Унікальна колекція Павла Морозовського становить більш ніж дві тисячі іграшок минулого сторіччя
Після відвідин Музею іграшок, що трохи більше місяця функціонує у Львові, мимоволі збагнеш не тільки справжню міру вірності у дружбі, а й втямиш – коли насправді закінчується дитинство. Після школи і вступу до університету? Юридично після 18‑ти?
Чи, може, тоді, коли згуба твоєї улюбленої іграшки – першого друга, з яким познайомився за посередництва батьків, хрещених чи святого Миколая – геть уже не хвилює?
Колекціонувати іграшки минулого сторіччя львів’янин Павло Морозовський – нині директор Музею іграшок – почав 7 років тому, коли народились племінники. Хотілося, каже, просто віднайти забавки свого дитинства – як не оригінально власні, то хоч би чиїсь копії.
З того часу чоловікові вдалося врятувати сотні кимось зраджених друзів, що не вміли дорослішати. Когось – від тривалого ув’язнення на горищі, ще кого – від травмування необачними сусідськими дітлахами чи зникнення безвісти. Тепер у колекціонера їх більше двох тисяч. Але таких, що позаздрити міг би і сам Святий Миколай (де ж йому тепер в Україні якісно скуповуватися?), і оцей, мабуть пам’ятаєте, містер Дункан із «Сам удома-2»?
У нього була іграшкова крамниця, тут же – попри усілякі запевнення найменших відвідувачів у своїй високій купівельній спроможності – іграшок вам не продадуть. Хоча благочинністю Музей теж займається: що не піде на оплату оренди за приміщення – віддає дітям у сиротинці.
Усі свої іграшкові надбання пан Павло поки що розмістив на тридцяти квадратних метрах – на вулиці Торговій, 15, поазду Львівської Опери. Доки не вдасться знайти трохи більшого приміщення, в одній виставковій залі уживатимуться найрізноманітніші герої – з незабутніх «Ріпки» і «Червоної шапочки», «Рукавички» і «Курочки рябої», «Пана Коцького» і «Ну, постривай». Тут же – Іванко Козачок, Чиполіно, Буратіно, Вінні Пух, ще багато інших. Не обійшлося, звісно, і без Баби Яги.
Найдавніша іграшка у колекції пана Павла ще з 30-х років. Це два дерев’яні скаути, які передала з Англії українська емігрантка. Є тирсові ляльки, металеві холодильнички і все кухонне начиння, музичні інструменти, телевізори, телефони, фільмоскопи, технічна іграшка (для дечого вже і батарейок не підбереш), також м’яка…
– Ведмедя 40‑х, – розкриває секрет пан Павло, – можна впізнати хоч би за горбиком на плечах. Сучасні таких не мають. Побачивши он того рижого, бабуся з Києва аж заплакала. Я й не зорієнтувався, в чому справа. «Мої ведмеді… – каже. – У мене таких двоє було…».
В експозиційній залі – лише частина іграшок, усієї колекції тут не помістити. Так, своєї черги через місяць на новорічній виставці діждуться давні ялинкові прикраси, яких у Музеї більше тисячі. За щось колекціонеру доводилося викласти чималу суму, добряча частина – подароване тоді ще зовсім незнайомими людьми.
– З відкриттям Музею, – розповідає його директор, – люди охочіше приносять іграшки. Просто тепер багато хто вже не сумнівається, що це не якась махінація, і їхніх забавок продавати не буду.
Хоч отримав Музей ім’я іграшки, а не дитинства – у кожного, вважає пан Павло, воно усе ж різне – експонати дещо виходять за межі речей чисто іграшкового вжитку. Це давній дитячий одяг і взуття, платівки з казками, фотокартки дітей з іграшками в руках навіть часу війни… Увагу привертає й портрет Шевченка високо на стіні у центрі кімнати.
Теж не теперішній, з’ясовую, – з 60-х років. «Усе тут, – пояснює автор ідеї Павло Морозовський, – покликане представити нашу епоху, епоху наших батьків та дідів у цілому». Єдине жорстке обмеження – у Музеї не побачиш так поширеної в сучасних магазинах для дітей іграшкової зброї.
– І такої не бракувало у минулому, особливо починаючи з 60-х років. Але так звані воєнні іграшки мене не цікавлять, оскільки дитинство і зброя – речі несумісні. Загалом же наша українська іграшка ХХ сторіччя – якісна і миловидна. Не те, що оці теперішні свинки Пеппи. Колись ведмідь був ведмедем, а качечка качечкою… Звичайно, і тут можна знайти річ, якої налякаєшся, але загалом ці забавки – гляньте-но – несли добро, привчали дітей до турботи.
Усе тому, вважає пан Павло, що іграшки наших батьків були маленькими копіями справжніх речей. Колекціонер показує при цьому справжнісінькі металічні м’ясорубку, набір для прання, столові прибори, інші предмети побуту.
– Ці забавки, – провадить далі директор Музею, – не занадто яскраві, як сучасні. Хоч іграшка минулого століття теж змінювалася – у 70-х вона вже не виглядала так натурально, як в 50-х. Гляньте хоча би на цих по-національному вбраних Іванка і Василинку з пресованої тирси від київської фабрики «Перемога»… Тут вони пухкі – ідея здорової нації. Ось ці, що поряд, через десятиліття зроблять з поліетилену вже худорлявими…
Експертами Інституту іграшки, що до 2005 року працював у Києві, – дізнаємося від пана Павла ще один вражаючий факт, – були самі діти різних вікових категорій. За їхнім користуванням тією чи іншою річчю спостерігали: як реагує, чи не боїться, чи відповідають певні елементи пальчикам дитини…
З яким би вердиктом не випустили мою червоного кольору швейну машинку, – не без ниток і справжнісінької голки, зауважте! – що одразу впала у вічі в Музеї, – захвату при її вигляді – ані тодішнього, ні тепер – словами не передати.
Серйозна оперативно‑пошукового характеру розмова з мамою лиш підтвердила мої підозри: наших зі сестрою телефонів – ні зелених, ні білого кольору, мою машинку – певно, іншу доньку тоді на швачку не готували, і мамину ляльку росту, мабуть, дитини річного віку, яку сама ще пам’ятаю, – анічогісінько уже не вдасться не те що віддати до колекції, – навіть поглянути неможливо. Єдина надія – на львівський Музей іграшок і відданого своїй справі колекціонера-директора.
Джерело: Львівська газета, фото Юлії Василини
