Бандера і євреї

Допоки справа вбивства Бандери перебувала під мороком таємничості, КДБ підготувало і запустило свою версію. В стилі, що вже колись було зроблено із Симоном Петлюрою. Суть її була простою – Бандера тісно працював із “нацистом Обрелендером”, який у 1940 році був зв’язковим від німців до батальйону “Нахтігаль”.

А тому вбивство влітку 1941 польських професорів у Львові здійснили члени ОУН із “Нахтігалю”, за дорученням яке передав Оберлендер. Ну і погроми євреїв та подальші знищення євреїв теж на рахунку ОУН. І саме Оберлендер організував вбивство Бандери, щоб “сховати сліди”.

Вже 23 жовтня 1959 року, через тиждень після вбивства Бандери, чекісти запустили це “актівноє меропріятіє”, яке сьогодні би називалось ІПСО – інформаційно-психологічна спеціальна операція. Почалась вона із прес-конференції “східнонімецького” професора Альберта Нордена, який обвинувачував Обрелендера.

Нюанс полягав у тому, що Theodor Oberländer після Другої світової війни обраний депутатом Бундестагу. А в уряді легендарного сьогодні Конрада Аденауера посів посаду міністра в справах біженців. Все закручувалось масштабно, із заочним засудженням Оберлендера в “Демократіческой республікє Германії”, залученням єврейських та польських організацій через агентів впливу москви у них.

Описувати цю ІПСО тут не буду. Про це написано багато. Суд Бонна ще у вересні 1960 року, опираючись на свідчення сотень свідків, відкинув усі обвинувачення проти відомого тоді німецького політика Оберлендера. Але спецоперація стала настільки захоплюючою історією для прихильників теорії змов, що й до сьогодні б’є по українцях загалом і по Бандері зокрема. Зокрема і з наукового середовища, яке продовжує споживати і кормити совкові наративи. Тому тут коротко опишу лише лінію про Бандеру і євреїв. Очима українців. А не московських зайд та їхніх слуг, які сьогодні продовжують свою чортову роботу.

Весною 1960 року квартальний часопис “Midstream” (том 6, число 2), який видавала англійською мовою в Нью-Йорку фундація Теодора Герцля, вийшов із статтею Ройбена Айнштайна під назвою “Справа Бандери-Оберлендера“. Стаття відпрацьована чітко в московських наративах дискредитації Бандери, ОУН і українського визвольного руху загалом. Тобто, фактично проти всіх українців вільного світу, які – навіть категоричні політичні противники Бандери – буквально кілька місяців тому помістили некрологи про смерть лідера найпотужнішої тоді української політичної сили.

Московське ІПСО проти Бандери, ОУН та українського визвольного руху

Хто такий цей Reuben Ainsztein? Навіть поверхневе знайомство з його біографією говорить про принаймні дві можливі точки дотику із московськими спецслужбами. Ройбен Айнштайн (1917-1981) — британський журналіст єврейсько-польського походження. Мешкаючи в Бельгії, у 1940 році втік до Іспанії, де був інтернованим (франкісти садили тоді комуністів та лівих всіх відтінків).

Після війни почав кар’єру журналіста-фрілансера…. Тобто з грошима складно. Окрім цього його листування документує тривалу позаштатну роботу для Віденської бібліотеки (хто не в курсі – Відень був тоді під сильним московським впливом і важливим центром роботи їх спецслужб).

На його антиукраїнську статтю у “Midstream” одразу відреагував офіціоз банедрівської ОУН у США “Вісник Організації оборони чотирьох свобід України”. Що Ройбен Айнштайн, якого редакція єврейського квартальника подала “знавцем справ Східньої Европи” для представлення справи Бандери, “фашистівського українського лідера”, бойові підрозділи якого відповідальні за життя сотень тисяч євреїв, поляків та українців у 1940-х роках. Бандерівське видання звертало увагу:

“На стор. 21 автор, твердить, за совєтською пресою (тут і далі в цитатах – виділення мої. – Ред.), що Степан Бандера і його прибічники допомагали гітлерівцям нищити жидів. Очевидно, про численні випадки, коли українці рятували жидів, наражаючи на смертельну небезпеку життя своє і своїх родин, автор “не знає””[1].

Офіціоз ОУН у США одразу поставив під сумнів експертність автора, фактично першого обвинувачувача особисто Бандери щодо євреїв. Адже кожен, хто занурювався в радянську історіографією розуміє, що вона – особливо в тонких політичних питаннях – публікувалась якщо не за активної участі спецслужб чи відповідної самоцензури, то щонайменше цензорувалась і – часто – доредаговувалась перед публікацією відповідним ідеологічним чином.

Айнштайн не був істориком, а лише фрілансером-журналістом. Як виглядає, він взагалі під час Другої світової війни не був в Україні. Єдине, що його пов’язує з українськими землями, то це деклароване польсько-єврейське походження. Кому цікаво, може глибше зайнятись вивченням цього персонажу і рештою його творчої спадщини та провести аналіз замовлених москвою публікацій в західній пресі. Упевнений, що таких буде більше, ніж про Бандеру.

Як працювали чекісти гарний приклад наводить кандидат філологічних наук Галина Дичковська, доцентка Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. “У мене в кандидатській дисертації був розділ аналізу радянської історіографії, який мені порекомендували викинути, бо я просто не захищу дисертації”. Що там було? “Це був аналіз тогочасних книжок радянських на зразок от з тризубом чи свастикою, це був аналіз тих книг з їхніми посиланнями на джерела. Так от в цих книгах абсолютно липові посилання, наприклад, С. Бандера казав: “вішайте жидів на кожній вербі”. Піднімаємо в архіві посилання – там і близько нема такого тексту“[2].

Дитина політичного порозуміння і спільної збройної боротьби за Україну

Бандера народився у період розквіту єврейсько-українського політичного порозуміння в Галичині. На виборах до австрійського парламенту 1907 і 1911 років місцеві політичні лідери обох народів домовились про взаємну підтримку. Умовно кажучи українці підтримували єврейських кандидатів по селах, а євреї українських – по містах. Завдяки підтримці українців євреї вперше отримали власну фракцію у австрійському парламенті. Першу в європейському парламенті.

Українці та євреї проводили масові спільні передвиборчі мітинги. У квітні 1907 року лідер Єврейської національної партії в українській щоденній газеті “Діло” ствердив, що до євреїв, які самовизначилися як поляки (та отримують із цього економічні інтереси), слід стати в опозицію. Об’єднавшись з українцями. Руку допомоги простягнули в першу чергу українські соціалістичні партії. А Старий Угринів, де народився Бандера був одним з опорних електоральних осередків української радикальної (соціалістичної) партії, заснованої колись Іваном Франком.

Соціалістичні переконання односельчан передались і Бандері, який підтримував “рідну” партію і в другій половині 1920-х років. Треба відзначити, що у період дитинства Бандери радикальна партія була найбільш прогресивною силою в середовищі галицького українського селянства. Зокрема, масово творячи осередки товариства “Січ” (у 1920-х, під тиском поляків січові організації трансформувались в “Луги”; тому створюючи “Луг” у рідному селі  Бандера фактично створював парамілітарну організацію радикальної партії, а не “націонал-демократичне товариство “Сокіл”).

Вибухова світоглядна суміш нуртувала тоді в Старому Угринові і по багатьох селах краю. “Січі”, які культивували нетерпимість до споювання корчмарями-євреями українців, водночас першими подали руку допомоги євреям у боротьбі за їхні соціальні права. Тому не слід дивуватись світлині в Альбомі Українських Січових Стрільців (Львів, 1935), де українці стоять над могилою свого бойового побратима-добровольця – січовика, “віри Мойсеєвої”.

В українській клерикальній пресі, тобто релігійно-орієнтованій, того часу можна було прочитати наступну тезу: “…радикали і соціалісти – то безбожники, вони в Бога не вірують. Разом з жидами – бо де ж без них обійшлося би, де ходить о знищення святої віри – хочуть вони перевернути християнство з гори корінем”[3]. Але були й прогресивні греко-католицькі священники, які підтримували створення “антиклерикальних” (як тоді вважалось) товариств “Січ” в своїх селах. А теж підтримували порозуміння з євреями на основі спільного виборювання соціальних прав та відстоювання національного інтересу.

До прогресивних парохів однозначно відносився і батько Бандери – отець Андрій. Без його підтримки, навряд чи в Старому Угринові був би політичний консенсус щодо підтримки радикальної партії, який передався і його сину Степану. Отець Андрій, зокрема, пізніше не розділяв ультраконсервативних поглядів єпископа Хомишина, який на парафії “ставив” лише отців-целібатників (неодружених). А січовий рух в Калуському повіті ще чекає свого дослідника (див.: ЦДІАЛ. – Ф. 146. – Оп. 70. – Спр. 1152).

Батька Бандери називали “священником із шаблею при боці”, бо коли почалась війна з поляками – він, без надуми, пішов в УГА капеланом. А перед цим організовував військові відділи із українських селян для відбуття на протипольский фронт. Озброював їх зброєю, якої було багато по селах з часів боїв тут з російською імператорською армією в першу світову війну[4]. Тоді в УГА пішло воювати й багато галицьких євреїв. Сотні, а може й тисячі. Які обрали не “панську” Польщу (ще один совковий наратив), а демократичну Україну.

Звісно, що Степан Бандера добре знав із дитинства про єврейські бойові підрозділи в УГА. Про євреїв, які боролись і вмирали за незалежну Україну. Євреїв, які могли залишитись в Галичині, але перейшли із УГА ріку Збруч та пішли допомагати “наддніпрянцям” відбивати Київ з рук більшовиків. Цілком усвідомлюючи, що серед останніх було багато “російських” євреїв, які захопились ідеєю світової революції (як і багато українців-ренегатів). Шоковані тамтешніми погромами, але вірні ідеї спільної боротьби із зайдами-окупантами.

Куди разом із батьком пішли і єврейські добровольці. А Степан, разом із мамою, потрапив під окупацію поляків.

В Українській гімназії в Стрию, де Бандера здобув середню освіту, окрім українців навчались також єврейські і німецькі діти. Справа в тому, що польська окупаційна (як вважали українці і деякі євреї) адміністрація Галичини у 1920-х роках предметно зайнялась полонізацією середніх навчальних закладів. І Бандера потрапив під увесь “букет” цієї політики, адже вступив він до цієї гімназії восени 1919 року, тобто через два місяці після того, яка УГА залишила Галичину і пішла разом із Армію УНР на здобуття Києва.

Стрийська гімназія довший час боролась за свою українську сутність. Це було не просто, бо поляки навіть назву “українська” заборонили і ввели термін “руська”. Один із учнів цієї гімназії Петро Мірчук написав у своєму нарисі про Бандеру: “Кругло пів тисячки учнів становили українці, з додатком лише кількох німців і жидів, батьки яких виявили свою солідарність з українським народом, як господарем цієї землі, теж у період його лихоліття”. І далі: “польських учнів тут не було зовсім, бо ренегати воліли посилати своїх дітей до польських шкіл”[5]. Діти-євреї в цій гімназії вчились українською мовою.

Вступивши гімназистом у 1923 році до Пласту – українського скавтингу – Бандера виростав там теж в атмосфері єврейсько-українського порозуміння. Пластуни цілком нормально співпрацювали із єврейською молоддю, наприклад, в частині дружніх спортивних матчів.

Так, в жовтні 1921 року “Пластовий спортивний кружок” зіграв у “м’ячеві змагання”, тобто у футбол, із “жидівським спортивним клюбом “Маккабі” з вислідом 4:0 в користь пластунів”[6]. Звісно, що з поляками такі товариські матчі в той час були неможливими. Недавня полько-українська війна за Галичину, де єврейська молодь воювала в складі УГА, на довгі роки відкидала подібну можливість.

Коли Степан Бандера ще готувався вступити до Пласту, єврейські скаути вже увійшли до української галицької літератури. Видавництво “Світ дитини” завбачливо видало оповідання Марії Штеліги “За скляною стіною” (Львів, 1922). Офіціоз українського Пласту тоді писав: “Прегарне оповідання з життя жидівських скавтів – шомрів, якого лєктура розбудить в душі нашої молоді зрозуміння і захоплення для ідей Пласту”. Цілком можливо, що це оповідання – рекомендоване пластовим проводом, прочитав і Бандера.

Під час юнакування Бандери у Стрию трапився цікавий випадок. Восени 1925 року польська шкільна кураторія дозволила відновити в місті пластовий курінь юначок, раніше заборонений. Для цього потрібно було знайти виховницю-опікунку. Однак серед педагогічного складу цього навчального закладу, де планувалось відновити працю, не було українок. Тоді стрийські пластунки – а це був другий після Львова за потужністю осередок Пласту в Галичині – звернулись до Верховної пластової Команди з проханням: “чи можна взяти за опікунку жидівку”. Пластовий провід по-суті погодив питання, лиш вирішив додатково перевірити чи дійсно в педагогічному складі там немає українки[7].

У Стрию, поруч із Пластом провадили свою працю єврейські скавти – “молоді стражники”. Українці називали їх “шомрами” від самоназви цієї сіоністичної скавтської організації: “Гашомер Гацаїр”. Якщо пластуни ходили в одностроях кольору хакі, то шомри за однострій мали сіру сорочку і блакитні шорти. Загалом “шомри” заглибились у соціалістичну політичну орієнтацію (ця організація досі діє по всьому світу і є чи не найбільшим молодіжним рухом єврейської молоді).

У 1927 році в Галичині організовано правий сіоністський рух єврейської скавтової молоді – “Brit-Trumpeldor”, пізніше популярно знаний під назвою “Бейтар”. Це був фактично молодіжний підрозділ партії Володимира Жаботинського. Дізнавшись про його створення на українській землі і трактуючи як світоглядну аналогію в єврейській громаді, Пластовий провід – на своїх сходинах у Львові – офіційно вирішив побажати успіхів цій новій єврейській скавтській організації[8].

Осип Базюк, земляк-односелець Бандери, у 1964 році писав із Франції: “Своєю працею, милою поведінкою з людьми й життєрадісністю С. Бандера здобув собі серед усього населення Угринова й Бережниці велику пова­гу й любов та пошану”. А далі наводить ще один цікавий і важливий факт: “У Бережниці жив старий жид Арон Адер, який мав велику повагу не лише серед своїх одновірців, а й серед українців. Один його син був лікарем у Ляйпціґу, а другий був директором пошти у Вар­шаві. Це були, як тоді казали, великі пани. Але старий Арон, який звичай­но влітку сидів під хатою і грівся до сонечка, завжди вставав, коли надхо­див Степан, здіймав свою ярмурку й перший вітав його”[9].

Спільна українсько-єврейська політична боротьба під владою Польщі

Вже студентом, перебуваючи в УВО – Українській військовій організації – Степан Бандера і далі притримувався “лівої” (соціалістичної) політичної орієнтації. Пластовий приятель Григорій Мельник згадує характерний випадок: “Олекса Гасин (майбутній генерал УПА – Ред.) і я зустрінули Степана і почали собі політикувати. Саме тоді [4 березня 1928 року] мали відбуватися загальні вибори до польського сейму. Ми оба з Олексою тягнули за УНДО”.

Тобто за Українське національно-демократичне об’єднання, – яке на виборах 1928 року виступало у складі так званого Блоку національних меншин. І до якого входили, крім ундівців (українських правих), білоруські, німецькі та єврейські політичні організації.

“На наше здивування, – продовжував далі Г. Мельник – Степан не тільки не схвалював наших політичних орієнтацій, а й навіть глузував собі з нас – цитуючи якийсь рефрен з політичної кампанії, який звучав: “Ой, під мостом риба з хвостом, тримаймося, Ґрінбавм, просто“. Сам Степан підтримував тоді [соціалістично-]ради­кальну партію. Певно, що в той самий час в самому Угринові Старім, звідки походив Степан, радикали мали такий вплив, як у нас [на Стрийщині] УНДО“[10].

Згаданий Бандерою Ґрінбавм в той час був вельми популярним серед галицьких українців політиком міжвоєнної Польщі. В ще одному спогаді Г. Мельник навіть пригадав популярну тогочасну пісеньку, яку співали на “ревіях” (виставах) в українсько­му театрі, а пізніше й поза театром: “Зробило з нами УНДО бльок, той політичний “цімес”-крок (співає жид); Ой Ґрімбавм-бавм, ой Ґрімбавм-бавм, той політичний “цімес”-крок. А радикальний “пурец” в крик, що ґой до бльоку не привик (рефрен)”[11].

Хто такий Ґрінбавм із якого жартував Бандера і про якого співали в українському театрі? Це був лідер фракції радикальних сіоністів, депутат польського сейму у 1919–1930 рр. Іцхак Ґрінбавм (івр. יצחק גרינבוים‎, англ. Yitzhak Gruenbaum; 1879-1970). Який у 1948 став першим міністром внутрішніх справ у тимчасовому уряді новоутвореного Ізраїлю, був серед тих, хто підписав декларацію про незалежність держави.

На виборах 1928 року українські та єврейські радикали-соціалісти не змогли домовитись про спільний блок, бо Ґрінбавм домовився з іншою українською політичною силою – УНДО. На виборах 1928 року спільний блок УНДО, сіоністських організацій “Мізрагі” та “Хітахдут” (Єдність), а також кількох білоруських і німецьких груп, отримав 55 мандатів до Сейму і 21 до Сенату Польщі. Здобувши підтримку майже 1,5 мільйонів виборів та отримавши 12% голосів. Ставши третьою, за числом мандатів, політсилою.

Тут відзначу ще один маловідомий факт. Роком раніше, формуючи спільний із українцями виборчий блок, реагуючи на справу вбивства Симона Петлюри у Парижі, Ґрінбавм заявив: “Виступаючи з нашою 

[виборчою] декларацією ми кермувалися основною нашою інтенцією безоглядного признання прав українського народу до вольного життя і симпатій для визвольницького українського руху“[12].

Степан Бандера у 1928 році “по такій першій політичній дискусії на станції в Стрию” розійшовся із Мельником і Гасином, як “партійні противники”, які “деякий час навіть мало себе помічали”. Про те поступово “ми виростали і позбувалися “чарів” ундизму й радикалізму та й знову зустрілися, вже на постійно, на спільній політичній площині“. Тобто на політичній платформі понадпартійної ОУН, створеної на початку 1929 року.

Консолідація молодого українського активу навколо ідей українського націоналізму йшла динамічно. Коли восени 1928 року Бандера став студентом, вступивши до “Львівської політехніки”, у Львові буквально розпочались вуличні бої між польською та українською молоддю. Найбільше загострення, з барикадами і пістолетними пострілами припало на 10-ту річницю Листопадового чину, тобто на початок листопада. Єврейська молодь Львова не брала участі в цьому протистоянні, але морально і організовано фактично підтримувала українських студентів, де в той час все більшого авторитету набував Бандера.

Польська політика “нумерус клявзус” тоді обмежувала чисельну кількість українців та євреїв у вищих навчальних закладах Галичини. Але одні і другі все ж пробивалась, навіть у Вищу школу закордонної торгівлі, так звану “Експортову академію”. Двоє її проректорів були серед тих польських професорів, страчених нацистами влітку 1941 року у Львові. Містилась академія на вулиці Бурлярда, 5 (тепер вул. Нижанківського). Позицію євреїв і одного з викладачів в описала газета “Новий час”:

“На першій годині викладів дня 5 листопада ц. р. (1928 р. – Ред.) зажадали студенти Поляки від професора, щоби візвав всіх Українців опустити салю викладів. Професор сказав, що не може цього зробити, тоді всі студенти Поляки вийшли, а залишили на годині тільки Українців і Жидів. По викладі на перерві вернули на салю, а нарадившися зорґанізовано парами відійшли на [Полі-]Техніку. Українці і Жиди розійшлися”[13].

Цей випадок солідаризації євреїв з українцями неодмінно з уст в уста переказувався в середовищі української націоналістичної молоді. Це підтвердить будь-який студент, який коли-небудь займався організацією протестних заходів в студентському середовищі. І Бандера напевно знав про нього теж. Що професор (єврей?) торгової академії, не підтримав шовіністичного налаштування польської молоді. Так само й про позицію єврейських студентів – а вчились там майбутні банкіри та фахівці економічних установ. Яким політика загалом, на перший погляд, мала би бути останню річчю в їхньому житті.

ОУН на чолі з Бандерою та євреї початку 1930-х років

Жоден приватний єврейський адвокат не взявся захищати ренегата-українця Романа Барановського, який став конфідентом в середовищі ОУН. Колишній отаман (майор) УГА Степан Шухевич, дядько майбутнього командира УПА, згадував: “жоден український і жоден жидівський адвокат не хотів добровільно піднятися його оборони. В актах справи були довжелезні поліційні і судові протоколи зізнань Романа Барановського, з яких виходило, що… це мало статися задля браку (нестачі) засобів до життя”.

Про цю поставу єврейських адвокатів щодо зрадника Барановського, неодмінно знав і тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН Степан Бандера. Адже в ході того процесу він співпрацював із Степаном Шухевичем щодо захисту українських підсудних. Така постава євреїв неодмінно заслуговувала поваги, адже фактично підтримувала визвольну українську боротьбу. Демонструючи іншим зрадникам, що їх чекає в разі співпраці із ворогом.

За увесь час перебування С. Бандери на чолі ОУН на західно-українських земель зафіксовано лише один випадок “протижидівського” виступу української молоді. Жодна подібна діяльність, не лише не ініціювалась, але і не заохочувалась. Бандера повів “широко закроєну”, як тоді казали революційну боротьбу проти польської окупаційної влади. Це були шкільна, протиалкогольна кампанії, а також плекання культу українських Героїв (по селах масово насипались символічні могили, що дуже дратувало поляків).

В розпалі протиалкогольної кампанії в першої половини 1933 року “було побито налогових п’яниць (алкоголіків. – Ред.) у корчмах і при тому здемольовано (знищено. – Ред.) теж корчми, як розсадники розпиячування українського селянства” – написав Петро Мірчук у своєму відомому “Нарисі історії ОУН”[14]. Польська преса, яка “дбайливо промовчували протижидівські вибрики польських студентів у польських університетах” одразу взялась розкручувати даний випадок, як антисемітизм українських націоналістів. Друкуючи відповідний матеріал із світлинами знищеної корчми та українцями на її тлі.

Ця інформаційно-психологічна кампанія захопила також і українські партії, які ОУН трактувала “угодовськими”. Петро Мірчук твердив: “Вони знали, що ОУН ніколи до жадного антисемітизму, ні тим більше до протижидівських виступів не закликала і що протиалькогольна акція скерована проти польських державних фінансів з політичних мотивів”. Адже торгівля алкоголем була державною монополією і забезпечувала чималеньку суму польського бюджету, який ОУН – на українських землях – трактував окупаційним визиском. І ліквідацію корчми націоналісти трактували, не як виступ проти корчмаря (ким б він не був за національністю), а як революційний захід проти спиячування населення та зменшення доходів у бюджет Польщі з території України.

Вслід за львівською щоденною газетою “Діло” від 30 квітня 1933 року, яка підтримала закиди польської преси проти ОУН, підключились і еміграційні українські політичні кола. Противники націоналістів, які намагались підняти хвилю, що так і не піднялась. Але огидні тавруючі штампи, які потім тиражнули й чекісти, чи не вперше з’явились публічно. Зв’язуючи Гітлера і ОУН. Так, колишній член Центральної ради і Трудового конгресу соціал-демократи Панас Феденко написав під ініціалами “П. Ф.” в офіціозі чеської соціал-демократії наступний опис:

“Фашистівський рух має міжнародній характер. Як в інших землях, бачимо посилення українських фашистівських груп… Приклад гітлерівського антисемітизму заразив також українських фашистів… українські фашисти напали на жидівські склепи (так автор назвав “корчми” – Ред.) в декотрих селах Східньої Галичини і вибили вікна в жидівських домах. Проти тих вибриків “Організації Українських Націоналістів”-фашистів рішуче протестує українська преса соціялістична і міщансько-демократична”[15].

Єврейське питання на Варшавському судовому процесі над Бандерою

Надуманість “протижидівської” акції ОУН підтвердив не хто інший, а Вацлав Жиборскі – начальник відділу безпеки в польському Міністерстві внутрішніх справ. Який виступаючи свідком від прокуратури на Варшавському процесі С. Бандери і його соратників, заявив, що у своєму “Бюлетені” тогочасна Крайова екзекутива “відхрещувались від неї, мовляв, така акція для ОУН дуже шкідлива”[16]. На жаль, наразі відшукати це підпільне видання і знайти першоджерело немає можливості. Але без сумніву така внутрішня інструкція вийшла якщо не з ініціатив Бандери, то однозначно була ним затверджена.

Львівська щоденна газета “Діло” по іншому виклала причину появи цієї інструкції “Бюлетеня”. Розповідаючи про антиалкогольну і антитютюнову кампанії, які – як тепер сьогодні відомо – ініціював Бандера, свідок Жиборський “оповідає про проти жидівську акцію”. А “на доказ наводить напад на жидівську фірманку в 1932 році у Крушельниці, яку виконав Корчинський з кількома товаришами”. І далі, за версією української газети опертої на розповіді свідка “Бюлетень ОУН відпекався від тієї акції“[17]. Ймовірно мова йшла про експропріаційну акцію 4-х селян села Корчин на Стрийщині, серед яких був і О. Корчинський, які 29 квітня 1933 року на суді в Стрию отримали від 5 до 3,5 років ув’язнення.

На Варшавському процесі самі поляки фактично заперечили антисемітизм ОУН, а відповідно і Бандери. Якби був хоч найменший реальний натяк, то його би обов’язково максимально задокументували і медійно роздули. Цікаво, що поставу українських адвокатів, які захищали Бандеру на цьому процесі, відзначив відомий польський юрист і дипломат Лєон Берензон (Leon Berenson). Єврей за національністю, який шукав компромісів із поляками. У польському соціалістичному виданні “Robotnik” за 9 січня 1936 року він написав:

“Можна деколи на шпальтах преси ствердити, що та­ка і така політика уряду нарушує підстави життя країни, можна тенденційно насвітлювати і коментувати най­суттєвіші прагнення уряду… але зась вам від крити­ки розпоряджень предсідника (суду над Бандерою. – Ред.), який забороняє оборон­цям говорити про Україну і Литву, в той час, коли про­тилежна сторона — обвинувачуючі, широко над цим розводяться; який не допускає до цитат із Словацького, або жадає, щоб оборонець покірно схилив голову перед становищем суду в мовній справі“[18].

Як відомо Бандера відмовився спілкуватись на процесі польською мовою, а говорив лише українською. За що постійно наражався на неприємності з боку судді. Вище наведену цитату Берензона опублікував близький друг Бандери ще з часів юнацького пластування Данило Чайковський (саме він був і редактором відомої книги “Московські вбивці Бандери перед судом”). Не спроста, адже сьогодні одна із найбільших вулиць Варшави носить ім’я цього небайдужого єврея-захисника українців під час Варшавського процесу над Бандерою.

Цитата Берензона, який загинув у Варшавському гетто у 1941 році, закінчувалась у нарисі Чаковського наступною тезою, яка засуджувала польських суддів Бандери: “Не вільно навіть скептично усміхнутися, коли падають погрози на адресу оборонців, тих справжніх мучеників своєї професії”. Ще більше польська судова система обурила Берензона в наступному році. Коли він успішно боровся проти заборони євреям членства в Польській колегії адвокатів.

Перекладаючи із дипломатичної мови, якою добре володів Берензон, можна ствердити, що “гуру” адвокатури міжвоєнної Польщі захоплювався не лише українськими адвокатами. Але й безпосередньо Бандерою. Його позицією щодо мови та чітко поставленим питанням про окуповану поляками частину України. Звісно, що Берензон не міг напряму писати про “забуйцу” Бандеру.

Бо, навіть, адвокатам, які захищали членів ОУН на Варшавському процесі сипались погрози. Захищаючи оборонців, Берензон публічно захищав теж і Бандеру. Якому, не сумніваюсь, усно передали про сміливу позицію відомого адвоката-єврея. Адже солідаризація одного із найвизначніших лідерів єврейського руху Польщі із українцями, підсудними на Варшавському процесі, фактично підтверджувала праведність боротьби ОУН. Принаймні в питаннях, які згадав Берензон.

Що закидають Бандері, називаючи його антисемітом?

Від літа 1934 року до вересня 1939 року Бандера перебував у польській в’язниці. А з 5 липня 1941 року до осені 1944 року – у німецькому ув’язненні, зокрема і в концтаборі. У той короткий період, менш як 22 місяці на волі, за його участі в перших днях квітня 1941 року створено революційний провід ОУН. Який він і очолив. Та зроблено підготовчу роботу для відновлення української державності в разі німецько-радянської війни.

Лише тепер, нарешті, ми підходимо до основного обвинувачення Бандери з боку тих, хто називає його антисемітом. Називає без будь-якого аналізу особистості, чинників, які його формували до цього часу. В спецоперації чекістів все просто – був собі чоловік, відомий противник поляків, який за наказом чи піддавшись серйозному впливу нацистів віддав наказ своїй організації – ОУН – “вішати євреїв на кожній вербі”. Євреї і поляки точно мали оцінити, реальний “фактаж”, який підкидали чекісти за кордон.

А як було насправді? Великий збір революційної ОУН на початку квітня 1941 року, де Бандера був обраний головою проводу, ухвалив десятки програмних постанов. Серед них одна стосувалася і євреїв, які – як тоді вважалось – творили кістяк сталінського репресивного апарату: “Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режіму та авангардом московського імперіялізму в Україні“. Тобто мова йшла не про євреїв із якими Бандера виростав в Галичині з дитинства, а про тих, хто два останні десятиліття був на службі у московського імперіалізму та ніс відповідальність за масові репресії і Голодомор.

Далі в цій постанові констатувалось, як традиційно діє московський режим в Україні, провокуючи погроми: “Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву (повстання ОУН. – Ред.) спрямувати їх на погроми жидів“. Розуміючи це Великий збір революційної ОУН констатував, що Організація “поборює жидів як підпору московсько-большевицького режіму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог”[19]. Тобто декларувалось, що загрозою є не євреї як такі, а окупаційний режим та його апарат. І, що цю різницю потрібно пояснювати населенню.

Саме під таким кутом потрібно розглядати і подальший інструктивний документ революційної ОУН “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” під яким немає підпису Бандери чи інформації ким і коли він був схвалений. Як і не виявлено жодного документу, який би підтверджував затвердження цих напрямних, зокрема Бандерою. У розділі В. “Військові інструкції” є головне обвинувачення – коротка теза на час “зриву”, тобто повстання, під назвою “Очищення терену від ворожого елементу”. Ось її повний текст: “В часі хаосу й замішання можна дозволити собі на ліквідацію, небажаних польських, московських та жидівських діячів, особливо приклонників більшовицько-московського імперіялізму”[20].

Тобто євреї не виділялись в якусь окрему групу. Далі є розділ “Ґ. Інструкції Служби Безпеки” на 17 пунктів, де взагалі немає жодної згадки про “жидів”. Там йдеться про “ревних комуністів, НКВД-истів, сексотів, провокаторів й інших вислужників комуністичного режиму”. Чому звертаю на це увагу? Справа в тому, що в ЦДАВО зберігся окремий документ, який названо аналогічно[21]. Де є жорстокі інструкції щодо ізоляції “жидів” від органів влади, колгоспів, інтернування їх у спеціальних таборах і, навіть, проведення серед них “чистки”.

Чому ця ширша і докладніша редакція напрямних для Служби безпеки, зокрема її тези про євреїв, не увійшли в основну інструкцію? Моя відповідь полягає в тому, що це був проект документу, який підготували кадри, що попередньо пройшли вишколи в німецькій поліції (таких було достатньо, за сприяння Абверу). І запропонували “від себе” відповідні моделі роботи. Однак хтось авторитетний, я вважаю – Бандера, завернув цей проект і заставив його цілком переписати. Без акцентування на євреях і взагалі без згадки про них.

Дискусія в революційній ОУН щодо євреїв весною-літом 1941 року

На мою думку, на початок німецько-радянської війни ОУН остаточно не встигла належним чином фіналізувати інструкцію “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”. На все про все було три місяці, паралельно із формуванням і розгортанням мережі оновленої організації по обидва боки річки Сян (тобто на окупованих територіях нацистами і більшовиками). Будь-хто, хто готує сьогодні плани відновлення України після війни – в умовах війни – розуміє складність такої експертної роботи і її постійне затягування. 

Той факт, що в фінальному варіанті розділу “інструкції Служби Безпеки” взагалі немає згадки про євреїв, свідчить, що проект невідомого авторства – який передбачав чистки євреїв та інші заходи – так і залишився проектом. Саме тому ніяких публічних закликів від ОУН про реєстрацію євреїв чи організацію для них відповідних концентраційних таборів міліцією (не плутати з німецькою українською поліцією), як це прописувалось у проекті неідентифікованого авторства, – в дійсності не було. 

Історик Андрій Усач знайшов коментар знаного працівника Cлужби безпеки ОУН Миколи Козака-“Смока” (в чиї руки боявся потрапити, навіть, головний командир УПА В. Кук). Перебуваючи влітку 1941 року в Кам’янці-Подільському, Козак відповів на запит щодо масових страт. “Спеціального наказу про знищення євреїв вищий провід ОУН не давав… Зі сторони ОУН дозволяється проводити знищення євреїв у тому випадку, якщо з їх сторони будуть які-небудь прояви проти ОУН або ж вони будуть здійснювати який-небудь саботаж в провадженій організаційній роботі”[22].

Те, що дискусія тривала також і по тезі з “військової інструкції” вже під час початку війни опосередковано свідчить лист Ярослава Стецька до Бандери від 25 червня 1941 р. Де він пише пост-скриптум: “Робимо міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення”. А перед цією тезою чи не половину свого листа присвячує двом випадкам, як “Жиди нарочно провокують“, вбиваючи німців. У результаті чого останні розстрілюють та арештовують свідомих націоналістів[23]. Такі пасажі Стецька можна пояснити тільки тим, що він перебував в стані дискусії із Бандерою щодо євреїв.

Микола Климишин, який разом з Бандерою пережив усі жахіття польського ув’язнення 1934-1939 років у своїх спогадах згадував, що його північній похідній групі ОУН довелось майже одразу взятись за порятунок радянських євреїв. Пояснюючи особливості німецької політики щодо них. Ще один член ОУН та учасник похідних груп – Володимир Качмарський – отримав від “Яд Вашем” титул Праведника народів світу за порятунок єврейської сім’ї Фінків. Відзначу, що Климишин і Качмарський, як і Бандера, були вихованцями і активістами Пласту.

Пластун та один із ідеологів ОУН Михайло Дяченко-“Гомін” у 1942 році написав текст “Із думок членів: замітки на маргінесі нашого державного будівництва”. Згадав там і про єврейську політику ОУН: “У відношенні до жидів, – була в нас виразно проведена зобов’язуюча засада ще далеко перед війною, що ми ставимось до них крайно ворожо, але не беремо участи в жадних погромах“. І далі визнає: “Все ж таки були деякі випадки, що політично не вироблені українські елементи дали себе втягнути до участи в погромницькій акції”[24]. На мою думку, це найкраще резюмування того, якою – насправді – була політика ОУН революційної на чолі із Бандерою щодо євреїв. Консенсус різних середовищ щодо заборони погромів.

Ще у вересні 1941 року німецька айнзацгрупа Ц, яка діяла в Україні, повідомляла Берлін, що “майже ніде населення не було втягнено у дії проти євреїв“. А в наступному місяці, що “антисемітизму расистського та ідеологічного характеру у населення все-таки немає“. Що “для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу“. А в березні 1942 року нацисти звітували вже по іншому: “сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими паспортами не тільки всіх своїх членів, але також євреїв“[25].

Перспективи української революції

У повному зібрані суспільно-політичних творів Бандери під назвою Ізраїль згадується лише один раз – в контексті протистояння з Єгиптом. Слово “єврей” – жодного разу, як і “жид”. Останнє слово використано лише в примітці від упорядників видання. До мабуть найкращої статті Бандери, яку завжди раджу читати тим, хто хочуть зрозуміти ким був Бандера в політичному вимірі. Стаття називається: “До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (за Бандерою – у нас у сьогодні триває перманентна революція).

Ця стаття була публічною відповіддю Бандери середовищу партії Івана Багряного, яке популяризувало тезу про брак національно свідомих кадрів в радянській Україні. Підсвічуючи таким чином думку, що потрібно опиратись на комсомольські кадри і вести визвольну боротьбу з їхньою допомогою. Фактично “багрянівці” пропонували те, що й відбувалось перші 30 років незалежності України. Натомість Бандера артикулював шлях, який сьогодні – під час війни – динамізується.

Ця єдина згадка про “жидів” в повному зібрані праць Бандери оформлена упорядниками наступним чином: “Ярема – постать з Шевченкової поеми “Гайдамаки”, який у жидівсь­ких наймах корився своєму панові, коли ж пішов у гайдамаки, де одержав псевдонім “Галайда”, став відважним борцем за волю свого народу”. А написана ця примітка до, на мій погляд, вічної тези про російсько-українську війну. До тези Бандери про тих, кого сьогодні в Україні і світі жартівливо називають жидо-бандерівцями:

“Виз­вольна боротьба відкриває перед незліченними одиницями (зверніть увагу тут немає визначення – “українцями”. – Ред.) широке поле для розгорнення природних здібностей, придавленої енергії у змаганні за волю України. Ідеї українського націоналізму й ге­роїчні подвиги революційної боротьби розбуджують глибоко при­спані, сковані большевицькими дибами енергію і найвищі варто­сті козацьких нащадків.

Плуг національної революції переоре ці­ле життя, а найважливіше – підійме на поверхню нові, придавлені сили, видвигне нові таланти, нові активні й провідні кадри. Головним активом і провідним елементом визвольної революції будуть Яреми-Галайди. Ті, що большевизм зробив з них невіль­ників, примусив приховувати свої бажання, думки, справжні інтенції своєї праці. В процесі визвольної революції вони стануть Галайдами – визначними учасниками боротьби за волю України”[26].

Тут також треба навести наступні – підсумкові – тези цієї статті Бандери. Які сьогодні, під час жорстокої російсько-української війни, читаються як пророцтво. Яке сьогодні – за результатами соціологічних досліджень – інтуїтивно відчуває більшість українських громадян, навіть без знайомства з працями Бандери. Провідник ОУН у далекому 1953 році, ще коли в окупованій москвою Україні продовжувала боротьбу УПА (звана популярно бандерівцями) пише про народ, взагалі без маркування його національності. Акцентуючись на ідеї визволення України:

“Про­цес продовжування, розвитку й поширення українського націона­лістичного руху, його визвольної революційної боротьби полягає якраз у цьому, що попри всі заходи ворога, щоб його знищити, по­при постійні найвижчі жертви, його ідеї все далі поширюються, ряди активних борців усе поповнюються, бо до них приступають все нові сили. Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу.

Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу (тут мало бути слово “українського”, але його немає – Ред.), незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мо­тором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в ди­намічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України“.

***

Підсумовуючи можна ствердити, що дитинство і юність Бандери пройшли в умовах політичного порузуміння євреїв та українців. Коли євреї в лавах УГА боролись за українську державність. Коли єврейські студенти та адвокати солідаризувались із визвольною боротьбою українців. Бандера не був і не міг бути антисемітом в принципі. Навпаки, саме під час перебувавння Бандери на посту Крайового Провідника ОУН запроваджено політику, яка поборювала протиєврейські виступи українців.

Весною і на початку літа 1941 року саме Бандера врозумив радикальне крило революційної ОУН, яке прагнуло перенести нацистські практики в українську визвольну боротьбу. Саме зусиллями Бандери і середовища вихованців Пласту, ОУН фактично прийняла політику, коли не важливо хто ти за національністю, а важливо – що ти робиш для визволення України.