Антон Попель – автор львівського пам’ятника Адаму Міцкевичу

Роки навчання і облаштування майстерні у Львові

Антон-Юзеф Попель народився 13 червня (за написом на личаківському нагробку, що стосується іменин – дня св. Антонія – 10 травня) 1865 року в містечку Щакова, що нині є дільницею міста Явожно у Сілезькому воєводстві Республіки Польща. Батько – Антон Попель-старший (1827-1903) був урядовим службовцем митниць у різних галицьких містах, зокрема, у Бродах та Золочеві. Рід Попелів шляхетського походження, і Антон-молодший часто використовував як частину прізвища назву родового гербу Сулима з XIV століття.

Роки юності він провів у Бродах і вважав це місто рідним на рівні зі Львовом. Тут його батько цінувався як активний громадський діяч, у 1895-1897 рр. видавав власним коштом часопис «Gazeta Brodzka». Після навчання в гімназії, спочатку у Бродах, потім у Львові, маючи 17 років, Антон вирішив присвятити своє майбутнє мистецтву. У 1882-1885 рр. він вчиться в краківській Школі образотворчого мистецтва у Валерія Ґадомського, потім в 1885-1888 рр. у віденській Академії мистецтв у професорів скульптури Едмунда фон Гельмера та Отто Кьоніґа. Закінчив освіту в 1888 році у флорентійській Академії мистецтв у Аугусто Рівальти – автора веристичних пам’ятників. Популярний тоді австрійський та італійський «необароковий академізм», праця його вчителів над численними монументами і декоративними оздобами будинків справляють враження на молодого митця, залишають виразний відбиток на стилістиці його подальших творів і визначають його нахил до декоративно-монументальної пластики.

Студентські роки закінчуються, і в 1889 році Попель повертається до Львова. Він облаштовує свою майстерню у монастирі бенедиктинок (тепер вул. Вічева). Досить швидко його помічає Леонард Марконі і запрошує працювати своїм асистентом на кафедрі скульптури Львівської політехніки, а також співробітником до своєї майстерні. Відтоді Попель постійно допомагав Марконі у його монументально-декоративних роботах 90-х років ХІХ ст., і багато чому від нього навчився. Після смерті Марконі в квітні 1899-го Попель продовжував викладати на тій же кафедрі скульптури в Політехніці, від 1901 як доцент, а від 1905 – як надзвичайний професор.

У грудні 1894 р. він одружився з донькою Марконі Марією. В них було троє дітей – син і молодша донька Ядвіга померли в дитинстві, старша донька Габріеля натомість прожила майже 80 років (померла у 1974). Антон майже не виїздив зі Львова, тільки, як виняток, у грудні 1894 – жовтні 1895 він був з дружиною у шлюбній подорожі по Італії, а від серпня 1907 по листопад 1909 працював у США над пам’ятником Костюшку. У Львові він добився значного успіху, тут у 1902 році фірма Івана Левинського за проектом Владислава Ґодовського збудувала йому віллу з майстернею, яку власник назвав «Сулима», на вул. Іссаковича, 2а (тепер вул. Горбачевського, вілла не збереглась).

Творець архітектурних прикрас

Велика творча спадщина Антона Попеля свідчить насамперед про його видатний хист монументаліста. Він вирізьбив у Львові чимало скульптур, майстерно композиційно і технологічно пов’язаних з будинками. Більшість з цих скульптур відливалась у цементі, змішаному з гідравлічним вапном, а також виконувалась у пісковику та «штучному камені», подекуди – у мармурі. Зі стилістичного боку в цих алегоричних скульптурах часом переважало віденське необароко, що проявлялось в енергійному моделюванні й динамічному русі фігур. З такого типу скульптур ще сьогодні можна оглядати атланта і каріатиду на фасаді бібліотеки Львівського університету на вул. Драгоманова, 5 (1901-1903) або алегоричні фігури над входом та ліпнину стін головного залу колишнього Крайового банку на вул. Костюшка, 11 (1903, нині Університет фізичної культури).

Вплив французької пластики – Жана-Батиста Карпо і Луї-Ернеста Барріа, творів віденського необароко, особливо фонтанів Рудольфа Вейра та Едмунда фон Гельмера найвиразніше проявився в скульптурах на фасаді львівського готелю «Жорж» – барельєфі «Св. Юрій змієборець» на аттику і чотирьох статуях, що символізують континенти (1900). Перші боцетті (мініатюрні моделі скульптур – прим.ред.) зробив Марконі незадовго до своєї смерті в 1899 році. Попель у 1900-му, перед відливами у цементі, вніс у моделі тестя свої композиційні та стилістичні зміни, значно підсиливши елементи необарокової динаміки й натуралізму в трактуванні тіл. У підсумку статуї чотирьох оголених жінок стали головними декоративними акцентами будинку, що своєю експресією приглушують спокійні неоренесансні членування фасадів авторства віденських зодчих Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера. Оцінюючи цей готель відразу після його відкриття, відомий львівський архітектор і теоретик мистецтва Казимир Мокловський писав:

Чотири жінки, представниці різних рас, досконалі у своїй наготі і розкішних формах, […] – це єдина гарна річ на фасадах, яким бракує стилістичної цілісності.

Монументально-декоративній пластиці Попеля переважно були властиві не дисонанси, а гармонія, стилістична згода з архітектурою. Враховуючи погляди і смаки будівничих, скульптор майстерно поєднував свої оздоби з формами споруд. Так, своєю поважністю і спокоєм добре були пристосовані до львівських неоренесансних споруд вирізьблені у пісковику алегоричні статуї Попеля «Живопис» і «Скульптура» на фасаді Палацу мистецтв Загальної крайової виставки 1894 року, фігури левів і мармурова «Справедливість» в інтер’єрі Палацу юстиції (Крайового суду) на вулиці Стефана Баторія, тепер князя Романа, 1-3 (1893-1897, архітектор Францішек Сковрон).

До кращих неоренесансних скульптур Попеля належать оздоби Міського театру (тепер Львівського театру опери і балету), зроблені у 1898-1899 рр. – статуя похмурої «Трагедії» з кинджалом у руці в ніші головного фасаду, постаті муз Кліо та Евтерпи, тимпан фронтону. Величезна композиція у тимпані має 20 метрів у довжину та понад 4 метри у висоту (в центрі). Вона зображує алегорії «Радощі та страждання життя». Фігури триметрової висоти, зроблені з гідравлічного вапна з домішками цементу і прикріплені до стіни металевими анкерами. Тимпан добре співвідноситься з архітектурними частинами будинку авторства Зиґмунта Ґорґолевського.

Натомість неоренесансні статуї Попеля, встановлені у 1903 році в нішах фасаду залізничного вокзалу – «Промисловість» і «Торгівля» – дисонують із сецесійною орнаментикою порталу і дещо програють у змаганні з верхніми горельєфами Петра Війтовича. У тодішній львівській пресі скульптури вокзалу оцінювались без ентузіазму – як твори пізнього класицизму.

У 1900 році Попель взяв на себе художнє керівництво новою львівською фабрикою будівельних матеріалів Івана Левинського на вулиці Янівській (нині Шевченка), 146, що стала продукувати багато архітектурних оздоб з т. зв. штучного каменю. Це був фабричний пісковик, що вироблявся з піску, гіпсу і невеликої кількості вапна (10 відсотків).

У цьому матеріалі однією з перших у Львові в 1901-1902 рр. була оздоблена власна неоготична кам’яниця архітектора Іполіта Слівінського на вулиці Кадетській (тепер Героїв Майдану), 6. Над входом, вікнами другого поверху і на балконах Попель розташував фігурні прикраси: сиґізмундівських орлів (інспірованих вавельською катедрою), гротескні маскарони, голови тварин і людей в дусі «сарматизму» XVI-XVII століть та патріотичних настроїв. Казимир Мокловський так оцінював декор цього будинку:

Назовні бачимо справжню середньовічну фантасмагорію. Тварини і люди, світ містичний, але живий і реальний говорить своєю мовою зі стін і балконів. Голови у конфедератках, маски і потвори визирають з кутів…

У 1895-1906 роках Попель часто співпрацював з Іваном Левинським, в архітектурному бюро якого замовив і креслення власної вілли. В 1904-му він спільно з Левинським завершив перебудову фасаду будинку Ставропігійського інституту на вулиці Бляхарській (нині Івана Федорова), 11 і вирізьбив кам’яний герб Ставропігії над входом.

Розквіт творчості: реалізація монументальних задумів

Властивий Попелю дар монументаліста проявився у створених ним численних пам’ятниках. Перший з них постав у 1896-1898 рр. – пам’ятник письменнику Юзефу Коженьовському в Бродах. Відкритий 11 вересня 1898 року в парку «Райківка» кам’яний пам’ятник, загальною висотою 5 метрів (фігура 2 метри) представляв письменника на повний зріст у спокійній позі, з традиційними для академічного мистецтва драпіруваннями плаща і атрибутами (був зруйнований близько 1950 року).

Але найбільший успіх чекав на скульптора 10 грудня 1898 року, коли журі конкурсу проектів пам’ятника Міцкевичу у Львові призначило Попелю першу премію розміром тисяча корон. Нагороджений ескіз представляв композицію з двох фігур – генія мистецтва і поета з книгою та пером у руках. У 1899-1900 рр. Попель виконав новий, другий варіант групи «Натхнення» – модель в одну третю натурального розміру. Композиція стала більш невимушеною і динамічною, особливо вдалим став мимовільний жест Міцкевича, котрий простягає руку за лірою, яку подає крилатий геній. Постать генія, що завис у повітрі, нагадує про скульптури майстрів бароко XVII століття. За цією моделлю центральна група була у 1902-1903 рр. відлита у бронзі і встановлена на колоні з італійського граніту, увінчаній бронзовим факелом. Один із найкращих у світі пам’ятників Міцкевичу урочисто відкрили 30 жовтня 1904 року. Для Попеля це був день зіркового тріумфу.

Інший пам’ятник Міцкевичу Попель створив у 1901-1906 рр. у польському курортному місті Криниця, де на зламі ХІХ-ХХ століть часто відпочивали львів’яни. Пам’ятник відкрили 12 серпня 1906 року. Його композиція відзначається оригінальним, побутовим вирішенням: біля погруддя поета заввишки 1,2 метра на постаменті стоїть сільська дівчина (її фігура натурального розміру), яка плете вінок з польових квітів. Фігурні частини композиції, відлиті з бронзи, добре узгоджені з кам’яним пілоном.

У січні-липні 1901 року Попель виконав львівський пам’ятник Корнелю Уєйському на вулиці Академічній (нині проспект Шевченка), який відкрили 8 грудня 1901 року. У бронзовому погрудді він правдиво відтворив риси обличчя поета, користуючись прижиттєвими фото і бюстом роботи Париса Філіппі. Після Другої світової війни цей пам’ятник переїхав до Щецина.

У лютому 1907-го Попель отримав другу премію на конкурсі проєктів пам’ятника Костюшку у Вашингтоні (першу нагороду журі віддало Станіславу-Роберту Левандовському) і завдяки рішенню американського президента Теодора Рузвельта йому доручили створити цей монумент. У серпні 1907 року він виїхав зі Львова до Чикаго, де працював понад два роки. Хоча в Америці Попеля ніхто не знав, йому довелося потерпати через заздрощі місцевих мистців. Проте завершення пам’ятника, урочисте відкриття якого відбулось у вашингтонському парку Лафайєта навпроти Білого дому 11 травня 1910 року, викликало ентузіазм у мистецьких колах та пресі. На гранітному п’єдесталі Попель поставив статую Костюшка у мундирі американського генерала (заввишки 3 метри), навколо розташував різноманітні у рухах бронзові групи американських і польських солдатів («Апофеоз свободи», «Рацлавиці»).

Урочистостей у Вашингтоні Попель не дочекався, тому що, захворівши, ще у листопаді 1909 року повернувся до Львова.

Станкові портрети і побутові композиції

Велика кількість створених Попелем портретних погрудь та барельєфів відзначалась майже фотографічною точністю і реалістичною докладністю у передачі деталей людського обличчя. Серед таких праць, зокрема, слід згадати бронзове погруддя Яна Матейка (1893, Національний музей у Кракові), гіпсові погруддя у збірці Львівської національної галереї мистецтв: письменника Адама Креховецького (1902), скульптора і актора Юзефа Хмелінського (1904), хіміка Броніслава Радзішевського (бл. 1910).

Деякі портрети Попель різьбив під впливом віденського необароко: вони характеризувались експресією моделювання, нерівністю поверхні, динамікою силуетів та яскравою театральністю у поворотах голів. У подібній манері у 1892 році скульптор сторив бюст Яна Стики, що захоплює гострою психологічною характеристикою, з обличчям художника, сповненим життєвого вогню.

М’який, майже живописний характер фактури, необароковий алегоризм і динамізм притаманні станковим композиціям Попеля зі зламу ХІХ-ХХ століть. Високого художнього рівня група «Танець» (гіпс, 1905), що представляла постаті оголеної дівчини, фавна та смерті, сплетені замкненим рухом у танці, була насичена філософськими мотивами життя й смерті. Інспірована відомими паризькими скульптурами Карпо «Танець» і «Чотири континенти», змістовно ця композиція вже відповідала модним на початку ХХ століття ідеям символізму.

Релігійна пластика та останні роки життя

Менше уваги Попель приділяв релігійній скульптурі. У 1895-1898 рр. на замовлення Юліана Захаревича він працював над статуями головного вівтаря неоготичного костелу кармеліток (тепер церква на вулиці генерала Чупринки, 68). Високий і стрункий головний вівтар з ажурною різьбою завершувався пінаклями та скульптурною композицією «Преображення Хреста» і мав у пределлі та середній частині коробу скульптурні оздоби, у т. ч. скульптури «Розп’яття», «Богоматір», «Св. Іван Євангеліст». З них сьогодні збереглись лише перевезені до монастиря кармеліток у Каліші (Польща) фігури Богоматері та Іоана Євангеліста, вирізьблені з академічною докладністю; про відповідність характеру неоготичної архітектури храму говорять лише стилізовані складки одягу.

Найкращим його твором у цій сфері пластики слід вважати мармуровий вівтар у костельній крипті Потоцьких в Ланьцуті з групою «Оплакування» (1904-1905). Тут домінує настрій глибокої замисленості та молитви.

Останні місяці свого життя Попель тяжко хворів і помер у водолікувальному санаторії в Любені Великому під Львовом 7 липня 1910 року, проживши 45 років. Похорон видатного скульптора відбувся 10 липня на Личаківському цвинтарі в присутності великої кількості львівських митців, письменників та журналістів. Його поховали на 57-му полі недалеко від Леонарда Марконі і своєї доньки Ядвіги. Пам’ятник у формі стели з сірого граніту поставила фірма Генрика Пер’є. Велика посмертна виставка Попеля була організована того ж 1910 року, восени, в межах Загальної крайової виставки мистецтва у Львові, на ній було представлено понад 50 творів.