Лесь Курбас говорив, що театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист та перекладач, засновник шести театрів, серед яких Молодий театр і “Березіль”. Завдяки йому українське сценічне мистецтво європеїзувалося й набуло нових модерних форм, але найголовніше — Курбас виховав цілу плеяду учнів, що стали новою мистецькою генерацією тодішньої України.
Усе своє життя він рухався Україною із заходу на схід. Був філософом, знімав кіно, не боявся експериментів і перший серед радянських діячів мистецтва отримав театральну медаль Парижа. Але в радянській тоталітарній парадигмі це називалося “контрреволюцією” — режисера звинуватили в українському націоналізмі й розстріляли в урочищі Сандармох.
Про феноменальне життя харизматичного Леся Курбаса і про його смерть, через обставини якої ми знаємо його як представника “розстріляного відродження” — розповідає Суспільне Культура.
Дитинство
Олександр-Зенон Курбас, пізніше відомий як Лесь Курбас, народився у родині акторів галицького театру 25 лютого 1887 року. Його батьками були Степан і Ванда Курбаси, відомі під сценічними іменами Степан Янович і Ванда Яновичева. Обидвоє обрали професію “бродячих комедіантів” — так тоді іронічно називали артистів пересувних театрів — усупереч волі батьків. Малий Лесь гастролював з народження, разом із батьками виступав у театрі, виконуючи невеликі епізодичні ролі.
Освіта й початок творчості
Родина Курбасів жила бідно й часто в роз’їздах, але батьки прагнули дати Лесеві добру освіту. Він навчався в Тернопільській гімназії, а згодом у Львівському університеті, де протестував проти полонізації й виступав за українізацію університету. Перевівся до Віденського університету, там навчався на філософському факультеті, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.
Шкільний друг Леся Курбаса Хома Водяний так згадував про вподобання в українській літературі майбутнього режисера: “Франка, зрозуміло, Лесь цінив високо і поважав за його титанічну працю і громадську діяльність, вивчав напам’ять багато його поезій. Казав, що Франко в ліриці — це наш Горацій. Стефаника читав уважно, але не був у захваті від його творів. Щиро захоплювався Олесем та Лесею Українкою, зокрема її драмами. Олесеву збірку «З журбою радість обнялися» знав напам’ять. З-поміж поетів помітно вирізняв Грабовського, а з давніших — Федьковича…”.
Цікаво, що Іван Франко свого часу високо оцінював творчість батька Леся Курбаса, Степана Яновича. У своїй статті “Руський театр” він так писав про нього: “Головною силою української сцени є Янович… Янович — це для української сцени на Галичині дуже корисна сила”.
Освіта митця була справді ґрунтовною: Лесь Курбас знав вісім мов, але, що цікаво, за своє життя принципово не вчив російської.
Повернувшись на Галичину, Курбас почав працювати в “Гуцульському театрі” Гната Хоткевича, а через півроку долучився до трупи “Руської бесіди”, в складі якої свого часу виступали його батьки.
Юність у Тернополі, Київ і Молодий театр
Згодом юнак поїхав у подорож до Варшави, Праги, Берліна й Мюнхена для того, щоб побачити тамтешній рівень театрального мистецтва. Імовірно, ця поїздка так надихнула його, що вже в 1915 році 28-річний Лесь Курбас разом із друзями заснував у Тернополі перший стаціонарний український професійний театр “Тернопільські театральні вечори”. Вони ставили етнографічний репертуар, українську класику та модерні п’єси Винниченка, і що також важливо — робота в театрі допомагала вижити та прогодуватися акторам у розпал Першої світової війни.
Але невдовзі, у 1916-му, Курбас переїжджає до Києва й починає працювати в театрі Миколи Садовського, тоді вже видатного актора та режисера. Ще за рік Курбас організовує студію молодих акторів, з якої згодом утворився легендарний Молодий театр. Він був осередком пошуків нових форм: до прикладу, Курбас відмовився від етнографічного репертуару й ставив сучасні українські п’єси і світову класику.
Хоча Молодий театр проіснував лише два роки, він радикально вплинув на розвиток українського театру — з його вихованців вийшла ціла когорта майбутніх театральних режисерів 1920-х років.
Театр здавав в оренду перші два поверхи триповерхової будівлі, щоб отримати кошти на ремонт. Третій поверх планували перетворити на театральне приміщення, виготовити декорації, костюми. Тим часом колектив поїхав до Одеси, щоб підготувати репертуар. Митці оселилисяв одній зі шкіл. На її подвір’ї серед дерев розташували столи на тридцять людей, харчувалися з одного казана. Зарплата нікому не виплачувалась. Репетиції проводили Лесь Курбас, Гнат Юра і Семен Семдор. Валерій Васильєв готувався до постановки “Тартюфа”. У вільний час співали, купалися в морі, грали в городки, читали, видавали гумористичний журнал. Для одеситів молодотеатрівці дали сім вистав.
Про обмеження обставин, зокрема фінансові, Курбас говорив так: “Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу”.
Куля в грудях — кохання Курбаса
Перше кохання Леся Курбаса ледь не закінчилося самогубством — його обраниця й партнерка по сцені Катерина Рубчакова була заміжньою, тож відмовила молодому митцеві. Після цього він вистрілив собі в серце з револьвера, але залишився живий. Лікарі відмовилися витягати кулю, щоб не нашкодити, тож режисер усе життя прожив із нагадуванням про нерозділене кохання.
Другим коханням стала акторка та балерина Валентина Чистякова. Курбас побачив її талант, узяв до київського театру й став навчати етнічну росіянку української мови. У підсумку, вона грала українськомовні п’єси без жодного акценту, а пара закохалася. Розповідають, що через це дуже пунктуальний режисер почав спізнюватися на репетиції, а трупа ревнувала його до коханої й навіть напівжартома планувала її вбити. Звісно ж, цього не сталося, а Лесь і Валентина обвінчалися в Андріївській церкві в Києві й прожили разом усе життя.
Зліва — перше кохання Катерина Рубчакова, справа — майбутня дружина Валентина Чистякова. Фото: chortkivmr і proslovo“Березіль” і друг Микола Куліш
У 1922 року Лесь Курбас започатковує свій найбільш амбітний проєкт — мистецьке об’єднання “Березіль”, що означає “березень” староукраїнською мовою. Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з його другом, драматургом Миколою Кулішем: у ньому режисер і трупа “Березолю” знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам.
“Я особисто вважаю п’єсу «Мина Мазайло» за виключну річ, як і взагалі Куліша я вважаю за геніальну людину”, — говорив Курбас.
Лесь Курбас казав: “Актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним”. Трупа “Березоля”, окрім театральних дисциплін, слухала також лекції з античної філософії, історії світового театру й живопису, займалася танцями, рисунком, фехтуванням, постановою дикції, гімнастикою та акробатикою.
Новаторство Леся Курбаса
Курбасові вдавалося бути новатором тому, що він не був поверхневим: у своєму розумінні мистецтва і його завдань режисер спирається на ідеї філософських шкіл, які він досліджував. Серед його натхненників називають Якоба Беме та Рудольфа Штайнера, якими на той час захоплювалася вся Європа.
Як стверджують дослідники, саме Курбас приносить ці ідеї до України, й вони разом із Миколою Хвильовим і Миколою Кулішем створять клуб послідовників Штайнера: “Антропософія була близька молодому Курбасу, бо Штайнер досліджував надчуттєве, намагався описати стани «чистої порожнечі свідомості». Філософ наполягав на «глибокій тиші мовчання душі». Лесь Курбас цікавився цими підходами і згодом активно застосовував це в театрі.
Можна сказати, що саме в той період проявилася режисерська візія: Курбас став думати над цілковитим злиттям глядацької зали із акторами на сцені, над переосмисленням простору і руху в ньому, створенням театру-містерії”.
Саме Курбасові театрали завдячують появі в Україні авангардних декорацій, світлових ефектів, контрасту світла й тіні та жанру потоку свідомості на сцені. Творчі пошуки Леся Курбаса найчастіше були незрозумілими для широких мас глядачів — режисера звинувачували в “похмурості” та викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Сам він так казав про це: “Ідею, вістря цих двох п’єс («Народний Малахій» і «Мина Мазайло» авторства Куліша — ред.) не сприймає глибоко робітнича маса тому, що вона також, як і грандіозна більшість населення, ще досі в інерції <…> русифікаторського процесу, який був тут цілими століттями”.
Курбас вважав, що “театр має бути український за своєю суттю і європейський за своєю формою”.
Лесь Курбас і кіно
Курбас був новатором і у виборі інструментів, якими він досягав бажаної мети на сцені: в одній зі своїх постанов 1923 року з назвою “Джиммі Гіґґінс” він уперше використовує у виставі кінопроєкцію.
Маловідомим є факт, що Лесь Курбас працював у кінематографі. У 1924–1925 роках він створює фільми “Макдональд”, “Сон Товстопузенка”, “Вендета”, “Арсенальці”. На жаль, жоден із цих фільмів не зберігся до наших днів.
“Позиція українського націоналіста”. Цензура й арешт
“Комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою”, — говорив Лесь Курбас. Коли його запросили на олімпіаду в Москву, він подякував і сам поїхав до Грузії, щоб започаткувати взаємини і з грузинськими митцями, розповідає театральна режисерка і дослідниця біографії Курбаса Вірляна Ткач. “Такі антиімперські погляди були дуже небезпечні для Сталіна, і чекісти винищили не лише митців, вони винищили і усю харківську компартійну верхівку”, — говорить вона.
У 1933 році Курбаса усувають від керівництва “Березолем”. Останньою п’єсою, яку поставили Лесь Курбас і Микола Куліш, стала “Маклена Граса”. Після сьомого показу її було заборонено, театр “Березіль” ліквідовано.
З постанови Народного комісаріату освіти УРСР на доповідь театру “Березіль”, 6 жовтня 1933 р: “Вистави «Народного Малахія», «Мини Мазайла» тощо, які вів Курбас, підкреслюють буржуазно-націоналістичну лінію «Березоля», особливо ж його керівника. При високій майстерності акторського виконання вистави, що ними керував Л. Курбас, були ходульні, схематичні, формалістичні, відірвані від нашої дійсності. Ось чому переважна більшість вистав «Березоля», навіть ті, що їх не можна зарахувати до ідеологічно шкідливих, не могли бути сприйняті широкими пролетарськими масами. В основі трактовки героїв вистав Курбасом велася буржуазно-ідеалістична лінія”.
Після тривалих “допитів” режисер підписав протокол про те, що він є “контрреволюціонером”. З усіх акторів театру на засіданні на захист Курбаса виступили лише четверо.
Відчуваючи загрозу, режисер переїжджає до Росії та влаштовується на роботу в одному з московських театрів. Працює там кілька місяців, але його заарештовують і засуджують до виправних таборів на п’ять років.
Загибель в урочищі Сандармох
На волю Лесь Курбас так і не вийшов. На засланні режисер не припиняє працювати й творити – ставить близько десяти п’єс.
Та 9 жовтня 1937 року “особлива трійка” Управління НКВД одним списком засудила до смерті 1825 людей, яких утримували в Соловецькому таборі особливого призначення.
Серед них був Лесь Курбас і його друг Микола Куліш. 3 листопада, до двадцятої річниці Жовтневої революції, їх розстріляли в урочищі Сандармох. Існує легенда, що Курбаса і Куліша вбили одним пострілом, щоб зекономити кулі.
Радянський режим хотів знищити Леся Курбаса, але його постать і новаторство продовжують жити, адже дух сильніший за репресії. Режисер писав у 1926 році:
“Власне, все моє життя — підйоми світлого стремління, віри і сили — в чергу з ніччю безвілля, коли чернь моєї душі бере верх і править державою Леся Курбаса. І після тридцяти рішаючих змагань, коли темне перемагало — я все-таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, що вміє бути свідомістю моря, хмар, гір, нації, людини взагалі. Сказано десь: досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропаде. Вона навіки наша власність. Навіть у калюжі до нас повернеться, на неї ми будемо сліпо і помацки йти”.
Такі рядки присвятив Лесеві Курбасу поет-шістдесятник Іван Світличний:
“Не захотів паяцом при королеві голому?
Дуло чорніє в душу, клацнув, мов крук, курок…
Ось вона – роль коронна. Вище, Маестро, голову!
…Курбас ступає твердо у вічність останній крок”.
