Боєць Петро Мосійчук із Рівненщини отримав важке поранення на Донеччині — внаслідок удару російського FPV-дрона він позбувся обох кистей і втратив зір. Нині чоловік проходить реабілітацію у львівському центрі «Незламні», де вчиться жити по-новому. Поруч із ним — дружина Альона та трирічна донька Ліана.
Петро й Альона родом з одного регіону — Рівненщини. Познайомившись, вони разом вирушили на заробітки до Польщі, де чоловік зрештою зробив коханій пропозицію. У 2021 році пара повернулася на батьківщину та зіграла весілля. Проте вже наступного року розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, пише Суспільне.
Петро пішов до лав ЗСУ одразу після 24 лютого 2022 року. Спочатку він служив водієм у 95-му окремому батальйоні підтримки, а згодом став оператором безпілотників у 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго. Попри війну, подружжя свідомо вирішило стати батьками. Невдовзі в них народилася донечка Ліана.
«Страшний час, але хотілося від цієї людини мати дитину. І чоловік дуже хотів донечку», — розповідає Альона.
Трагедія сталася 9 лютого 2025 року. Під час бойових дій на Донеччині Петро зазнав важкого поранення від влучання ворожого FPV-дрона. Військового евакуювали спочатку до Ізюма, потім до Харкова, далі до Києва — і врешті до Львова. Лише у реабілітаційному центрі він повною мірою усвідомив масштаб того, що сталося.
«Якось почухався ніс, я руку приставив, а її немає. Але я руку відчуваю, що вона є. І запитав дружину, а вона каже, що немає ні одної, ні другої. Важко було, дуже важко», — згадує Петро.
Певний час подружжя ще плекало надію, що лікарі зможуть хоча б частково відновити зір. Однак пошкодження виявилися надто серйозними. Попри це, чоловік не дозволяє собі зламатися.
«Сприйняти мені було дуже важко. Я не хочу сказати, що я це сприйняв на всі сто. Але все одно треба якось підніматися, бо у мене є дружина і донечка», — каже захисник, додаючи: «Дружина — це мої очі і мої руки».
Уже кілька місяців Петро щодня працює зі спеціалістами центру «Незламні» — вчиться орієнтуватися в просторі без зору, опановує навички самообслуговування та готується до протезування. Найбільшою мотивацією для нього залишається сім’я — особливо маленька Ліана.
«Я так чекаю того моменту, коли вони прокинуться. Як вона прокидається, знаєте, таке враження, що наче світанок настав відразу, хоч у мене постійна темрява в очах», — зізнається воїн.
Дружина Альона запевняє, що буде поруч на кожному кроці тривалого відновлення: «Ми не дамо йому впасти духом, ми будемо допомагати йому всім, чим можемо».
