У нас точно вже не треба «жити заради дітей», як це робили покоління наших мам. Діти зараз мобільні та інтегровані в світ. Досягнувши віку студентства, вони самі можуть мігрувати, куди завгодно.
ФОТО ЗІ СТОРІНКИ ВОЛОДИМИРА ЗЕЛЕНСЬКОГО
Коли людина біжить від війни в країні, де в неї нема житла, перспектив та способів заробляти, коли сам усталений порядок країни зруйнований і зруйновані усі можливі практики життя і держава теж, – це одна річ. Людина мігрує від, а не в. Але українки з дітьми все ж таки мігрують не стільки від, як в. У багатьох зруйновані будинки та життя, але сама країна, слава богу, не Сирія та не Афганістан, в ній збереглися інститути, культурні практики життя та можливості відбудуватися. Про це пише журналістка НВ Ольга Духніч.
Міграція таке цікаве явище, яке дуже сильно залежить від часу, контексту, можливостей та цінностей суспільств. Як того, з якого людина мігрує, так і того, куди вона переїжджає. Іншими словами – міграція 10, 20, 30 років тому і зараз – це різні міграції і різні мотиви та механізми їх забезпечують.
Поясню на прикладі Австрії, де перебуваю зараз, бо Австрія – це країна мігрантів і гарна модель для розуміння відмінностей міграційних процесів.
Коли людина тікає від війни в країні, де в неї нема житла, перспектив та способів заробляти, коли сам усталений порядок країни зруйнований і зруйновані усі можливі практики життя і держава теж, – це одна річ. Людина мігрує від, а не в. Ось, наприклад, афганські, сирійські біженці, яких я тут в Австрії спостерігаю – вони мігрують від.
Коли твоя країна межує з країною міграції, і в ній вже є декілька хвиль старої міграції, яка утворила свої конгломерати та повністю відновила в новому місці звичні культурні практики життя, – це друга річ.
В одному Відні проживає 200 тисяч вихідців з Сербії та Боснії, не менше, позірно, тут і турків. Вони мігрують в Австрію останні десятиліття, утворили свої райони з кав’ярнями, магазинами, місцевими бізнесами та всім тим, коли ти можеш жити і заробляти сербохорватською або турецькою, майже не спілкуючись німецькою. Усталені культурні традиції цих народів кажуть, що молоде покоління забезпечує та доглядає своїх старих. Старі мають уявлення про свою старість у догляданні за онуками.
А тепер беремо українок з дітьми, які все ж таки мігрують не стільки від, як в. Так, у багатьох зруйновані будинки та життя, але сама країна, слава Богу, не Сирія та не Афганістан, в ній збереглися інститути, культурні практики життя та можливості відбудуватися. У місцях міграції нема багатопоколінної української діаспори, діти навряд чи зможуть годувати своїх матерів, що вийдуть на пенсію, а самі ці жінки у віці від 35 років просто не встигнуть заробити собі притомну пенсію, якщо вони не в IT-галузі.
Пенсіонери в Європі – люди, що захищені своїми хорошими накопиченнями, вони ведуть гарне життя, відпочивають. Суб’єктивно прийнятно бути бідним пенсіонером серед бідних пенсіонерів, але бути бідним пенсіонером серед багатих та не мати доступу до цього рівня життя важко. Соціальне порівняння стає стресовим фактором.
Рівень життя в Україні доволі непоганий, українська жінка не буде задоволена тим, чим сьогодні задоволена в міграції жінка з Сирії. Більш того, в нас точно вже не треба «жити заради дітей», як це робили покоління наших мам. Діти зараз мобільні та інтегровані в світ. Досягнувши віку студентства, вони самі можуть мігрувати, куди завгодно.
Цей складний пазл української міграції тут та зараз, якщо Україна вистоїть та збережеться, не складається так, що в міграції залишиться більше частина жінок за 35 років, радше менша. Усе можна стерпіти, аби діти закріпилися, – каже мені на дитячому майданчику чистісінькою українською львів’янка за 70 років, яка поїхала в Австрію одразу після розпаду радянського союзу. Та ну ні, – відповідаю їй 40-річна я.
Авторка: Ольга Духніч.
Джерело: Tvoemisto.tv.
Підтримайте проект на Patreon
