Особисте життя людини – це особисте життя, й нікому не має бути до нього діла.
Проте особисте життя письменника, а тим більше такого геніяльного письменника, як Василь Стефаник – це не лише частина його біографії, а й частка його творчого буття.
Джерело: На скрижалях.
 |
| Ольга Гаморак |
З Ольгою Гаморак Василь Стефаник познайомився тоді, коли вперше побував у Стецеві в родинній хаті її батька Кирила. Дівчина з тонким інтелігентним, натхненним обличчям, розумними очима, що ніжно дивляться просто в душу, і ще якась наївна відвертість і доброта проглядає в рисах вродливого обличчя. З першої стрічі між Василем й Ольгою зародилось почуття приязні. Разом училися в Дрогобицькій гімназії, листувалися і знаходили одне в одному щирих приятелів. Атмосфера сердечности двох молодих людей сприяла переростанню дружніх почуттів у щось значне і велике. Але його, цього значного й великого, ще треба було дочекатись, виплекати й вистраждати.
Стефаник їде на медичні студії до Кракова і продовжує підтримувати листовний зв’язок з Ольгою.
Листи до Ольги просторі, з багатьма фактами, чимало йдеться в них про літературу, часто згадуються І. Франко, політичні події, висловлюються враження про ту чи іншу книгу, яку Стефаник вислав у дарунок Ользі. Є й прохання про гроші, що їх Стефаник просить свою добру товаришку прислати йому до Кракова. Пише відверто, як до сестри чи когось іншого з рідних.
Стефаник пише до Ольги великі, на кілька аркушів «письма». Ділиться своїми думками про літературу, історію, дає характеристики відомим для свого часу (та й для нашого) людям, зокрема Осипові Маковею, Іванові Франкові. Про Михайла Грушевського зауважує:
«Сей чоловік зараз панує у Львові. Буваємо у нього і лишився він в моїм мозгу: велика, вчена борода у народній сорочці…»
Невисокої думки В. Стефаник про сучасних йому політиків, пише про них так, наче дивиться в день нинішній:
«…Дика хапатня руських, патріотів. Загальне враженіє є таке, що ті люде не мають ані розуму, ані сумління, що ведуть так зване руське житє. Спекулянти на почести і кар’єру. Їх армія без запалу, без віри волочиться за ними і втекла би до того, хто би дав більше. Ще ніколи я не надибав у Львові кілько брутальності до свого народа. Села наші гниють доокола, а вони навіть не можуть на тім гною рости. Прийде весна та зацвітуть по селах вишні білі, білі, як одежа душі мужицької. А там також виросте душа, що буде местником для трупів».
Нелегко було Стефаникові довіряти Ользі листа, що належав її сестрі. Нелегко було й самій Ользі дістати на руки цього листа і новелу, бо знала про кохання Стефаникове до Євгенії, коли сама мала на нього надію, хоч і жаліє рідну сестру, розуміє її безвихідь. Вона пише йому:
«Вже так я виджу, як Євгенію покриє смертельна блідість, як візьме до рук той гарний подарунок. Могла би не дати, знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям».
Але час любить бути добрим лікарем, і Стефаник також непогано піддається лікуванню. Він щораз далі відходить від Євгенії й усе ближче стає до Ольги. Варто прочитати листи, писані в лютому 1900 року:
«Я тепер нікому не говорю компліментів, бо я не годен, я ніколи так добре правди не чую, як тепер, і вже як хто повинен з нас гніватися, то я. В житю – не в хмарах, в світлі сонця, не під сяєвом блудного місяця. Ви мені найблисші. Затямте собі се – і не гнівайтеся».
«Пишіть до мене щодня. Добре? Щодня! Я так дуже потребую, аби Ви писали. Дуже, дуже!
Десь за тиждень я відси їду до Львова, а зі Львова до Івана (Плешкана). А Ви до Івана мете їхати і довго сидіти? Довго?»
Але то лише стіл був у Плешканів, а жив письменник сам у кімнаті, яку найняли для нього гостинні господарі в панському дворі, де ніхто не проживав.
А як радів Стефаник, коли до Чортівця нарешті приїхала Ольга. Ніби друге сонце засіяло у його житті. Світла додалося, і світ покращав, і різних кольорів у ньому побільшало. Інколи ще являвся до нього легкий привид кохання до Євгенії Калитовської й кидав від себе тінь зажури й смутку на Стефаникове серце. Але живий образ Ольги вже міг досить легко прогнати того привида.
Стефаник писав з ранку до обіду, а на обід ішов до Плешканів. Тут, за столом, точилася мила бесіда. Тут оживали і схрещувалися ніжні погляди Ольги та Василя й промовляли за них багато, аж серце затиналося від глибини почуттів. Зі Стефаникових грудей рвалося дороге слово, що його мала почути Ольга. Мала і давно хотіла почути. Здається, що жила тепер лише заради того єдиного слова Стефаникового освідчення.
Одного ясного вересневого дня наприкінці дев’ятнадцятого століття, коли яблука, відчуваючи земне тяжіння, з бентежним завмиранням назавжди відривалися від матері-яблуньки й боляче вдарялись об осінню твердь землі, Василь Стефаник зірвав солодкі слова-яблука з яблуні кохання і подарував їх Ользі.
Надзвичайно збуджена Ольга призналася про Стефаникове освідчення своїй сестрі Олені, дружині Івана Плешкана, й радощам їхнім, здавалося, не було меж.
Василь Стефаник вирішив, що час одружуватись, адже минуло йому тридцять два роки, та й Ольга вже не молода дівчина.
Але спочатку поїхав до Євгенії в Трійцю і сказав, що хоче одружитися з Ольгою. Євгенія, яка вже давно поставила хрест на своїй любові до Стефаника, зраділа давно очікуваному його рішенню. Зраділа за сестру, відчуваючи, що тепер Василеве серце належатиме Ользі, а її й Стефаникове кохання тепер – як засушений листок, що залишився від торішнього літа. І Стефаник тепер уже рішучіше зближається з Ольгою, частіше з нею зустрічається, ще частіше пише. І нікому, крім сестер, нічого про свій рішучий крок не каже:
«Прошу Вас не розголошувати нічого, бо я хочу оженитись так, аби всі забули язик в роті».
І ось нарешті 26 січня 1904 року у Львові пошлюбились Василь Стефаник з Ольгою Гаморак. Шлюбними батьками на їхньому весіллі були Іван Франко і Северин Данилович. Весільний бенкет відбувся в готелі «Ванда».
Гості роз’їхалися, а Василь з Ольгою ще тиждень жили у Львові, втішаючись щастям подружнього життя. Відтак поселились у Стецеві, де було велике господарство Кирила Гаморака, від якогось часу запущене, бо Стефаників тесть через утрату дружини, а згодом і трьох синів та зятя Івана Плешкана, які повмирали замолоду, не мав ні охоти, ні сил тим ґаздівством опікуватися.
Молодий ґазда ревно взявся до справи й невдовзі поставив господарство на ноги.
Радо прийняли Стефаника стецівчани, і він з ними подружився. Сидів інколи в корчмі за пивом, ходив по весіллях, ніколи не затримуючись там, виголошував гарні короткі промови.
У Стецеві в подружжя Стефаників народилося троє синів: Семен, Кирило і Юрко.
У 1906 році від запалення мозку померла Євгенія Калитовська. Зійшла в могилу жінка, яка надихала письменника на високу творчість, розбурхала в його серці чи не найпалкіше кохання і водночас завдала йому стільки душевних мук.
Василь Костащук у книзі «Володар дум селянських» наводить Стефаникові слова з приводу смерти Євгенії: «Вона мусила вмерти, бо годі жити з такою бурею в серці, яку вона мала».
За кілька років (1910) покинув цей світ і тесть письменника – Кирило Гаморак. По його смерти Стефаники переїздять у Русів, до батьківської хати, на Семенові маєтки.
А тим часом до їхньої хати підкрадалося нишком ще одне страшне лихо: в Ольги прогресувала хвороба легенів. Безсилий виявився й лікар, якого Стефаник привозив зі Снятина. Ніщо вже не могло врятувати Ольги. У лютому 1914 року вона померла, покинувши трійко малих сиріток.
Відійшла у вічність дружина, вірна подруга й супутнице життя Василя Стефаника.
Особисте життя дало мало радості письменникові. Жінки, яких кохав Василь Стефаник, жили недовго. Євгенія Бачинська покинула цей світ на двадцять третьому році життя від сухот. Євгенія Калитовська померла ще замолоду на запалення мозку. Всього десять років прожив письменник зі своєю дружиною Ольгою Гаморак. Чи не тому такі близькі були йому людські страждання? Чи не тому так «сильно і страшно» писала ця людина з чутливим, уразливим, великим і добрим серцем.
Автор: Василь Бабій
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Підтримайте проект на Patreon
