По друге, це ми, галичани.
Бойовий дух – на висоті. Не гнирав ніхто. Ну і я не з блогерами балакав, щоправда.
Так, десь пацанам думалося/гадалося виконувати військово/поліцейські функції.
А потрапили прямо в піздорізку. Потрапили, бо інших військ там не було. Тут нема такого, щоб подзвонити ворогу, і попросити не атакувати якусь ділянку, бо там дзюрка.
Були важкі втрати відразу, уявляєте, як це вплинуло на трошників.(
Декого з стану нокдауну треба виводити досі. Декого тре вивозити додому до жінки.
Бо користі 0. Лише шкода. Іміджу ТрО і мотивації побратимів.
Солдатами нікого не робить військова форма. Ними стають на війні, під обстрілами і авіанальотами.
Ви всі чули такі заїжджені вислови «загартовані в боях», «вже обстріляні хлопці», «бригада, яка пройшла бої»… Це от, це не пафосні слова.
Навчитися воювати на полігоні – неможливо. Можна лише здобути навички бійця. Підтягнути фізуху, відпрацювати взаємодію.
(Всім, хто збирається на війну, пораджу 2 першочергові речі. Мати файне взуття і навчитися копати. Рити, зариватися, окопуватися…)
Так от. Повернемось до львівської тероборони.
Щодо проблем:
по засобах індивідуального захисту – незважаючи не деяку затримку Міноборони і небайдужі забезпечили поставку бронижелетів і касок;
продукти харчування і вода – склади бригади заповнені всім необхідним. Як за допомогою волонтерів так і постачання того ж Міноборони. Є проблеми з доставкою продуктів бійцям до конкретних позицій. Але це питання перш за все до відповідальних осіб на рівні батальйону;
Накормити стільки здорових хлопів – це непроста військова задача. Існує недобір кухарів. Ми ж галичани, хочемо воювати, а не зупи варити. Є таке.)
«З автоматом на танки» – це теж чув, як безпосередньо від бійців так і від їх рідних ще у Львові. Про озброєння розповідати не буду в силу різних причин. Але не тільки тут автомати, і пам’ятаймо про взаємодію із іншими підрозділами. На жаль наша бригада ТрО не забезпечена поки що кращим озброєнням стандартів НАТО, але потрібно пам’ятати в яких умовах і які строки формувались сили тероборони.
Теперішня війна це в першу чергу битва артилерій, дронів та квадрокоптерів. У піхоти свої задачі. Важко сидіти під обстрілом і не могти дати здачі.
Неймовірно психічно важко. Але треба. Кордон львівської області зараз там. Більшість бійців це усвідомлюють.
Як і розуміють, що відступ з позицій – це підстава сусідів по флангах. Що здобувати позицію важче, аніж удержувати. Тому треба закуситися і терпіти.
Чи є розгардіяш? Насамперед в деяких головах. Розкажу випадок. Хлопці обговорюють новини.
– Та дзвонили з Маринівки, що з є загроза авіаудару по штабу.
– Коли?
– З 18 до 20.00
– Ого…
….
Розмова відбувалась вже біля штабу десь по п’ятій.
Я мусів зібрати всю свою хм… мужність і розсудливість, заставити оцінити обстанівку.
Що ніхто в тій Маринівці не є так добре знайомий з планами москалів на вечір і не знає коли удар. Уважно спостерігаю за поведінкою «очікуючих на прильот». Вони навіть не думають щось робити…
Самі ж не вірять, що «белендять».)
Важко в навчанні, коли цим навчанням є смертельний бій.
Інтелектуальний кістяк формується, залізна основа, сталевий хребет ТрО кується..
Але він вже є.
P.S. Спитав у товариша, Андрія Годика, що найбільше запам’ятались із крайньої поїздки.
– Дівчати-військовослужбовиці однієї із наших бойових львівських бригад, які їхали з нами в колоні на Схід. Такі юні, тендітні, з автоматом на перевіс, але без розпачу і паніки.
P.P.S. Зараз допомога і увага до наших ТрО є з усіх боків. Від дружин і мам до військової адміністрації і волонтерів. Все в нас получицця.
Ми вас любимо. Поважаємо.
Чекаємо.
P.P.P.S. Чуть не забув. Авіанальот таки був. Штаб знищено повністю. Прохання більше туди не бомбити. Там нікого нема.
Автор: Олег Радик.
Джерело: Діло.
