Якщо злетіти пташкою на кількасот метрів і глянути вниз, там немов барвистий квітник. Стільки кольорів, такі поєднання! А тоді спустишся нижче, і серце вхоплять лещата. Це військовий цвинтар.
Марсове поле у Львові, де ховають загиблих у російсько-українській війні. Зараз там понад сімсот могил, які з’явилися після повномасштабного вторгнення. hromadske провело на кладовищі день — слухаючи історії кохань, які ніколи не закінчаться, та історії смертей, після яких усе ще є життя.
- Анна Карашецька, яка втратила єдиного сина — 25-річного Михайла
Лілія Гуцол / hromadske
Любов не минає від того, що людини немає
Спершу чую сміх. То дітки років 3–5 з букетами в половину їхнього зросту біжать до знайомих могил. Там лежать їхні тати. Малята, яким смерть не зрозуміла, задоволено ухкають: прийшли. За ними бредуть їхні мами. Ці мовчать. Тільки шарудять камінці під ногами.
Молодий цвинтар, на якому немає дерев, але ростуть могили, — проглядається наскрізь. Прямую до групи жінок, які вже чекають на мене. Вони називають себе «марсовою родиною». Жінки хочуть, щоб через них ще раз зазвучали голоси їхніх рідних, хочуть подовжити їхнє буття ще на трошки через спогади.
Анна Карашецька втратила єдиного сина — 25-річного Михайла, якого називає Мішею. Він не схотів батькового прізвища, бо той ображав і його, і маму. Коли виріс, узяв Міхеєв. Тепер, майже через два роки після загибелі юнака, жінка теж хоче інші прізвище, ім’я та роботу. Вона готова до нового життя. І це переосмислення дав саме він — син.
Вродлива мама, вродливий хлопець. Закінчив школу моделей, а став десантником.
Анна сідає біля могили, біля кожної є лавки. Говорить неспішно. Час від часу ніжно змахує ледь помітний пил з портрета сина чи поправляє якусь м’яку іграшку на могилі. Їх багато тут, усі — ведмедики. Він же Мишко.
Його могила, як і в кожного воїна тут, — символ віддачі. Якщо подяку й любов після смерті можна втілити матеріально, то лише так. Найкращі штучні й живі рослини в кадках, вінки від флористів, всілякі лампадки, свічки та сонячні ліхтарики, статуетки ангелів і Богоматері, ялинки й гірлянди. І свіжі квіти в ритуальних вазах. Оберемками.
Могили — маленькі оази краси, строго вишикувані рядами.
Біля Анни дівчина з очима кольору моря. Валерія Шмідт, Лєра. Вона так і не встигла стати її невісткою. Жінки на «ти», у них теплі стосунки. З усміхом і ніжністю вони згадують різні історії про Мішу.
«Я побачила його відразу, як і він мене. Його погляд був особливим, — згадуючи їхнє знайомство, Лєра крутить каблучку на пальці, подарунок Михайла. Хоч компанія здибалася і велика, їй відразу впало в око його татуювання на шиї. Птах, що розправив крила. — Я підійшла перша знайомитися, хоча ніколи такого раніше не робила. А дорогою додому ловила себе на тому, що всі думки про Мішу. Одно повторювала: “Тільки б не закохатися”. А він відразу почав мене звати своєю».
«А я все знала від початку, — перебиває Анна з глибоким вдоволенням мами, яка так гарно відчуває свою дитину. — Одразу, як прийшов після того вечора, помітила переміну: “Ти закохався?” Син сонно промуркотів, кутаючись в ковдру по вуха: “Так”».
За п’ять місяців після знайомства освідчився Лєрі. У мами відлягло від серця, бо до того Мишко запевняв, що ніколи не одружиться. Хвилювався, як даруватиме каблучку з діамантом. Радився з мамою. А дівчина тим часом вигадувала, як його порадувати та які враження подарувати, бо ж саме мав тоді день народження. Радилася з Анною.
Вигадала забавку: замовити лімузин і всіх близьких покатати містом. Вийшло казково — пропозиція на коліні від Михайла, і відразу ж прогулянка на розкішному авто від Лєри. Щасливі наречені, щаслива мама.
А за місяць, влітку 2022-го, юнака не стало. Як він загинув?
«Сподіваємося, швидко», — їхні обличчя смутніють. Жінки знають мало: був артобстріл. У Міші посічене обличчя. Йому відірвало руку. Правда, її так прилаштували в домовині, що цього й не помітиш. А ще, як його не стало, вдома закричав його висловухий кіт.
Перший рік Анна приходила на цвинтар щодня. Домовилися з «марсовою родиною» — ріднею кількох загиблих, які поховані поруч, — що відвідуватимуть своїх тричі на тиждень. Вирішили, що частіше вже досить.
45-річна Анна допомогла Лєрі відкрити бізнес, сама ж активно збирає гроші для фронту. Хоче бути гідною матір’ю гідного сина. Збирається заради нього турбуватися і про себе.
«Любов не минає від того, що людини немає, — кажуть майже слово в слово удвох. — Утім, її треба відпустити й жити далі».
Вони сидять близенько. Юна жінка кладе долоню на коліно старшої. Я видихаю: вони є одна в одної. І кожна з них є сама в себе.
Не уявляю свого життя без нього
За хрестами майорять прапори. По два, по три біля кожного загиблого. Жовто-блакитний, червоно-чорний і обов’язково — бригади. Переважно це 80 окрема десантно-штурмова, що базується у Львові. Більшість загиблих хлопців служили в ній.
Тишу цвинтаря зненацька прорізає постріл. Здригаюся.
«То похорон, ми вже звикли, вони майже щодня», — відказують жінки. Хтось із них шукає в телефоні інформацію, кого зараз ховають. Чоловіка з Кривого Рогу, який загинув ще у 2022-му. «Певно, лише зараз точно підтвердили збіг ДНК», — коментує Анна.
Вона стогне, опускаючись навколішки віддати шану. Болить коліно.
Усі на Марсовому полі кидають свої справи й випростовуються, слухаючи гімн.
«Я відбула 200 похоронів, тому жодних емоцій не лишилося, — тихенько розповідає 31-річна Богдана Спринчане. ЇЇ чоловік, Олександр, похований по сусідству з Михайлом. — З іншого боку, коли в процесії йде молода вдова, я точно знаю, що вона відчуває кожної секунди. Щоразу переживаю це разом з нею. Як би я хотіла забрати їхній біль собі, лиш би це припинилося».
З цією жінкою, зіщуленою від весняного вітру і горя, балакаємо довго.
Колись Богдана шукала собі в соцмережах хлопця, хотіла лише військового. Так і вийшло: Олександр воював з 2014-го. Закохалася в нього відразу ж, щойно побачила. Так злякалася своїх почуттів, які накрили з головою, що навіть відмовлялася від наступної зустрічі. А він для цього вночі втік з військової частини у Чернівцях і приїхав на кілька годин до Львова. Дівчина наважилася прийти, але як почула, що потяг прибуває, дременула з перону. За декілька хвилин отямилася.
«Я вертаюся, біжу і бачу — стоїть на порожньому вокзалі мій Саша. Кидаюся в обійми й розумію, що не можу від нього відмовитися. Він мій і все».
Перші їхні побачення — на вокзалах. Якось він їхав на навчання. Військовий поїзд зупинився поодаль від пасажирських. Щоб дістатися до коханого, Богдана мусила йти тунелем, лізти через паркан, потім попід товарними потягами.
У них був свій світ — лише для двох. Одружилися самі, гостей не кликали. Удвох подорожували, могли за день пройти 30–40 кілометрів. Жінка робила все, як хотілося й було приємно Саші. Він рибалка, тому вона навчилася вудити рибу. А він називав її «котичок».
Богдана приймала причастя в храмі, коли загинув її чоловік. Пішла на впізнання одна-однісінька.
«Розуміла, що то мої останні хвилини з ним. Хотіла попрощатися. Знала, що він себе винитиме в тому, що я лишаюся сама і ні з ким не розділю цей біль.
Боялася, що його душа не заспокоїться, тож прийшла поговорити — сказати, що пишаюся. Хай не винить себе. Для мене було важливо не знепритомніти, тож узяла просякнуту нашатирем ватку.
Те, що побачила, ввело мене у ступор. Це була страшна картина, та я відразу впізнала свого чоловіка», — Богдана розповідає спокійно жахливі подробиці, вже в холодному спокої. Вона заборонила відкривати труну: хотіла, щоб в усіх у пам’яті коханий залишився живим, з вічною усмішкою.
Ще поки Саша воював, зненацька серед білого дня наче чорна штора заслоняла їй очі. Щоразу однакове видіння: як перед нею в яму опускають труну, а вона падає навколішки. Так і сталося. Лікарі вже думали її відкачувати, але їй і далі хотілося стояти на колінах.
Улітку мине два роки, як загинув Олександр Спринчане, а його дружина досі не відпустила його. Вона щодень на цвинтарі, інколи й ночами. Тут багато ліхтариків, світла. Рідні військових приходять посидіти тут у тиші. Інколи горе так накриває, що вона телефонує іншим жінкам з «марсової родини».
«Після смерті Саші мені важко віднайти себе і навчитися жити далі. Він був таким сім’янином, таким домашнім, таким турботливим, таким ніжним. Це така рідкість. Якщо можна виграти в житті якусь лотерею, то я її виграла. І я втратила цей виграш», — зітхає молода вдова.
Вона зізнається, що хоч і з радістю згадує щасливі моменти, її огортає біль від усвідомлення, що це не повториться. Від цього болю вона задихається.
«Якщо мені суджено дожити до глибокої старості, я не уявляю, як приходитиму 80-річною бабцею на цвинтар і цілуватиму портрет молодого хлопця. У мене роки спливатимуть, а йому вічно 28».
Від цих слів холоне серце. Богдана не бачить свого життя поза цим кладовищем, вона — в панцирі горя. Жінка підтверджує:
«Я повністю себе втратила. Не знаю, де я маю бути, чим я маю займатися. Не уявляю свого життя без нього. Усе мали спільне: мрії, плани. Мені кажуть: втілюй його мрії в життя, але як це робити самій? Це не має сенсу».
Допомогу психологів жінка відкинула: всі в один голос стверджували, щоб не ходила на цвинтар. Її це сердило.
На могилі Саші аж три фото, на всіх він сміється, на одній — тримає рибину. Помічаю QR-код, він виводить на «Вікіпедію». Там можна прочитати про загиблих захисників, похованих на Марсовому полі.
Марсове поле: бог війни вкриває землю третім шаром загиблих
Марсовим полем цвинтар називали ще за совєтів. Марс — давньоримський бог війни. Колись тут ховали загиблих ще в Першій світовій. Згодом їхні останки ексгумували — на тому самому місці стали ховати радянських солдатів та енкаведистів, які загинули в боях з УПА. Тепер їхні тлінні рештки викопують, щоб віддати землі в іншому місці. На одній половині Марсового поля зараз валяються плити з російськими прізвищами.
Інша ж половина цвинтаря вже розчищена і повна могилами українських військових, які загинули після 24 лютого 2022-го. Для полеглих захисників планують створити меморіал. Зараз триває конкурс на кращу проєктну пропозицію.
Кладовище поділене на сектори, щоб було зрозуміло, хто де спочиває.
«Ми всі думали, що тут могили наших, а далі нікого вже не ховатимуть. Лягали на травичці біля своїх. Бувало, цілий день так проводили, — пригадує Богдана. — А тепер нема тієї травички, бо поховання ширяться й ширяться. Це боляче рахувати, але зараз їх вже більш як 700. І ми розуміємо, — вона киває на поле, де техніка прибирає плити радянських військових, — що й там місця забракне. Це дуже страшно».
Її мама, вчителька, часто приводить сюди школярів на екскурсії. Багато тут студентів, іноземних делегацій.
«Дуже добре, що діти це бачать. Аби лиш правильно сприймали цю велику втрату і надалі правильно зберігали пам’ять. Марсове поле — це велика рана всієї України».
Виспівує самотня пташка. На цвинтар все йдуть і йдуть потоками люди. Он батьки 18-річного хлопчика дуже по-діловому прибирають його могилу, наче прописали заздалегідь усі рухи. Чиясь мама висаджує проліски у вазон, жінка в чорній хустці ставить аж шість свіжих букетів навколо могили: тюльпани, хризантеми, троянди. Літня пані ледь тягне ноги, наче до кожної прикуто по гирі. Одинокий чоловік — на лавці. Погляд його невидющий, вітер тріпоче сиве волосся.
Їх видно всіх заразом, згорьованих людей, які лишили частину серця в цій землі навіки.
Мій дім — кладовище
«Сонце, привіт!» — щодня Людмила Гнатишин чекала цих слів від свого чоловіка Тараса. 47-річний перевізник повернувся з-за кордону, щоб воювати. Дружина записувала його телефонні дзвінки. А раз набрав із чужого номера, то вона не впізнала голосу, бо страх шепотів: то ворог взяв слухавку. І вона запитала пароль, про який домовилися вдома. Це було слово «сало».
Переслуховуючи їхні розмови зараз, жінка розуміє, що чоловік був спокійнішим за неї. Людмила ж від переживань схудла за півтора місяця на 11 кілограмів — важила всього 44.
«Однак казала собі: про себе подумаю пізніше, кожною клітиночкою підтримуватиму його, щоб вижив. Він казав, що Бог чує наші молитви, бо то снаряд не розірвався біля нього, то уламок пролетів за кілька сантиметрів і не зачепив», — худенька чорнява жінка показує фото з похорону. Тарас загинув у ту хвилину, коли вона молилася за нього в соборі.
Людмила жила на цвинтарі, навіть зараз каже: «Мій дім — це кладовище». Її дорослі діти не дивуються, коли її немає вдома. Знають, що тут. От прийшла весна, і вона наводить тут порядок, як вдома.
Тарас загинув 2022-го. Інколи їй здається, що вона поборола біль, їй вдається себе мотивувати жити далі. У цьому допомагає релігійна література, «марсова родина», відвідини гарнізонного храму. Та зненацька біль накидається голодним звіром і вигризає все нутро. Вона знову падає на дно. Але й знову підіймається.
Раптом нема похорону, дякую Господу за цей день
Михайло Чучман загинув рік тому. Пані Марія, його вдова, не мерзне під дошкульним вітром у самому піджаку. Її гріє вдячність до чоловіка. Вона нею наповнена. Наша розмова печальна, але світла.
Михайло був на Майдані, воював в АТО: обманув родину, що йому прийшла повістка, а сам добровольцем пішов на фронт. Через рік повернувся. Тримав речі готовими, а перед вторгненням у лютому 2022-го сказав уже відкрито: «Я піду».
Улітку у відпустці домовився з лікарями про операцію дружині. Вона, як трохи оклигала, вийшла пройтися, й опинилася на Марсовому полі. Там було всього кілька могил.
«Ніколи б не подумала, — вона затинається, — що доведеться чоловіка тут ховати. Я готова ним пожертвувати, щоб все отут зупинилося, — могила Михайла на межі між недавніми похованнями й полем з радянськими плитами. — Але зупину нема, щоразу їх все більшає, — голос Марії наповнюється слізьми. — Щодня міська рада пише, що попрощалися з одним чи двома. Тут є гарнізонний храм — у ньому відспівують військових, яких ховатимуть на Марсовому полі. Раптом там нема похорону, видихаю: ”Господи, дякую тобі за цей день”».
Коли загинув Михайло, земля пішла їй з-під ніг. Вона думала, що впаде в яму пляцком. Але пізніше, як вірянка, навчена, що на все воля Божа, зрозуміла, що вистоїть.
«Не можна сказати, що я не припускала такої можливості. І просила Бога: “Якщо таке станеться, якщо твоя воля, якщо ти забереш його, дай мені сил, щоб я це прийняла і не обізлилася”. Я бачу жінок, мамів, у яких закінчилося життя після смерті рідних. Вони нарікають на долю, не бачать майбутнього.
Мені їх сердечно шкода, але смерть — це природно, ми від неї ніде не дінемося. Я інакше собі не уявляю, як би Михайло мав померти — як не загинути на війні за Україну. Інакшої смерті, ніж героїчна, я для нього не бачу. Він свою місію виконав — і Бог його забрав».
Завдяки вибору — прийняти свою втрату — вона може зосередитися на вдячності до чоловіка: за те, що був, що розумів, любив, за 26 років щасливого життя.
«Мені такий подарунок випав, — її тоненький голос перебиває вітер. — Живу цими спогадами, вони мене гріють, вони мене втішають. Донька кличе ночувати до неї, думає, що мені страшно і самотньо. А мені вдома добре, мені затишно».
У пари дві доньки. Одна народила онучку Емілію — дідо ще встиг побувати на хрестинах. Малеча зараз знає, де його фото на комоді та де його могила на цвинтарі.
Інша донька сама пішла воювати після загибелі нареченого на фронті.
Батько ще був живим і дуже сердився через таке її рішення, мовляв, вона не розуміє, що таке армія, що таке війна. А потім сказав: «Що я від неї хочу? Вона моя дитина, має мій характер. Мене б теж ніхто не відмовив. Просто тепер більше переживатиму».
Михайло готував для дружини каву щоранку, а тепер вона носить йому щотижня. Ставить паперовий стаканчик в ногах. Марія примовляє до нього щось особисте, згадує, планує. Від батьків залишилася хата, і чоловік хотів біля неї садити лохину, а вона — лаванду. Не встиг, тепер все сама.
«Мене зараз так тягне туди щось робити, вікна мінятиму, багато всього хочеться. Емілія приїжджатиме на літо. Я впораюся, мене тримає молитва».
Іду в кінець Марсового поля під гірку. Що далі, то свіжіші поховання. Останнім кілька тижнів. Вони так завалені квітами, що їхній задушливий дух вчувається й зараз.
А за ними, за ними — розчищене місце для нових могил.
