Увесь український політикум від 1991 року мав би бути осудний за злочинне недбальство, що призвело до людських жертв, впевнена знаменита письменниця
Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ’я? Чи й справді українці — “селянська нація? У чому полягав модерний “український проект”, і чи вдалося нам його реалізувати? На ці та інші питання в одній своїх найвідоміших книг намагається дати відповідь знаменита українська письменниця Оксана Забужко.
Зовсім недавно світ побачило перевидання “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”. Вперше видана 2007 року і відзначена престижними нагородами, пропонує читачеві вражаючу інтелектуальну подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках “України, яку ми втратили”. Ключем до неї стає міф Лесі Українки — найгірше прочитаної і найдраматичніше недооціненої письменниці з пантеону наших національних класиків.
Напередодні виходу в друк перевидання вже відомої книги ми зустрілися з Оксаною Стефанівною, щоб поговорити про події, які відбулися в Україні від моменту публікації нашого попереднього інтерв’ю у травні 2017 року.
Як на Донбасі спрацювала “галузева профдеформація”, чому український політикум повен фейків і “постановочних” псевдогероїв; чому багато людей в Україні все ще живуть на позначці “1978-го” й не знають, що відбулося в українській культурі за останні кількадесят років, а АТО – це справді той “живий кордон”, яким Україна вимушено компенсує відсутність делімітованого, демаркованого й належно укріпленого кордону з Росією. Про це та багато іншого – у великій розмові з Оксаною Забужко.
Пані Оксано, коли ви прийшли на інтерв’ю, то сказали, що українці зовсім мало знають про багатьох наших видатних діячів. Чому так сталося?
Тут доречно згадати Мандельштама: “Мы живем, под собою не чуя страны”. І так у нас триває вже двадцять п’ять років. Днями я потрапила на подію, де виступав один впливовий український освітянин, завідувач кафедрою одного зі столичних ВНЗ – і цитував іноземне джерело: британського дослідника… в російському перекладі московського видавництва “Просвещение”, видання1978 року! З одного боку, було смішно, а з другого – дуже сумно. Бо цей завкафедрою був молодший за мене, і вчився явно вже в ті роки, коли книжки закордонних авторів перестали бути недоступними, як це було в СРСР.
Фото: “Згадайте, скільки народу обурилося, коли В’ятрович натякнув, що, може, вже й пора перестати молитись на Висоцького, є й цікавіші поети й музиканти” – Оксана Забужко (РБК-Україна, Віталій Носач)
Але він цитував московський переклад 1978-го року, ніби й не минуло звідтоді сорок років, – і не почував з цього приводу ані тіні сорому! Не розумів, що розписується, по суті, в профнепридатності – в тому, що не стежить за літературою по темі, на яку взявся говорити. 2018-й на дворі! Скільки за цих сорок років з’явилося й померло нових ідей, теорій, напрямків, трендів, скільки першоджерел і новинок вийшло українською, скільки зламано списів у наукових та інтелектуальних дискусіях – а тут немов годинник зупинився. І такі люди вчать українську молодь.
Ось таких, хто, незалежно од віку, ментально “застряг” у 1978 році, в Україні ще дуже й дуже багато. Згадайте, скільки народу обурилося, коли В’ятрович натякнув, що, може, вже й пора перестати молитись на Висоцького, є й цікавіші поети й музиканти… Ну так, у 1970-ті ми всі від нього тащилися. І Забужко, юна й трепетна, у 1980-му році в день смерті Висоцького ходила по місту, приголомшена новиною, і писала подумки довгий і, до речі, непоганий вірш його пам’яті… Але, панове, з того часу минуло сорок років! Невже для вас нічого не змінилося в культурних пріоритетах? І ви нічого не переоцінили, і навіть не помітили, що після 1991 року вам відкрився доступ до всієї світової культури – раз, і до своєї-української – два, і там стільки цікавого, що на два життя пізнавати вистачить?
Ось вам і відповідь на питання про те, чому у нас не знають видатних українців. Для мільйонів відбулось таке собі штучне “залипання клавіші”, зупинка часу. На В’ятровича образились люди, в чиєму житті від 1978-го року, за великим рахунком, мало що змінилося. Для кого досі улюблений фільм – “Іронія судьби”, головний “поэт-бунтарь” – Висоцький, а найяскравіший інтелектуальний досвід – “трибуна перестройки”: журнал “Огоньок” під редакцією Коротича.
Тоді у Facebook дехто писав, що В’ятрович “посягнув на святе”: на Висоцького, провівши паралель між ним і “щупальцями Кремля”.
Думаю, насправді в цієї образи глибші корені. От уявіть, люди жили в своєму світі “залиплої клавіші”, і їм було там по-своєму тепло. І тут з’являється молодий, успішний, красивий і яскравий Володя В’ятрович, круг якого життя вирує – він з повною посвятою займається улюбленою справою, має десятки тисяч фанів і однодумців, змінює країну, їздить по цілому світу, і його ненавидить вся гебня в радіусі 9 тисяч миль до Австралії включно, бо він відкрив архіви КГБ! Тобто на своє місце в історії людина вже заробила.
