свої таємниці і розповісти про найнеймовірніші події…
Джерело: 5.ua.
Більшість дослідників відносять першу згадку про Свірж до 1427 р. – саме тоді містечко відвідав польський король Владислав II Ягайло. Однак за даними журналу Spotkania Świrzan, поселення Свірж згадується ще 1416 р.
У 1443 р. Свірж переходить до рук родини Романовських – про них, на жаль, нині майже нічого невідомо. За шість років власники розділили немаленьке місто – на місто та село з однойменними назвами – Свірж.
За даними Софії Легін, співробітниці Львівського музею М. Грушевського, десь 1453 р. місто переходить у власність родини Свірзьких. При чому саме ця родина, припускає вона, взяла собі прізвище від назви поселення, а не навпаки. Свірж став їхньою головною резиденцією. І саме за Свірзьких – братів Андрія та Мартина – розпочалося будівництво раннього замку (1482 р.)
Він був квадратним, зі сторонами приблизно 52х52 метри. На торцях споруди знаходилися 2 башти, з яких донині збереглася лише одна. Адже східну башту розібрали під час масштабної перебудови ще в XVII ст. Унікальна історія, якої сьогодні вже неможливо торкнутися…
Від інших споруджень старого замку донині збереглися лише рештки стін нижніх ярусів.
У давнину ж могутній замок здавався неприступним – з трьох сторін його захищали болота, а з четвертої – глибокий рів.
При в’їзді у ворота, якими колись до замку прибували господарі та їхні гості, можна побачити викарбувану дату: 1530.
Оскільки фортецю звели на пів століття раніше, то 1530 року її, імовірно, перебудовували. Такі дати часто фіксували завершення якихось важливих етапів у “біографії” споруд. Чому ці чотири цифри такі важливі? Та тому що про долю замку в ХVІ ст. науковцям майже нічого не відомо.
1641 р. Свірж купує польський шляхтич, урядник Корони Речі Посполитої, полковник королівських військ Олександр Цетнер – і відтоді історія замку і цієї родини поєднається на кілька століть. Переважно саме за Цетнерів Свірзький замок отримав те “обличчя”, яке можна розпізнати й зараз.
У ХVІІ ст. на Свірж набігли татари. І з тими часами пов’язана одна моторошна легенда. У замку, який саме належав Цетнерам, працювала місцева дівчина. Під час татарської облоги 1648 р. вона закохалася у ворожого солдата. Вороги довго намагалися взяти замок, але не могли. Тоді “коханий” вмовив дівчину: якщо вона відкриє ворота, то вони навік будуть разом, а ніхто з мешканців не постраждає. Любов засліпила дівчину – і та якимось чином відчинила фортечну браму. Та не кохання чекало на нещасну: захопивши замок, татарин кинув зрадницю у глибокий колодязь – бо хто зрадив один раз, зрадить і вдруге. Тож і нині, переконують місцеві мешканці, тінь нещасної блукає фортецею не маючи спокою, плаче – і, навчена гірким досвідом, закриває всі двері на своєму шляху.
Якщо вірити легенді, то, ймовірно, на цій світлині часів Першої світової війни і зображено той самий колодязь, у якому знайшла спочинок юна закохана зрадниця.
Або цей…
Є й інша, неромантична версія цієї легенди. Нібито ворота татарам відчинив якийсь довірливий юнак, і не в колодязь його кинули, а закопали в землю по плечі – й лишили помирати. Відтоді його неспокійна душа блукає залами замку і стогне.
Замок дістався родині Цетнерів старим і не міг надійно захистити ні свого власника, ні городян. Вважається, що реконструювати кам’яного велетня запросили знаного архітектора Павла Гродзінського, автора проєкту Королівського арсеналу у Львові. Під час перебудови від старого замку залишили лише фундаменти, підвали і нижні яруси стін.
На межі ХVIIІ-ХІХ ст. Свірж належав нащадкові графа Олександра Цетнера, польському полковнику, графу Ігнацію Цетнеру. Його пристрастю була ботаніка. Тому цілком логічно вважати, що саме за Ігнацій розбив у Свіржі перші замкові парк та сад.
Ймовірно, Ігнацій був останнім з Цетнерів, який володів замком. Далі ці стіни постійно переходять із рук у руки: Сєраковські, Катерина Старчевська, Тадеуш Віктор, Марія Іласєвич, Клавдія Чайковська гербу Gryf… Найімовірніше, міфічний грифон на стіні замку – це її родинний герб…
Що залишиться від фортеці, якщо вона в руках, яким не потрібна? Поки замок був “м’ячем” безлічі тимчасових господарів – знов почав занепадати… Так тривало аж до 1907 р., коли власником стає польський генерал Роберт де Лямезан Салінс. Йому він дістався у такому вигляді:
Салінс узявся за відновлення замку. Генерал вміло реставрував його, прикрасивши інтер’єри творами мистецтва з власної колекції.
Біля замкової гори розкинувся чудовий парк площею 3 га з доріжками та алеями загальною довжиною майже 1 км. Стежки були посипані гравієм і обсаджені декоративними кущами. На південь від замку ріс фруктовий сад, а від костелу до замку простягнулася алея з деревами і квітковими клумбами.
Цікавим місцем у парку був “Льодовик” – його вирубали у скелі, і влітку там зберігали лід та продукти, які швидко псуються.
Катастрофічні наслідки для замку мала Перша світова… 2 вересня 1914 р. садиба, підпалена російськими військами, згоріла разом із цінностями, родинними портретами і бібліотекою Роберта Салінса. Залишилися лише стіни та два камінні, прикрашені різьбленням каміни, а також окремі кам’яні деталі орнаментів, що прикрашали стіни. На одній із цих світлин навіть можна крупним планом побачити російського солдата:
СВІРЗЬКИЙ ЗАМОК НА ФОТО 1914-1918 РР. Фото: photo-lviv.in.ua
Після війни граф Роберт знову взявся за реставрацію, поставивши до роботи трьох російських військовополонених – ті за збереженими малюнками та фото відтворювали знищені портали та орнаменти на стелях. Лише дахи башт граф зробив вищими та більш бароковими.
На пам’ять про реставрацію над зовнішнім порталом головних воріт замку встановили кам’яну меморіальну плиту із написом латиною: “HAEC–DOMUS–TEMPORE–BELLI–COMBUSTA–ANNO–DOMINI–MCMXVII–REEDIFICATA”, який перекладається так: “Цей будинок згорів під час війни, в році від Різдва Христового 1917 відновлений”.
До 1930 р. Роберт де Лямезан Салінс доглядав за будівлею, яка наче стала частиною його самого. Але дбайливий власник помер, тож відновлення замку продовжив його зять – граф Тадеуш Комаровський. Реставрація тривала до 1939 р., а потім – із початком Другої світової і розподілом Польщі між Німеччиною і СРСР – замок остаточно осиротів.
Щоб зрозуміти усю його трагічну подальшу долю, треба “відкотитися” трохи назад у часі – і згадати про іншу сакральну пам’ятку Свіржа – костел Успіння Богородиці.
1494 р. Мартин та Андрій Свірзькі заснували у Свіржі римо-католицьку парафію та збудували дерев’яний храм. Яким він був, невідомо, бо на тому місці 1546 р. звели іншу будівлю. За 20 років при костелі запрацювала парафіяльна школа – перша школа у місті. У XVIII ст. діяло братство, а з 1787 р. існував навіть свірзький деканат, який керував 10-ма парафіями. На жаль, до наших днів готичний вигляд костелу Успіння Богородиці не зберігся. А нові біди почалися вже підкрадалися…
- 1934 р. з храму вкрали старовинний келих та кілька обрусів – місцевий слуга закону оцінив збитки в 4000 злотих.
- У вересні 1942 р. нацистські окупанти відправили на переплавлення обидва храмові дзвони.
- 19 липня 1944 р., коли німців із Львівщини вже витісняли “совєти”, танковим снарядом влучило у сигнатурку храму, башта і дах згоріли.
У жовтні 1945 р. вікарій храму Здіслав Семенець та кілька місцевих римо-католиків покинули Свірж назавжди, взявши з собою образ Богоматері з головного вівтаря, кілька ікон та найцінніше костельне начиння. Нині майно Успенського костелу зберігається в костелі міста Гералтів (сучасна Словаччина).
До речі, новітня історія фортеці багата не лише на факти. А й оповита ореолом переказів. За одним із них, після Другої світової війни зовсім випадково у рові перед замком були знайдені замасковані таємні двері. Вели вони до пивниці, в якій один із колишніх власників, граф Комаровський, сховав справжні скарби – не золото і не гроші, а… меблі та цінний посуд. Всі ці пожитки швидко “розбрелися” по розбитих війною домівках місцевих жителів.
Є історія й про інші потаємні ходи, що могли вивести за 20 км від замку. На жаль, більшу частину підземелля довелося замурувати під час численних реставрацій, інакше будівлі загрожував обвал. Тож красива історія про таємні ходи – поки це всього лише легенда. І в замку дійсно є, що пошукати.
У радянські часи храм використовувався як склад, і лише в 1995 р. влада передала споруду місцевій греко-католицькій громаді. Під час реставрації храму була знайдена надгробна плита одного з перших власників, Габріела Свірзького, але, на жаль, у жалюгідному стані.
- У 1950-х роках у самому замку влаштували… школу трактористів. До речі, те, що залишилося у свірзькій святині після війни, заради забавки ті ж таки майбутні трактористи і спалили.
Пізніше тут планували влаштувати будинок творчості Союзу архітекторів. Напевно, це, якщо можна так сказати, полегшило долю Свірзького замку – в порівнянні іншими українськими замками-руїнами. Щоправда, під час заходів, які в СРСР гучно називали реставрацією, протягом 1973-1993 років, замок втратив своє внутрішнє “обличчя” – замість просторих залів утворилися невеликі кімнати.
Саме коли тривали ці “реставраційні” роботи, у замку відбувалися зйомки радянського фільму “Три мушкетери”. Фортецю, як і навколишні споруди, можна побачити в кількох епізодах, один із яких – завершальна сцена з назвою “Сніданок під кулями”.
Йдеться про руїни старої оборонної вежі, яку в давнину використовували як каплицю, а до того башта була необхідна для оборони замку. В наші дні стіни вежі збереглася на 2 яруси у висоту – це близько 6 метрів. У нижньому ярусі видно автентичні бійниці. Бійниці 2–го ярусу переробили у вікна, імовірно, коли вежу перебудовували у каплицю. Їхні залишки збереглися до наших днів.
СВІРЗЬКИЙ ЗАМОК, ОБОРОННА ВЕЖА. Фото: 5.UA/Наталя Мілевська
2019 року у Свірзькому замку тривали зйомки історичної драми про Олексу Довбуша українського режисера Олеся Саніна. Легендарну фортецю можна побачити у батальній сцені, коли польські війська атакують фортифікації. І саме тут відбувається протистояння головного героя і його антагоніста.
Події стрічки “Довбуш” розгортаються у I пол. XVIII ст. в Карпатах та оповідають життєву драму українського опришка, історію його кохання і боротьби.
ЗЙОМКИ ФІЛЬМУ “ДОВБУШ”, СВІРЗЬКИЙ ЗАМОК. Фото: 032.ua
Чим живе замок сьогодні? Наче тільки-но ступив у зали – а в них щойно хтось був… Ніби щойно хтось вийшов… Інші люди? Або, може, і справді невпокоєні душі? Сходи, якими вони спускаються… Комин, який горить лише для них… Фонтан, із якого, віримо, знову битиме вода… Пульсуватиме так, як пульсували колись серця власників Свірзького замку…
СВІРЗЬКИЙ ЗАМОК, ДВЕРІ В КІМНАТІ. Фото: 5.UA/Наталя Мілевська
