Радянська влада, окупувавши великі території і загарбавши велику архітектурну спадщину, не знала, як з нею поводитися. Щоб принизити нашу історію, вона перетворила розкішну архітектуру на заклади специфічного призначення. Так палаци стали туберкульозними лікарнями, вілли розділили на багато малих квартир, а монастирі перетворили на тюрми. Деякі монастирі стали режимними об’єктами ще в австрійські часи. Такою є історія колишніх кляшторів у Сокалі, Бережанах, Львові, Луцьку. А у Гамаліївці на Сумщині таким чином не просто знищили унікальний зразок монастирського комплексу, а й зруйнували усипальницю гетьмана Скоропадського. ZAXID.NET розповідає про церкви і монастирі, які стали в’язницями.
Бригідки у Львові – найстаріша в’язниця
У центрі Львова працює чи не найстаріша в’язниця України. У будівлі за 200 м від оперного театру зараз утримують підозрюваних у злочинах, а раніше – ув’язнених і навіть здійснювали страти. СІЗО та тюрма міститься у будівлі колишнього жіночого монастиря ордена Святої Бригіди.
Інтер’єр костелу монастиря бригідок у Львові (фото 1913 року з сайту «Фотографії старого Львова»)
Перший дерев’яний монастир збудували там у 1614 році, біля нього був костел-каплиця Святого Петра з бароковим вівтарем. Австрійська влада ліквідувала монастир, а його будівлю у 1785 році перетворили на чоловічу в’язницю. Так монастирські келії стали камерами для в’язнів. Костел до Другої світової ще залишався чинним. Через століття тюрму перебудували у стилі ампір і звели нове крило з вул. Городоцької. У міжвоєнний період «Бригідки» були однією з найбільших в’язниць Галичини, на внутрішньому подвір’ї виконували смертні вироки, попри те, що поруч функціонували каплиця, шпиталь та школа. Страчував людей і НКВС у повоєнний час. Зараз там міститься слідчий ізолятор, який місто планує перенести з центру Львова.
Пожежа в Бригідках на вулиці Казимирівській (Городоцькій), світлина з сайту «Фотографії старого Львова»
Луцькі бригідки
Ще один монастир бригідок став в’язницею у Луцьку. На початку XVII століття черниці цього ордену оселилися у палаці, який подарував луцький староста і литовський канцлер Станіслав Альбрехт Радзивілл. Будівлю пристосували під келії і заснували там у 1642 році монастир з бароковим костелом Святої Бригіди, пише сайт «Луцьк. Район». При монастирі діяла школа для дітей шляхтичів та заможних міщан. Впродовж XVIII ст. монастир та костел пережили дві великі пожежі, які завдали значної шкоди. Через це споруди реконструювали, вже у стилі класицизму, а також звели велику стіну, яка відгородила монастир від міста.
«Переломна подія в існуванні монастиря трапилася у 1845 році. Тоді на території бригідського комплексу сталася невелика пожежа. Для її гасіння збіглися міщани, однак їх затримала велика стіна. Монахині відмовилися впустити на свою територію людей для гасіння пожежі. В результаті, вогонь розгорівся і перекинувся на інші споруди міста, від чого сталася чи не найбільша пожежа Луцька за всю історію, під час якої постраждало багато будинків, державних установ, а також згоріли всі костели і монастирі острівної частини Луцька. Компенсацією за збитки місту була конфіскація приміщення монастиря і костелу та всього внутрішнього начиння. Так монастир бригідок перестав існувати, збереглося лише приміщення», – розповіли на сайті «Луцьк. Район».
Монастир бригідок у Луцьку (фото 1870-х з Вікіпедії)
У 1890 році будівлю облаштовувати під поліційне управління та в’язницю. Декор знищили і добудували третій поверх. Відтоді в переобладнаних келіях розмістилася окружна Луцька тюрма, а в костелі — тюремна каплиця. В’язниця працювала до 1960-х років, потім там зробили музичне училище. Зараз приміщення колишнього монастиря пустує, а частину займає новий монастир.
Бернардини у Бережанах
Виховна колонія у Бережанах розмістилася у колишньому монастирі бернардинів. Його збудували на пагорбі Сторожисько у 1630-1683 роках, а костел Миколая – на півстоліття раніше. Його фундатором був коронний гетьман Микола-Єронім Сенявський разом із своєю дружиною Урсулою. Спорудження монастиря і костелу тривало 112 років, справу батька продовжив син і внучка. Першим ігуменом був о. Антоній Фредро.
«Монастир збудували з каменю, укріпили його високим муром та баштами та бійницями. Він сполучався із замком підземними ходами і, хоч і стояв поза валами міста, міг завжди боронитись і витримати облогу. Костел мав три вівтарі, фігуру Богородиці з тіарою на голові та з дитям на руках. Її називали фігуру Чорною Мадонною через чорний колір обличчя Марії (із дерева). Поряд із гостьовою кімнатою і трапезною була бібліотека», – розповідають у Бережанському заповіднику.
Головний вівтар бернардинського костелу Миколая у Бережанах (фото поч. XX ст.)
На південній зовнішній стіні костелу є великий сонячний годинник. Поряд із храмом була триаркова дзвіниця із трьома дзвонами. Головний вхід до підземелля костелу був із святилища, таємний – із внутрішнього дворика. Внизу, біля сходів головного входу є ніша, в якій у 1771 році у срібній чаші, запаяній в олов’яній капсулі, замурували серце Адама Миколи Сенявського.
В далині видніється колишній костел і монастир у Бережанах, а нині тюрма (фото заповідника)
Свою функцію монастир виконував до Другої світової війни. У 1939 році там влаштували будинок для літніх. Під час Другої світової війни у келіях була школа для «фольксдойче» (етнічних німців). А по її закінченні у 1947 році відкрили дитячий притулок для сиріт, батьки яких загинули на війні. Згодом там створили спеціальне професійно-технічне училище для неповнолітніх правопорушників. На його базі утворили виховно-трудову колонію, яка існує досі. Неповнолітні, які відбувають покарання у колонії, навчаються і працюють, мають ферму і город. У 2001 році у будівлі костелу відновили дах та купол з хрестом і заново освятили УГКЦ на честь Пратулинських мучеників.
Сокальський монастир як колонія найсуворішого режиму
Колонія особливого режиму для рецидивістів з 1958 року розташована в колишньому римо-католицькому монастирі бернардинів в селі Жвирка у передмісті Сокаля. Ця будівля – пам’ятка архітектури початку XVII століття. У минулому – місце паломництва прочан до чудотворної ікони Сокальської Богоматері.
Монастир Бернардинів у Сокалі (світлина 1920 року з сайту «Фотографії старого Львова»)
Монастир з оборонними мурами і вежами збудував у 1604-1649 роках у стилі ренесансу архітектор Бернард Авелідес. У бароковому костелі Діви Марії до Другої світової війни була ікона Матері Божої Сокальської, яка вважалася чудотворною. Її перевезли до Кракова, а згодом – до санктуарію в Грубешеві. Монастирський комплекс пережив дві пожежі у XIX ст. та у 2012 році. Після того режимний заклад мали перенести в інше місце.
Сокальська колонія-монастир після пожежі 2012 року (фото з Вікіпедії)
Усипальниця Скоропадських на Сумщині
У козацькій слободі на річці Шостці на Сумщині за гроші воронізького сотника, а згодом генерального осавула Антона Гамалії 1702 року збудували дерев’яну церкву Св. Харалампа. Біля неї виник жіночий скит Харалампієва Пустинка. Від 1709 року село Гамаліївка належало родині гетьмана Війська Запорозького Івана Скоропадського, і вона допомогла його перетворити на монастир і надалі ним опікувалася. Біля монастиря спорудили гетьманський будинок, а церква згодом стала усипальницею.
Залишки надгробків Скоропадських (фото ZAXID.NET)
1924 року монастир закрили, а собор став парафіяльною церквою. У 1962 році у монастирі влаштували Шосткинську виправну колонію. Після цього собор Різдва Богородиці розділили бетонними перекриттями на три поверхи і влаштували у ньому і ще одній церкві майстерні і промислові цехи. Могильні плити Івана, Анастасії й Уляни Скоропадських у «теплій» церкві до половини залили бетоном. 2011 року Харалампіївську церкву, літню трапезну, залишки північно-західної башти та оборонних мурів відділили від режимного закладу. Храм передали Конотопській єпархії УПЦ МП, яка відновила жіночий монастир. Однак 2020 року там виникла пожежа.
Режимна церква у Гамаліївці (фото ZAXID.NET)
Колонію закрили, а в монастирі заснували державний заповідник «Державотворці Сіверщини». За інформацією «Історичної правди», під сучасною плиткою підлоги монастиря є сім поховань роду Скоропадських, у тому числі Петра – батька останнього гетьмана України Павла Скоропадського, який у 1918 році проголосив Україну гетьманською державою. З них усіх вціліли лише три надгробки Скоропадських.
