Діти Львівської архітектурної школи

Львівську Політехніку називали «кузнею кадрів ІІ Речі Посполитої», підкреслюючи її значення для розвитку польської науки та багатьох інженерних галузей. Протягом десятиліть саме цей університет вважали найціннішим із технічних навчальних закладів, що діяли на землях, які колись належали Польщі.

Перші поодинокі технічні факультети почали з’являтися в Європі на початку XVIII століття (першу в світі інженерну кафедру створили в 1701 році у Празькому університеті), пізніше схожі напрями освіти почали з’являтися у військових школах, а також у другій половині століття існувало кілька гірничих академій. Розвиток технічної освіти йшов паралельно з промисловою революцією — до «ери пари й електрики» гуманітарну освіту цінували набагато вище, але з черговими досягненнями техніки та інженерії інтерес молоді до цих галузей зростав. Першою політехнікою на нашому континенті, а отже, університетом, орієнтованим лише на технічні науки, вважають École Polytechnique, засновану 1794 року в Парижі. Незабаром подібні школи почали створювати в інших містах: у Празі (1806), Відні (1815), Ґлазґо (1820), Лондоні (1824) тощо.

У 1826 році завдяки старанням Станіслава Сташіца у Варшаві заснували підготовчу школу, яка мала стати основою політехніки, однак 1831 року в рамках репресій після Листопадового повстання її ліквідували. Станіслав Сташіц також сприяв відкриттю в 1816 році Гірничо-академічної школи в місті Кельце, яку вважають найстарішим технічним університетом Польщі. Другу створили у Львові.

Наукам і Мистецтвам

4 листопада 1844 року У Львові урочисто відкрили Політехнічну Школу, яку протягом кількох перших років називали Технічною Академією. Тоді в університеті було два трирічні відділи, технічний і торгівельний, де навчання велося німецькою, а з 1870 року – польською мовою (Львів тоді перебував під австрійською владою). Школа швидко розвивалася, в середині 1870-х років існувало вже кільканадцять кафедр, зокрема будівництва, механіки та теорії машин, хімічної технології, мінералогії та геології, геодезії, фізики, механічної технології з машинознавством тощо.

У 1877 році ректором Львівської Політехніки став Юліан Захаревич, архітектор, який у 1873-1877 роках спроєктував величезний головний корпус і будівлю хімічного факультету цього університету. Головний корпус Політехніки був однією із найбільш презентабельних будівель міста, у вигляді монументального палацу з високим рустованим цоколем, вхідним ризалітом із колонадою і скульптурною композицією, що увінчує його, та аттиком, прикрашеним написом: «Litteris et Artibus» («Наукам і Мистецтвам»). Не менше уваги було приділено проєкту інтер’єру; головний вестибюль і зал мають чітко виражений декоративний характер із парадними сходами, барельєфами, великим карнизом, який підтримує колонада коринфського ордеру. Про важливість університету свідчить той факт, що зробити малярське оздоблення інтер’єру будівлі попросили самого Яна Матейка. На зламі 1883 і 1884 років художник створив проєкт циклу з одинадцяти полотен для Львівської Політехніки під назвою «Історія людської цивілізації»; через погане самопочуття Матейко більше не контролював їхнє виконання, його робота закінчилася створенням проєктних ескізів. Коли він оглянув завершену роботу в 1892 році, то був незадоволений, стверджуючи, що картини намальовані «невміло» і «неточно». Проте вони викликали дуже позитивну реакцію у керівництва університету та громадськості (студентам, мабуть, подобалися численні оголені зображення…). Картини Матейка настільки насичені символами та алегоріями, що була видана спеціальна брошура з їх поясненнями.

У 1872-1873 навчальному році у Львівській Політехніці відбулася організаційна реформа; в результаті цього створено, зокрема, самостійний архітектурний факультет. Тоді навчання тут тривало п’ять років (згодом скоротили до чотирьох); рік у рік зростала кількість студентів — у 1890 році на архітектурному факультеті їх було 18, у 1905 — уже 100; на межі 1920-1930-х секрети архітектурного проєктування тут досліджували майже 250 людей, серед яких кільканадцять жінок. Університет був дуже популярний, і охочі навчатись у ньому приїжджали з багатьох, навіть далеких регіонів. Тим більше, що до 1945 року в Польщі було небагато можливостей для навчання майбутніх архітекторів — з 1915-го діяв лише архітектурний факультет Варшавської Політехніки. Львівська Політехніка була також єдиною, де під час поділів заняття велися польською мовою. На її популярність вплинуло й те, що Львів на рубежі XIX–XX століть, аж до початку Другої світової війни, був дуже важливим і розвиненим науковим і академічним центром.

Народна сецесія

Багато польських архітекторів здобули освіту у Львові; дехто також провів чимало років в університеті як викладач. Так само, як і Теодор Тальовський, один із найцікавіших архітекторів на межі ХІХ–ХХ століть. Учень Юліана Захарієвича, з 1901 по 1906 рік він очолював кафедру рисунку у Львівській Політехніці, також вів заняття старохристиянської та середньовічної архітектури (раніше, наприкінці ХІХ століть, став професором факультету будівництва у Вищій Технічно-Промисловій Школі в Кракові). Свою академічну кар’єру поєднував із проєктною – створив багато будівель (переважно житлових будинків і костьолів), у яких унікально, оригінально поєднав національні, народні та наймодніші сецесійні елементи. Житлові будинки, які спроєктував Тальовський у 1880-х роках на вулиці Реторика в Кракові (кам’яниця Festina lente, кам’яниця Під жабою, що співає) або кам’яниця Під павуком на вулиці Кармелітській, — це індивідуальні, новаторські та дуже поетичні будинки. Певний час, між Львовом і Краковом, Адольф Шишко-Богуш, який захистив докторську дисертацію у Львівській Політехніці (щодо досліджень та археологічних знахідок на Вавелі), також був завідувачем кафедри архітектури у 1912–1916 роках, яку покинув, отримавши посаду керівника відбудови замку Вавель. Шишко-Богуш, архітектор і консерватор пам’яток, залишив по собі багато важливих звершень, а також ряд досягнень у сфері збереження чи модернізації пам’яток та їх досліджень. Саме завдяки йому Вавельський пагорб має нинішній вигляд.

Архітектурний факультет Львівської Політехніки закінчив Кароль Шаєр, автор не лише десятків на той час сучасних, модерністських житлових та громадських будівель, а й іконічної будівлі Шльонського Музею в Катовіцах. Під час Другої світової війни Шаєр покинув Польщу і в 1946 році оселився в Бейруті, де протягом наступних років працював архітектором, передаючи здобуті у Львові знання також за межами Польщі.

У 1908 році диплом на архітектурному факультеті у Львові також захистив Стефан Брила, ключова фігура розвитку сучасної польської архітектури й інфраструктури: без його новаторських конструкцій не з’явилися б перші польські хмарочоси, у Катовіцах – житловий (для працівників податкової палати) і у Варшаві – офісний (для страхової компанії Prudential). Стефан Брила спроєктував перший в Європі зварний автомобільний міст (на річці Слудві в Маужицях біля Ловича), сучасні ринкові зали (у тому числі в Катовіцах) та фабричні (наприклад, для PZL Mielec); він розробив конструкції таких важливих будівель, як Національний Музей у Варшаві або Яґеллонська Бібліотека в Кракові. З 1908 по 1910 рік Стефан Брила був викладачем у Львові, покинув місто, щоб продовжити навчання в Берліні та Лондоні, а потім працювати у США на будівництві хмарочосів. У 1921 році його призначили професором Львівської Політехніки, він також взяв на себе керівництво ІІ кафедрою мостів. Видатний конструктор залишив також багато теоретичних праць, які лягли в основу освіти багатьох наступних поколінь інженерів.

Хто взяв більше

Бурхлива історія Європи ХХ століття перервала розвиток Львівської Політехніки (як і десятків інших установ та організацій). З початком Другої світової війни, і перш за все в 1945 році, академічний склад усіх кафедр був змушений виїхати. Так, у рік закінчення Другої світової війни починається нова сторінка історії архітектурного факультету Львівської Політехніки. Бо хоча він і припинив своє існування в тодішньому вигляді, більшість польських університетів посилаються на досягнення та традиції Політехніки, наголошуючи на їх продовженні. На сайті Вроцлавської Політехніки можна прочитати:

Специфіку архітектурного факультету визначають дві традиції: творча традиція львівської архітектурної школи, яку уособлюють професори-піонери, що співтворили університет у післявоєнному Вроцлаві, та традиція місця — втілена в будівлі, успадкованій від Королівської школи машинобудування.

В описі історії Шльонської Політехніки йдеться:

Перша інавгурація навчального року Шльонської Політехніки відбулася 29 жовтня 1945 року. Тоді розпочали навчання 2750 студентів. Плани та програми базувалися на взірцях Львівської Політехніки. Також професорами Шльонської Політехніки були переважно колишні співробітники Львівської Політехніки.

Сліди наукової спадщини львівської школи можна знайти й у Ґданській Політехніці.

Зміщення кордонів, яке стало наслідком нового світового порядку після Другої світової війни, змусило працівників зі Львова переїхати до інших міст у межах Польщі. Водночас влада почала створювати нові технічні університети, де одразу знайшли роботу професори та викладачі зі Львова; до того ж вони були найціннішими «здобутками», бо школа, з якої вони вийшли, мала високе визнання.

Тадеуш Заґаєвський в історії заснування технічного університету у Верхньому Шльонську так писав про повоєнні мандри викладачів Львівської Політехніки:

Загалом до Шльонської Політехніки перейшли 14 професорів Львівської Політехніки та десятки адʼюнктів і асистентів цього університету, які становили значну частину наукового складу Політехніки. Для порівняння варто подати, що 10 львівських професорів вирішили перейти до Вроцлавської Політехніки, двоє — до Ґданської і двоє — до Гірничо-Металургійної Академії. Ці цифри є лише приблизними, оскільки протягом перших кількох післявоєнних років кадрова ситуація була мінливою та нестабільною через перехід професорів з одного університету в інший та одночасного читання лекцій у двох або навіть трьох університетах.

Між модернізмом та соцреалізмом

Серед осіб, які зі Львова «наповнили» факультети архітектури в інших польських містах, варто згадати Вітольда Мінкевича. Цей архітектор закінчив Львівську Політехніку в 1908 році, у 1920 році він уже був професором і завідувачем однієї з кафедр архітектури, у 1930–1931 роках навчальному році став ректором цього університету (у 1938 році тут також отримав ступінь доктора Honoris Causa); він також був міським радником. У 1945 році був заарештований НКВС, після звільнення виїхав до Ґданська і очолив кафедру монументальної архітектури новоствореної політехніки; до 1960 року читав лекції в Ґданському університеті, поєднуючи наукову кар’єру з роботою над відбудовою та дослідженням пам’яток, зокрема, головного корпусу Ґданської Політехніки, театру «Wybrzeże», а також королівського замку на Вавелі. Тадеуш Теодорович-Тодоровський народився 1907 року у Львові, а через дев’ятнадцять років поєднав своє життя з Політехнікою у рідному місті; був викладачем кафедри архітектури, асистентом Вітольда Мінкевича, поєднуючи викладацьку працю з проєктною практикою (збудував собі сучасний будинок у Львові, проєктував також модерністські храми). Як післявоєнний репатріант опинився у Верхньому Шльонську. У листопаді 1945 року став завідувачем кафедри житлового будівництва інженерно-будівельного факультету Шльонської Політехніки. Знову йому вдалося поєднати роботу в університеті зі створенням важливих проєктів — ще у 1940-х роках він створив проєкт будівлі факультету будівництва в Ґлівіцах; у 1970-х роках спроєктував будівлю для архітектурного факультету в цьому місті, Тадеуш Теодорович-Тодоровський також відповідав за проєкт «Osiedle A» в Тихах, першого, ще соцреалістичного житлового кварталу в цьому новозбудованому місті.

Випускник і багаторічний викладач кафедри історичної архітектури Львівської Політехніки, а також співробітник міської влади у Львові Зиґмунт Маєрський після війни також потрапив до Ґлівіце, до створюваного тут університету з будівельним факультетом (архітектурний факультет Шльонської Політехніки був заснований лише в 1977 році). Маєрський очолював кафедру проєктування житлових і адміністративних будівель, а згодом — кафедру архітектурного проєктування. У 1966–1971 роках він був деканом факультету будівництва та архітектури Шльонської Політехніки, у 1977 році став першим деканом факультету архітектури, щойно створеного в Шльонській Політехніці. До проєктних досягнень Зиґмунта Маєрського належать такі значущі для Верхнього Шльонська та регіону об’єкти, як Палац Молоді в Катовіцах, Будинок Музики і Танцю в Забжі, Гірничий факультет у Ґлівіцах, Театр Яна Кохановського в Ополі (багато проєктів створив у авторському дуеті з Юліаном Духовичем).

Опіка над пам’ятками

Серед численних наукових працівників архітектурного факультету Львівської Політехніки, які після Другої світової війни поповнили Вроцлавську Політехніку, був архітектор, реставратор пам’яток та історик архітектури Тадеуш Броневський. Протягом 1920-х років він був викладачем у Львові, але покинув цю роботу, щоб у 1931 обійняти посаду директора Державної Будівельної Школи в Ярославі, а невдовзі також став віце-мером цього міста. Після Другої світової війни Броневський переїхав до Вроцлава, де в 1945 році отримав посаду завідувача кафедри історії архітектури, а через чотири роки став деканом архітектурного факультету Вроцлавської Політехніки; крім того, Броневський викладав у Державній Вищій Школі образотворчого мистецтва і читав лекції з історії мистецтва у Вроцлавському університеті. Як реставратор пам’яток він відповідав, зокрема, за розбудову головного корпусу ВроцлавськоїПолітехніки, відбудову костелу Св. Марії Магдалини у Вроцлаві та ратуші у Любані.

Це феноменально, що легенда Львівської Політехніки ще жива не лише на архітектурних факультетах. Львівська Політехніка випустила велике гроно важливих та видатних науковців і викладачів з багатьох галузей. Хоча воєнна доля цієї частини світу змінила хід її історії, викладачі перенесли університетські традиції в інші школи, створивши надзвичайне, духовне продовження діяльності Політехніки, в якій на першому плані завжди стояли відкритість думки і пошук раціональної та функціональної, а не крикливої сучасності.

Авторка: Анна Цимер

Переклад: Тарас Лильо