Поява великої кількості фемiнiтивів в українській мові показує: українки активно залучені до всіх суспільних процесів, у всі сфери діяльності, а наша мова – жива і розвивається. А ще – це наша мовна частина боротьби за українську ідентичність, ще один крок відмежування від усього імперського, що тяжіло над українцями протягом століть. То чому ж стільки людей беруть на кпини слова «членкиня», «міністерка», «фізикиня», аргументуючи тим, що це «неприродньо», «не звучить»? Поговорили про фемінітивний феномен із Ольгою Деркачовою, докторкою філологічних наук, професоркою Прикарпатського Національного Університету імені В. Стефаника.
Джерело: Освіторія.
письменниця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Що таке фемінітиви і для чого їх використовувати?
Фемінітиви позначають жінок за різноманітними характеристиками – родинними, за національністю, професією, посадою, сферою діяльності. Їхня особливість – можуть бути альтернативними чи парними відповідним поняттям чоловічого роду. Так, наприклад, у нас є «вчитель» і «вчителька», є «продавець» і «продавчиня», «верстальник» і «верстальниця». Важливо: фемінітиви утворюємо виключно від іменників-істот: жодних «диванок» «чи «ноутбукиць». Зараз ми говоримо про фемінітиви здебільшого в контексті професійної діяльності жінок.
Чи питомі фемінітиви для нашої мови та коли виникли найперші?
В українській мові фемінітиви мають дуже давню історію. . Найперші ж утворились у період так званої «праіндоєвропейської єдності». Мовознавиця Марія Брус зазначає, що фемінітивами індоєвропейського походження є загальні назви жінок за родинними стосунками та атрибутивними ознаками: баба, мати, вдова.
У “Повісті минулих літ читаємо”: І сказали кияни: “Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче | [йти] за вашого князя”. Тут маємо фемінітив “княгиня”. У «Слові о полку Ігоревім» зустрічаємо такі слова: «дѣва», «дѣвка», мати, Богородица.
Назви для позначення жінок є і в староукраїнських пам’ятках 16-18 століття. Спершу це була лише сфера родинного і домашнього побуту. Згодом, коли жінка отримала майнові права – це теж відобразилось у писемних пам’ятках. Наприклад, у першому українському словнику Памви Беринди «Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє».
Чому на довгий час українці «забули» про фемінітиви?
У словниках початку 20 століття можемо знайти фемінітиви, що стосувалися родової, станової приналежності, професійної діяльності. Чимало фемінітивів зафіксовано в словнику Бориса Грінченка (1907-1909 роки). Там можна знайти «аптекарку», «арештантку», «артистку», «архв’янку», «арфистку» тощо. В 1920 році з’явився «Словник української мови» Дмитра Яворницького, де зустрічаємо, зокрема, такі слова як «домовласниця», «абатиса», «дивачка», «догадничка», «кажанка» та ін. У «Російсько-українському академічному словнику» (головний редактор – Агатангел Кримський) знаходимо, наприклад, такі фемінітиви: заступниця, опікунка, патронеса, протекторка, меценатка.
У 1928 році вчений-мовознавець Микола Сулима зазначає в своєму дослідженні «Українська фраза»: «Професійні й інші подібні до них назви в українській мові бувають здебільшого осібні для чоловіків і осібні для жінок. Українська мова взагалі уникає вживати в спільному роді тих слів, що означають посаду, професію, звання, рангу тощо, й надавати тим словам ознак граматичного (формального) чоловічого роду без огляду на стать. Як він каже, в російській мові такі слова як «автор», «композитор», «товариш» мусять стосуватись однаково як до осіб жіночої, так і чоловічої статей. В українській мові все інакше. Він — автор, а вона — авторка, він — професор, вона — професорка.
Загалом, у 20 столітті українські науковці жваво дискутували про фемінітиви, адже жінки впевнено займали місця в різних сферах діяльності. Іван Огієнко у «Нашій літературній мові» влучно сказав: «…о «наша мова витворила паристі форми для назв істот: чоловічі й жіночі, наприклад, учитель — учителька, професор — професорка, гість — гостя, друг — другиня, учень — учениця».
А потім в Україну прийшли криваві 30-ті, тотальна русифікація. Вживання фемінітивів стерлось, зійшло нанівець. До активного проговорювання фемінітивів українці повернулись аж після здобуття незалежності. А входження жінок в різні сфери діяльності провокує появу величезної кількості фемінітивів.
Фемінітиви досі «ріжуть вухо» багатьох українців, дратують, смішать. Чому?
1️⃣
Ми в процесі ознайомлення і звикання. Потрібна практика
Тема фемінітивів не була нова для українців навіть до прийняття нового правопису в 2019 році, в якому затвердили їхнє використання та найпродуктивніші моделі творення. Наприклад, у 2013 році з’являється стаття Алли Архангельської «До проблеми словотвірної фемінізації в українській мові новітньої доби: традиція і сучасність». Найчастіше люди не замислюються, що частина тих іменників, які вони використовують, належить до фемінітивів (лікарка, докторка, секретарка, юристка). Проте зараз, коли їх помітно більшає у мові, дискусійний резонанс зростає, – згадаймо тисячі емоційних коментарів під нещодавнім дописом на тему фемінітивів в Оксани Забужко.
Отже, «звучить»/»не звучить» – справа практики. Якщо фемінітиви частіше лунатимуть із медіа, художніх, публіцистичних і документальних текстів, у соцмережах, в кіно й театрі — люди охочіше залучатимуть їх у своє мовлення.
2️⃣
Зросійщення українців
Для частини українців довгий час у пріоритеті була російська мова. Сумно, але це слід визнавати. А для російської мови фемінітиви якраз не характерні – структура наших мов суттєво відрізняється. І це абсолютний міф, що з усіх слов’янських мов українська найбільше споріднена з російською, – насправді, набагато ближчі до нас білоруська (понад 80% спільної лексики), польська (70%) й словацька (68%). Створені у російській мові фемінітиви е часто мають зневажливе забарвлення. Порівняйте: «лікарКа» – «докторШа», «ректорКа» – « ректорШа», «міністерКа» – «министерШа». І ось ця російська традиція досі ще тяжіє над нашими людьми. Але ми в силах повернути нашій мові те, що витіснялося, винищувалося й було забуте. Тож підкреслюймо нашу ідентичність, борімося за неї. Не відмовляймо в задоволенні послуговуватися всім спектром багатства й різноманіття української мови, – включно з фемінітивами.
3️⃣
Відголоски патріархату
Прожиті століття патріархату теж впливають на суспільство: і досі маскулінітивів значно більше, ніж фемінітивів як нагадування про те, що жінки до-о-овгий час були безправними «невидимками» в соціумі.
Часом жінки свідомо відмовляються від того, щоб їхню професію називали фемінітивно – мовляв, це якесь приниження або применшення. Але це хибна думка, – саме завдяки фемінітивам ми можемо підкреслити гендерну рівність. Також це вияв поваги до жінки в певному виді діяльності. Таким людям рекомендую глибше вивчити історію української мови, – певна, це допоможе їм змінити свою думку. І якщо звідусіль звучатиме, наприклад, «міністерка» – ми подумаємо одного разу: «А як же ми жили раніше тільки з «міністрами»?
Як навчитися творити фемінітиви?
Спосіб 1: словниковий
Зазирніть в короткі словники фемінітивів, які пропонує Google. Також є друкований словник фемінітивів, у якому авторка Марія Брус зібрала 8000 слів – «Історичний словник фемінітивів української мови». Окремо можу порекомендувати її книгу «Розвиток української мови в ХІ–ХV ст. Теоретична й практична частини І», де ретельно зібрані історичні передумови формування фемінітивів в нашій мові. Фемінітиви є в академічних словниках. Можливо, вам і не потрібно буде нічого утворювати – слово вже є у словнику.
Спосіб 2: за допомогою суфіксів
Нам допоможе розділ суфіксів українського правопису. Є близько 13 суфіксів, що допомагали чи допомагають створювати фемінітиви, але найбільш продуктивні й широко вживані зараз – 4.
- Суфікс «К»
Це найбільш популярний і універсальний суфікс-фемінітивотворець. «Журналіст» – «журналістКа», «поет” – «поетка», «вчитель» – «вчителька». - Суфікси «ИЦ», «ИН»
Якщо є слово, що закінчується на «ник», «ень», «ець», приєднуємо до нього ці суфікси «Начальник» – «начальнИЦя», «учень» – «ученИЦя», «кравець» – «кравчИНя», «митець» – «мисткИНя». - Саме суфікс «ин» якнайкраще допомагає творити фемінітиви, що вказують на професійну приналежність жінки. Менш уживаним є суфікс -ес: поетеса, патронеса.
День вчителя і вчительки. Чи варто додавати фемінітиви у назви свят із формою чоловічого роду?
Ми з вами маємо пам’ятати, що мова має певні готові формули, але під них неможливо підтасувати все без винятку, всі мовні явища. Ми можемо пробувати утворювати фемінітиви від різних основ, але деякі з них, можливо, звучатимуть дивно, а якісь побоїмося використати. Не страшно! Не використаємо сьогодні – використаємо завтра. Головне – не вимагати від мови все й відразу. І пам’ятати, що носії мови рухаються швидше, аніж мовна норма, яка має зафіксувати зміни.
Ми вже зробили важливий крок, затвердивши в 2021 році на рівні закону назву свята «День захисників і захисниць». Можливо, далі на черзі «День вчителя і вчительки», «День студента і студентки» – хто зна? Я не раз зустрічала думки від самих вчителів: «Вчитель звучить красиво і гордо, а вчителька – ну так собі…» На жаль, ми себе цим знецінюємо. Більшість українців навчали в школах саме жінки, вчительки. І вчителька – це гордо, почесно і красиво. Згадаймо пісню «Вчителько моя» на слова Андрія Малишка.
Разом із тим є слова, з яких проблематично створити фемінітиви, оскільки новостворене слово може стати омонімом до вже існуючих слів. Наприклад — «капітан» – «капітанка». Адже капітанка в українській мові вживається у значенні головного убора. Ще один дискусійний приклад: «Фізик-ядерник» – «фізикиня-ядерниця». Ядерниця – м’ясний виріб. Хоча у ЗМІ писали про фізикиню-ядерницю, яка у 2017 році стала переможницею конкурсу краси у США. Щодо «воїнки» – не впевнена також, є село з такою назвою в Криму. «Солдат» – «солдатка»: набагато раніше за появу цього фемінітиву слово солдатка прижилось у значеннях дружини чи вдови солдата. А ось «боєць» – «бійчиня» вже міцно пустило корені в Україні.
