Через повномасштабне вторгнення росії в Україну в країни Європи виїхало понад 6 млн українців. Найбільша частина з них втікали у перші дні широкомасштабної війни. І їхній шлях пролягав через Львівщину.
Перший день вторгнення
Як згадує старший офіцер пресслужби Львівського прикордонного загону Олександра Кучковська, перший наплив біженців у пунктах пропуску на Львівщині відчули вже 24 лютого пополудні.
Олександра згадує, що вночі її підняли по тривозі та повідомили, що росіяни бомбардують українські міста. Перша думка дівчини була про родину, яка мешкає у Вінницькій області.
«У мене двоє маленьких племінників. І я подумала як вони там будуть. Мене боліло за моїми рідними», – зізнається вона.
Але о восьмій ранку прикордонниця вже була в Шегинях. Каже, що там ще було доволі спокійно: великої черги не було, дехто виїжджав з України, дехто в’їжджав, як і планували.
«Звісно, те, що почалася війна, знали всі. Але поки що люди не змінювали свої плани. Хтось їхав на роботу, хтось – на закупи, хтось у відрядження. Але паніки не було», – згадує Олександра.
Вже ближче до полудня на кордонах почали з’являтися люди, які дещо відрізнялися від тих, хто звично перетинає кордон. У них були наспіх зібрані речі, вони були розгублені і плакали. Перші біженці, яких побачила прикордонниця, були старша пані, її донька та чотирирічна онучка.
«Я зараз не пригадаю з якої області вони були. Але пояснили, що виїжджають через те, що почалося військове вторгнення. Вони плакали і були дуже стурбованими. Вони казали, що не очікували, що таке станеться», – говорить вона.
Вже за кілька годин черги до західного кордону України простягалися на кілька десятків кілометрів. Водії сварилися між собою, намагалися потрапити поза чергою, вклинювалися автомобілями в різні щілини. І, в результаті, заблокували дороги.
Тієї ночі для Олександри Кучковської дорога Шегинів до Львова тривала шість годин: водії, які прагнули виїхати, заблокували обидві дорожні смуги.
Вже наступного дня стало трохи простіше, хоча людей прибувало все більше й більше. До налагодження ситуації з біженцями долучилися працівники поліції, Нацгвардії, тероборони та місцевої самооборони.
«Багато було випадків, що люди їхали без документів. Вони тікали від обстрілів, брали мінімум речей та мали або копії документів, або на телефонах. Люди були розгублені. Серед них було багато таких, які вперше їхали за кордон і не знали що робити, куди йти, де стояти», – говорить вона.
Діти та війна
Найбільше в цій ситуації було шкода дітей. Вони були перелякані, заплакані, змерзлі, голодні. Адже на перетин кордону доводилося чекати багато годин. Мами їх кутали у ковдри, які приносили місцеві мешканці. Годували їжею, яку готували волонтери, але спати чи сидіти доводилося на валізках. Тут і дорослі втомлювалися. А для дітей це було неймовірне навантаження.
Дуже багато дітей мусили з дорослими долати відстань до кордону у 18-20 км пішки, тому що дорога була заблокованою автомобілями. Адже багато біженців користалися послугами таксі чи перевізників, які підвозили їх до кордону та залишали там. Точніше, підвозили до місця, куди могли підвезти. А далі – пішки.
В тому потоці людей дорослі губили дітей, діти губилися самі. І плакали з переляку та нерозуміння що їм робити.
Олександра згадує випадок, як бабуся вийшла з авто аби купити води та печива і забула в котрому з них залишила онучку. Понад те, жінка залишила там же свій телефон.
«Вона була з Запоріжжя, здається. Вона підійшла до мене в паніці, взяла мене за руку і просила допомогти. Довелося її заспокоювати. Коли вона заспокоїлася, то нам вдалося знайти те авто, в якому була її внучка. Воно виявилося зовсім поруч», – розповідає прикордонниця про випадок, який стався у ПП «Краківець».
Інша бабуся посадила в авто до незнайомих людей внуків, аби вони не йшли пішки та побули трохи в теплі. А сама потроху йшла собі. І якось так трапилося, що бабуся втратила те авто з поля зору. І коли люди, в салоні авто яких знайшли прихисток діти, то й вони не змогли знайти бабусю.
Дітей висадили з авто і передали в руки прикордонникам. Їх завели в кімнату відпочинку, нагодували і залишили чекати, допоки не знайдуться родичі. А тим часом бабуся бігала від одного авто до іншого, в пошуках дітей. І тільки тоді здогадалася підійти до військовослужбовців за допомогою.
Загалом прикордонниця згадує, що в ті перші дні було дуже багато жінок з дітьми: в одній руці маленька дитина, в іншій – валіза, а поруч йдуть ще діти. Часом ті діти, які б мали тримати її за спідницю, губилися в натовпі. Але їх швидко знаходили і повертали мамам.
Тварини: крокодилів за кордон не везли
Українці, які виїжджали за кордон, везли з собою і тварин. Олександра Кучковська каже, що не знає жодного випадку аби котрусь з тварин покинули на кордоні. Везли котів, собак, хом’ячків, кроликів. А от змій чи крокодилів вона не бачила.
Прикордонниця зауважила. що всі тварини поводилися адекватно: не агресували, не скиглили, не скаржилися. Але й не відходили від своїх господарів ані на крок. Всі чемно очікували у черзі.
Їй запам’яталася жінка, яка вела на повідцях чотирьох песиків різних порід та різних розмірів.
«Видно було, що це їхня господиня. Коли жінка зупинялася, то тваринки дивилися на неї таким відданим поглядом, наче в душу заглядали. Видно було, що вони їй довіряють», – каже прикордонниця.
Чоловіки чи особи чоловічої статі?
Також на очах прикордонників розгорталися сімейні трагедії, коли чоловіки привозили своїх дружин та дітей під кордон, тут прощалися, родини їхали далі, а чоловіки поверталися додому аби боронити Україну.
«Чоловіки казали, що вони будуть з родиною стільки, скільки можна. А перед самим кордоном за кермо сідала дружина, а чоловік виходив з авто і йшов пішки назад. Звичайно, обійми, сльози, прощання. Вони не знали, як надовго вони прощаються. Дехто казав: може більше не побачимося. Емоції переповнювали й дивитися на це без сліз дуже важко було», – зізнається Олександра.
Хоча прикордонникам доводилося бачити й інших осіб чоловічої статті (бо чоловіками їх важко назвати), які всіма незаконними способами намагалися перетнути кордон: ховалися у багажниках, серед валіз, під речами.
«На жаль, таких випадків було багато. Їх просто діставали з автівок та передавали працівникам поліції. Розмовляти з ними і з’ясовувати їхні мотиви у нас не було ані часу, ані бажання», – говорить прикордонниця.
Але уточнює, що вивозили цих чоловіків дружини.
На вокзалі темно-темно
Також, як вже писав «Вголос», дуже багато українців перетинали кордон залізничним транспортом.
Прикордонниця згадує, що в ті дні залізничний вокзал Львова не освітлювався.
«Ми звикли, що на вокзалі багато світла. А тут – темно-темно. Освітлення вимкнули щоби не привертати увагу», – говорить вона.
Пасажири, які мали намір потрапити у вагони, залишали торби з речами прямо на перонах: місця у вагонах на зайву валізу просто не було. Поїзди рушали максимально переповненими.
Не зупинявся рух поїзда навіть під час повітряної тривоги: прикордонникам було важливо якомога скоріше вивезти людей з вокзалу у безпечні місця.
Затримка сталася хіба що 18 травня, коли російські ракети влучили у станцію техобслуговування у Львові. Але за кілька годин рух відновився.
Українці повертаються
Вже на початку травня прикордонники помітили, що українки. які втікали від війни за кордон, почали повертатися додому.
Зараз західний кордон вже працює в робочому режимі і такого напливу людей, охочих перетнути кордон, нема. Але прикордонниця зізнається, що й дотепер, коли приїжджає в котрий з пунктів пропуску, то перед очима виникають картини з перших днів широкомасштабного вторгнення росії в Україну та сотні тисяч біженців, чиї будинки зруйнували окупанти, а їх вигнали з дому бомбардуванням.
«Ці кадри закарбувалися у підсвідомості. Такого на кордоні ще не було”, – каже Олександра Кучковська.
