Удар. Ще один. Третій. Четвертий… Тіло ніби переломило, голова зараз трісне. Хочеться просто втекти. Але маєш тільки один варіант – розплющити очі і виключити той довбаний будильник. Це вже 4:20 ранку.
Час їхати на польський завод – стати часточкою величезного механізму. І твоя роль там – класти «тєлєк» на конвеєр. Так минали перші дні Миколи з того часу, як він поїхав на заробітки до Польщі.
Хто взагалі такий Микола? Це – звичайний герой повсякденного життя. Як і більшість з нас, він здобув освіту, шукав додаткову роботу, щоб мати більше грошей; гуляв львівськими вуличками – жив своїм особливим життям, але водночас чимось схожим на наше з вами.
А потім поїхав у Польщу на заробітки. З усіма попрощався, підготувався до важкої роботи – і… повернувся звідти через місяць.
Він не проти поділитися своєю історією та розповісти про життя українських заробітчан у Польщі. Але хоче залишитися анонімом.
Одноманітність. Випробування. Польща
Чесно, я не можу от точно-точно сказати, чому люди їдуть собі на заробітки. Зокрема, до Польщі. Для когось це – можливість «підняти» більше грошей. Комусь подобається їхній рівень життя: дешевші продукти при порівняно більших зарплатах, яка-не-яка соціальна захищеність на роботі. Та й купа всього іншого. Реально, причин сотні, і всі вони пов’язані між собою.
Що хотів я? Це було випробування і кардинальна зміна середовища. За свої 22 роки я встиг попрацювати офіціантом у кількох закладах. І коли ти кожного дня виносиш страву, забираєш тарілки і так по колу – це втомлює, нервує і з часом починає гнітити. Хочеться вирватися. І Польща – прекрасний варіант.
Але мови я не знав. Тому 5-6 тисяч злотих, які вже в уяві шаруділи в мене в кишенях, помахали мені ручкою. Реальний варіант – мінімалка (2000 злотих; у 2018 році – 2100). Але й на тому добре. Хоч, чесно, думаю, що можна знайти роботу з кращою зарплатою. Не треба сприймати все дуже однозначно. Але в мене був такий-от варіант.
Не дуже хороший Вася. Недобросовісна відома фірма
Коли вже точно зрозумів – їду в Польщу – то залишилось знайти роботу. У Львові є фірми, які за гроші тебе влаштують. Я зробив трохи інакше і серйозно помилився. В Інтернеті знайшов оголошення від якогось українця Васі, який запропонував працювати на фірму Zalando. Сортувати одяг. Светрик до светрика. І так цілий день. А за це отримуєш дві тисячі. І це, як показало майбутнє, була погана ідея.
Бо попрацювати не вийшло. З’ясувалося, що Вася – досить непорядна людина. Поки мені оформлювали усі потрібні документи, він взяв з мене 125 злотих за проживання (5 днів). Тобто – по 25 злотих за добу. Інші люди платили за проживання 0 злотих за добу – на 100% менше.
Та й фірма виявилась непорядною. Як зазвичай все має відбуватись: ти приїжджаєш, чекаєш, поки тобі оформляють трудовий договір (umowa o pracę, – Ред.), проходиш інструктажі з техніки безпеки і приступаєш до роботи.
Зазвичай, на оформлення договору йде п’ять днів. Але через якийсь час мені сказали, що набрали забагато людей. Треба почекати з тиждень, і тоді може ще відкриють набір – бла, бла, бла.
Чесно, це був реальний прокол. Коли їдеш працювати в іншу країну, то краще вже домовлятися безпосередньо з фірмою, а не через посередника. І перевіряти всю інформацію. Тоді все буде набагато спокійніше. І без нервів. А тут – приїхав у чужу країну у Свєбодзєн (поблизу кордону з Німеччиною), не знайшов роботи, витрачаєш гроші на проживання і харчування. Невесело. Тоді вже задумався, щоб повернутися додому.
Друг-мільйонер. Завод. Телевізори
Трапляється, що шансів вже нема, ситуація огидна – і тут все налагоджується. В якийсь момент хотів вже збирати речі додому, аж раптом вдалося познайомитися із польським бізнесменом. На нього вийшов через випадкового знайомого.
Він пройнявся співчуттям. Забрав мене у місто Хожув, поселив у спеціально збудований для заробітчан гуртожиток-готель. Допоміг не заради грошей. Просто з людської доброти, як кажуть – по дружбі. Там знайшов нову роботу – на фірмі складання телевізорів TVP.
А далі почався робочий ритм. Саме так – ритм. Дієш, мов запрограмований. Прокидалися ми о 4:20. Пізніше не можна, бо о пів на п’яту нас забирав автобус. Довозив за 40 хвилин. Робота у першу зміну – з 6:00 до 14:00. Отож, вистачало часу, щоб перевдягнутися, перекусити, випити кави. І – до праці.
Робота. Електрика. Спалене волосся
Перша за все, перед тим як тягати «тєлєки», треба «заземлитися». Щоб струмом не вдарило. Для цього на ноги вдягаєш спеціальні пряжки. Рівно о 6-й на заводі запускаються всі лінії. Треба завчасно вдягнути рукавички й бути повністю готовим.
Моє завдання – класти на лінію телевізори. І так увесь робочий день. А ті «телєки» не закінчуються – за день доводилося переставляти приблизно 2500 штук. Важить кожен, залежно від довжини діагоналі – 5-10 кг. Після такої роботи і качалки не треба.
Не знаю, чи витерпів би, коли б довелося увесь час мовчати. На щастя, поляки лояльно ставляться до спілкування під час роботи. Можеш спокійно говорити, головне, щоб все було чітко і якісно. У мене телевізори не падали. А траплялося, що розбивали. Твоя вина – ти платиш. Якщо не твоя, то винним не призначали. А був і жахливий випадок – дівчину вдарило струмом. У неї сплавилося волосся і почорніла шкіра на голові…але хоча б вижила!
Перший день. Другий. І що робити далі?
Я був просто знищений після першого дня, тіло зводило. Боліли руки, пальці й навіть нігті. Вже думав звільнитись, але мене заспокоїли – перший день для усіх нестерпний. Потім стає легше і до усього потрохи звикаєш.
І справді, до всього призвичаюєшся. Біль у м’язах – це, напевно, найлегше, що може бути в житті. З часом звертаєш увагу на інші речі. Розумієш, що ти виконуєш абсолютно механічну роботу і перспектив в тебе небагато. Ну, переставиш там з десяток тисяч «тєлєків» на місяць, отримаєш зарплату – а що далі? А все те саме – з дня на день. Ніякої перспективи росту, витрати на їжу. І найголовніше – ти не думаєш головою і потроху отуплюєшся. З таким миритися не можна.
Попри це, у своїй кімнаті ми про це не говорили. Зі мною жив хлопець з Кіровограда, а ще один – з Хмельницької області. Насправді, хороші люди. Вони також усі все розуміли. Але старалися не нагнітати. Ми ніколи не говорили чогось прикрого про Україну. Навіть не чув, щоб вони про життя в Україні говорили. В основному – побутові теми.
Наш вільний час – це на пиво, прогулятися, телевізор, серіали. На вихідні дехто дозволяв собі з’їздити в інші міста. Часом навіть у Берлін чи Амстердам. Виходило досить дешево – десь 250-300 злотих.
Хоч дозвілля було різне. З нами жила компанія східняків, які кожної суботи збиралися на кухні. Включали шансончик і починали пити. Кричали, часом і разборки були. Але загалом люди непогані. Просто манери трохи інші.
Навіть при тій тяжкій роботі вони зберігають оптимізм, почуття гумору. Їх живлять нові знайомства, нове місто, нові враження. Хтось тобі виговориться, комусь ти виговоришся. От уже обом і стало легше. Один хлопець навіть примудрився купити абонемент в тренажерку.
Попри цю атмосферу солідарності і такої заробітчанськості, я зірвався назад. Ставати частиною механізму не хотів. А в Україні матиму більше шансів знайти кориснішу роботу.
Після повернення мене часто запитують – а які поляки у себе на батьківщині? Та такі ж, як і ті, що приїздять туристами до Львова – привітні й прості у спілкуванні.
І нарешті – де краще? Буду відвертим. За рівнем життя Польща Україну помітно випереджає. Продукти й ліки – дешевші та якісніші. У людей нема звичної нам заклопотаності. Вони впевнені й спокійні. Там добре. Але вдома має бути краще. Значить треба робити кращим свій дім. Це реально. Вони ж змогли.
Петро Синєокий, ІА ZIK
