Електроенцефалограма, суперечлива операція та мистецтво (частина 2)

Це продовження історії неймовірної родини Беків — батька і сина, що присвятили своє життя Львову, науці та мистецтву, пише ilvivyanyn.com. У першій частині оповідалося про батька Адольфа Бека, тепер же мова піде про сина Генрика.

Бек-син: лікар і митець

Естафету в науці Адольф Бек ще при житті передав сину. «Він ліпив мене, як з пластиліну», — казав потім Генрик про батька. І в деяких моментах він повторив його долю, а в деяких — пішов своїм, абсолютно відмінним шляхом. Народився Генрик (Генріх) Бек 8 лютого 1896 року і з дитинства занурився в атмосферу любові та мистецтва, що панувала на прекрасній сецесійній вулиці Асника (тепер Богомольця). Мабуть, вечірні сімейні концерти і походи в театр призвели в майбутньому до того, що він став не лише лікарем, але й митцем. 

На відміну від батька, зануреного в науку, Генрик багато малював, після нього залишилося майже 1800 малюнків. Він грав на скрипці та фортепіано, займався різноманітними видами спорту, альпінізмом, гімнастикою, мандрував, пробував писати вірші і прозу, грав у футбол у львівській команді «Погонь», цікавився авіаційним спортом, автомобілями, брав участь у перегонах…

Деякий час Генрик навіть обирав між наукою і мистецтвом, але врешті-решт, син таки пішов стопами свого шанованого і обожнюваного батька. А ще — друга сім’ї і наставника Адама Чижевича, який був гінекологом. Генрик 1914 року закінчив школу, вчився в Львівському університеті, коли почалася Перша світова війна. Він допомагав батьку у його дослідженнях, особливо під час його полону, працював на кафедрі патанатомії Ягеллонського університету, у польових госпіталях Червоного Хреста. Закономірно, що 1918 року капітан Бек захищав Львів, а 1920 року був лікарем санітарного потягу. За участь у боях проти більшовиків він був нагороджений медаллю та Хрестом Доблесті.

У рік завершення бойових дій Генрик врешті-решт отримав вистражданий диплом, а через місяць… охрестився, причому хресним батьком був професор Адам Чижевич, що став для нього другом і наставником, як Цибульський для батька. Саме за його прикладом Бек обрав спеціальністю гінекологію, почав працювати у Львівському університеті, але невдовзі Чижевич відкрив Клініку акушерства та жіночих хвороб у Варшавському університеті, і Бек став його асистентом.

У 31 рік Генрик став наймолодшим із габілітованих лікарів. У 1928–29 роках він керував місячником «Ginekologia Polska» і упродовж двох років був президентом Польського гінекологічного товариства. З 1931 року Бек завідував гінекологічним відділенням Радієвого інституту Марії Склодовської-Кюрі, а через 4 роки став завідувачем гінекологічного відділення лікарні Дитятка Ісуса. Його дуже поважали і цінували як колеги, так і студенти, він був прикладом для наслідування.

З Зофії на Вітольда

Саме Генрик Бек допоміг Зофії Смєтек стати Вітольдом Смєнтеком. Зофія народилася 1910 року, з дитинства захоплювалася спортом, займалася в рідному Каліші в секції легкої атлетики. 1932 року вона здобула золоту медаль чемпіонату Польщі в метанні списа, завдяки чому її покликали до національної збірної, у складі якої Зофія виступала чотири рази, зокрема 26 червня 1932 року у Львові, перемігши Чехословаччину з рахунком 63:43. Смєтківна стала відомою на всю країну, навіть побила світовий рекорд з метання списа, досягши 59 метрів 34 сантиметрів! Також 1935 року Зося стала бронзовим призером чемпіонату країни в естафеті 4х200 метрів, 1936 року посіла друге місце на чемпіонаті Варшави з бігу на 800 метрів, а 1937 року стала чемпіонкою Польщі з настільного тенісу, мала успіхи і в різновиді гандболу.

За статурою та зовнішністю Зофія Смєтек завжди була схожа на хлопчика, в неї був вроджений гермафродитний дефект. З дівчини глузували, з’являлися різні чутки, плітки… У квітні 1937 року Зофія наважилася на унікальну операцію з видалення жіночих статевих органів, що дало їй змогу стати Вітольдом-Станіславом Смєнтеком. Це була світова сенсація, перед операцією коло варшавського шпиталю Дитятка Ісуса зібрався чималий натовп журналістів.

«Я як новонароджена дитина. У будь-якому разі я дуже щасливий, що я хлопчик і мені не потрібно ні від кого приховувати свою таємницю. Я не залишаю спорт, тому що я його дуже люблю. Я залишуся у Варшав’янці і сподіваюся, що буду чимось корисний клубу», — сказав оптимістичний герой газет.

Однак, до спорту він фактично не повернувся. Виявилося, що у Зофії був наречений, який втік від нестерпних глузувань аж за океан… А Вітольд через кілька років навіть думав змінити стать назад. Але… його врятувало кохання і, як не дивно, війна. Недарма книга з описом його долі, що вийшла у Франції, носить назву «Зізнання в коханні жінки, яка стала чоловіком».

9 вересня 1939 року, коли у Варшаві вже точилися бойові дії, Вітольд Смєнтек одружився з Яніною Русіновською, з якою навіть мав трьох дітей. Під час війни активно діяв у підпіллі, за що був ув’язнений у тюрмі «Пав’як», 1944 року втік із Варшави до дружини, яка перебувала під Ченстоховою, і пробув там до кінця Другої світової війни.

1955 року Смєнтек закінчив історичні студії у Варшавському університеті, багато років працював вчителем історії, вихователем та екскурсоводом у Варшаві. За 10 років до смерті Вітольд одружився вдруге, помер 1983 року, повністю забутий спортивною громадськістю. Втім, мабуть, все-таки завдяки професіоналізму Генрика Бека він знайшов своє місце в житті.

Рятівне кохання

Генрик Бек став знаменитістю. Його викликали до спадкоємця голландського престолу, який перебував у Криниці. Пацієнти його любили, він мав блискучу кар’єру, викладав, досліджував, редагував журнали… А ще — щодня малював, це був своєрідний щоденник.

Залишалося лише влаштувати особисте життя, але він все ніяк не міг зустріти свою єдину. І нарешті в 41 рік, 27 грудня 1937 року, Генрик одружився з чарівною молодою лікаркою Ядвігою. Вона була з Сосновця, уроджена Трепка, гінекологиня, розлучена з якимось німецьким медиком. Вони з Беком підійшли один одному, як дві половинки яблука. Подружжя робило все разом, Генрик і Ядвіга багато мандрували, подорожі були їхньою пристрастю. Професор Станіслав Кшиштопорський пізніше згадував:

«Подружня пара — Ядвіга та Генрик — як із гарного роману. Обоє вони, відносно молоді та вродливі, йшли по життю злагоджено, у коханні та дружбі, оточені повагою та любов’ю кожного, з ким зустрічалися. Вони можуть служити зразком того, як потрібно жити, працювати і любити».

Але сімейну ідилію перервала війна. Доктор Бек у званні капітана знову бере участь в обороні міста — цього разу Варшави. Звідти прямує до Брестської фортеці, потім до рідного Львова. Росіяни заарештовують його, а дружина рятує від депортації до Сибіру. Завдяки своєму професіоналізму, ерудиції і харизмі у липні 1940 року Генрик Бек обіймає посаду завідувача акушерсько-гінекологічного відділення 2-ї Львівської лікарні (тепер Охматдит).

Коли через рік прийшли німці, Бекове життя було зруйноване. Через єврейське походження, він починає ховатися, водночас намагаючись врятувати літнього батька. Є свідчення, що саме Генрик передав видатному професору, лікарю і гуманісту отруту, щоб уникнути остаточної ганьби, тому що ні він, ні його улюблений батько не бачили іншого виходу. 

Генрика ж врятувала його кохана дружина. Вони втекли зі Львова, повернулися до Варшави і переховувалися за низкою адрес. Цікаво, що колишній чоловік Ядвіги, який під час окупації називав себе німцем і брав участь в арештах своїх нещодавніх колег, імовірно, знав, де Ядвіга переховує Генрика, але не видав їх.

Два роки тривало переховування і постійне відчуття небезпеки, але це не заважало Бекам працювати на користь Польщі,  допомагати Армії Крайовій. З неймовірною художньою майстерністю Генрик ілюстрував військові настанови для воїнів, малював картини війни. Коли 1 серпня спалахнуло Варшавське повстання, доктор Бек під псевдонімом Некандер стає головою повстанського шпиталю та рятує життя молодих бійців. 

«Варшавські робінзони» під землею

Мабуть, після падіння повстання лікар зламався. Знову, вкотре, його підтримала Ядвіга. Саме вона дала коханому підтримку та силу, необхідні для виживання. Він пережив цей важкий, страшний час завдяки значній допомозі та самопожертві Ядвіги, яка виявила чудеса мужності.

Хоча Варшава була зруйнована і на них чекала неминуча смерть, та, незважаючи ні на що, Беки знову вижили. Розмірковуючи, що робити, вони натрапили на групу «Варшавських робінзонів», які знайшли підвали, придатні для сховку. Беки наважилися ризикнути і залишитися з ними в знелюднених руїнах Варшави. 5 жовтня 1944 року Ядвіга та Генрик Бек спустилися в підземелля і до 19 січня 1945 року переховувалися в підвалах. Їхня група людей з 35 осіб перебувала під землею 110 днів. 

Було дуже важко, але вони вижили. Абсолютно різні люди навчилися співпрацювати, викопали криницю. Вони підтримували чистоту, але їх мучила «Чума під землею — блохи, воші і, нарешті, мухи-монстри», як підписав Генрик один з малюнків. Вони шукали їжу, іноді виходячи вночі на поверхню. У Беків було 5 кілограмів кави, ящик мінеральної води, багато ліків, запаси оцту, трохи косметичного жиру, свічки та карбід. У підвалі спочатку мучила спека, потім почало холоднішати. Кілька разів підземний бункер завмирав, чуючи звуки з поверхні, одного разу німці виявили сусідній бункер… Навіть після того, як все скінчилося, було важко оговтатися.

«Після бункера я не можу дихати і радіти життю. Ми приголомшені, п’яні після всього, що нещодавно пережили», — казав Генрик другу Адаму Сломчинському.

Доктор Бек під псевдонімом доктор Борн став завідувачем гінекологічного та акушерського відділення в Празі, де він проводив майже цілі дні, навіть жив із дружиною в лікарні. Генрик повернувся до своїх пристрастей, наприклад, до вирощування кактусів. І, звісно, малював. Коли Беку запропонували посаду завідувача відділення гінекології та акушерства у Вроцлаві, він прийняв пропозицію. Професор Бек очолив медичний факультет Вроцлавського університету і керував кафедрою акушерства та гінекологічних захворювань. Він почав оперувати і став однією із зірок новосформованого університету.

Але через два місяці, 23 березня 1946 року, у Генріха стався інфаркт. Серце не витримало стількох випробувань, і славетного лікаря та митця не стало… Ядвіга не змогла жити без нього: через кілька годин після трагічної звістки про смерть чоловіка вірна дружина увійшла в руїни Вроцлава і випила отруту. Хтозна, можливо, це була та сама отрута, яку чотирма роками раніше Генрик передав своєму зневіреному батькові, щоб врятувати Адольфа Бека від знущань і страждань? Вони обоє, і батько, і син, пройшли жахи війни, але зберегли в душі світло людяності і гуманізму. А ще залишили величезну спадщину у вигляді наукових праць, методик, названих їхніми іменами, книжок, малюнків… І віру в те, що доброта, великодушність і справжня любов подолають будь-які жахи війни.