Коридором колишньої в’язниці у центрі Львова пробігає жінка з горнятком води. Співробітниця несе воду відвідувачці музею «Тюрма на Лонцького», заклад розташований тут із 2009-го. Дівчина прийшла на екскурсію, але вже за 20 хвилин від почутого їй стало погано.
82-річна львів’янка Ірина Кухар, чиї рідні загинули від радянських репресій. Фото: Тарас Ткач / hromadske
Найбільше вражає навіть не автентична тюремна атмосфера з темними карцерами, а розповідь екскурсовода про масові розстріли — тут у червні 1941-го росіяни вбили 1641 людину.
Історія цієї тюрми налічує понад сотню років, її використовували поляки, німці й радянська влада. Але саме під час совєтської окупації Львова тут відбувалися найстрашніші та найкривавіші події.
Після нападу нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року радянська армія почала відступати з населених пунктів на заході України. Тоді у тюрмах перебували тисячі політичних в’язнів, неугодних сталінському тоталітарному режиму.
Їх уже не встигали депортувати, тож енкаведисти просто масово всіх розстрілювали. На початку німецько-радянської війни протягом кінця червня та початку липня 1941-го в тюрмах України совєтська влада вбила 22-24 тисячі людей.
Для прискорення процесу ліквідації в’язнів іноді в камеру просто закидали гранату.
«Коли сюди добралися військові вермахту і зайшли разом з цивільними львів’янами в тюрму на Лонцького, то через високий епідемічний ризик таку камеру з купою тіл після розірваної гранати вирішили замурувати. Адже через спеку тіла вже почали розкладатися. А взимку останки дістали й поховали на Янівському цвинтарі — в одній із братських могил невпізнаних розстріляних в’язнів, тіла яких ексгумували влітку 1941-го», — розповідає дослідниця та співробітниця музею Олеся Ісаюк. З нею ми стоїмо біля тієї самої камери, яка знову замурована, але вже як музейний експонат.
Навпроти цегляного муру — стенд з архівними документами та списками тих, кого відправляли на розстріл. Червоні позначки біля прізвищ означають, що розпорядження виконали.
«Поспіхом уже розстрілювали без суду і слідства. Якщо врахувати, що здебільшого арештовували не за злочини, а через походження, то серед розстріляних — меценати, активісти, члени “Просвіти” та інших товариств», — додає Ісаюк.
До сьогодні відомо лише 747 імен убитих у тюрмі на Лонцького. Це менше ніж половина усіх розстріляних на цьому місці.
Улітку 1941-го на подвір’ї тюрми розкопали останки приблизно семисот тіл. Решту збирали по камерах та у підвалі. Але навіть після відкриття музею археологи знаходили тут нові людські кістки. Щодо нововиявлених решток слідство досі триває, тому на подвір’я колишньої тюрми вхід нині заборонений.
«Був розумний — мав бути знищений»
З 82-річною львів’янкою Іриною Кухар ми зустрічаємося на Личаківському цвинтарі. Тут, як і на Янівському кладовищі, теж є братська могила розстріляних у Львові в червні 1941-го.
Але її батько Григорій Кухар похований окремо — його вдалося опізнати.
«Мама впізнала його за штанами, вона їх підкорочувала. А ще був шрам на нозі, який він мав з дитинства», — пані Ірина пояснює, як на подвір’ї тюрми знайшли тіло її батька серед понівечених останків у ямі, залитій вапном. Вапно використовували не лише для притлумлення трупного смороду, а й для швидшого розкладання тіл.
Мама пані Ірини пішла шукати свого чоловіка саме в тюрму на Лонцького одразу після відходу радянської армії. Жінка почула, що там знайшли тіла убитих і закатованих.
«Мама розказувала, що там стояв жахливий запах мерців, гори трупів, страшне видовище. Вона пішла туди з батьковими друзями, які з ним працювали — вони її підтримували. Вона вже знала, що тут усі мертві. Так у свої 25 років мама залишилася вдовою з двома малими дітьми. Узагалі без засобів до існування».
Батькові Ірини Григорію на той час було 30 років. Без нього залишилися трирічний син Славко та однорічна дочка Іринка, з якою ми спілкуємося через 81 рік після тих страшних подій.
Поруч із могилою Григорія Кухаря — надмогильний пам’ятник Юрію Шухевичу, братові головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Юрія так само у 1941-му вбили енкаведисти в тюрмі на Лонцького.
На пам’ятнику Шухевича написано, що він був інженером.
«Інженер, отже так само має бути знищений. Як і мій батько. Це були масові вбивства найбагатших і найрозумніших людей. Треба було знищити еліту нації, тому таких людей і забирали. Щоб ті, хто залишився, сприйняли червону армію як визволителів, які принесуть їм добробут і щастя», — пояснює логіку репресій комуністичного режиму Ірина Кухар.
Григорій Кухар був головним бухгалтером у медінституті. Звідти його й забрали і повезли на вірну смерть.
«А отут, бачите, визволителі прийшли, в чоботях», — показує жінка чорно-біле фото якоїсь наради за участі батька вже після 1939 року. Решта людей на світлині — в мештах (туфлях).
«Моя мама розповідала, що в театрі бачила не одну жінку (росіянку — ред.), одягнену в нічну сорочку. Нічні сорочки були прекрасні, з фальбанками, і вони не знали їхнього призначення. В театр вони ще приходили в солом’яних капелюхах. І зараз такі ж дикі лишилися, заходять у міста й не знають, що таке чайник чи унітаз. Зараз дуже схоже».
На цих аналогіях Ірина Кухар не зупиняється.
«Те, що вони зараз роблять в окупованих містах України, дуже перегукується з тим, що відбувалося тоді. Шукають активістів, учасників Майданів, щоб знищити еліту нації, а залишити людей, які будуть їх підтримувати й вітати “рускій мір”. Такою була царська росія, таким був Радянський Союз — і така теперішня російська федерація. Усе без змін».
Розстріляли дідуся і шестирічного брата
Убивство батька — не єдиний страшний епізод із життя родини Ірини Кухар за радянської влади. Коли німецька армія відступила, а повернулася радянська, родина вирішила емігрувати. На цьому наполягав мамин батько, сільський священник Антін Флюнта. Тоді маленька Ірина з мамою та братом жили у своєї родини в селі Угерське під Стриєм, куди переїхали зі Львова.
«Коли в 1944-му німці відступали, дідо сказав, що він за радянської влади не залишиться, бо ще за перших “совітів” (з 1939 до 1941 — ред.) до нього приходили енкаведисти й казали, що він піп-експлуататор, тож мусить платити податок».
Щоб урятуватися від переслідувань діда-священника, вони разом поїхали до Стрия. Там формувався ешелон на евакуацію.
«Коли поїзд був уже в районі Чопа, з’явилися червоноармійські літаки з червоними зірками, низько пролітали й почали той ешелон розстрілювати. Поїзд зупинився. Хтось, панікуючи, побіг у поле, мама зі мною від страху заховалася під вагоном. А дід зі Славком, моїм братом, побігли в поле. І там тих людей, приблизно 80, розстріляли. Серед них — мого діда й брата. Навіщо вбивали і не давали виїхати? Бо для радянської влади ті, хто втікав, був п’ятою колоною. Мовляв, поїдуть у світ і будуть розказувати про все, що бачили, виступатимуть проти совєтської влади».
Пані Ірина знову переходить до 2022-го. Хіба не так само росіяни розстрілювали цілі українські родини, що намагалися втекти з-під обстрілів? І хіба не запустили ракету на вокзал у Краматорську, де в той час перебували сотні утікачів від війни?
Мама ціле життя боялася
1944-го Ірина з мамою змогли дістатися до Відня. Довго там не затрималися — було важко самим без грошей. Зрештою повернулися на Львівщину. Не знали, чи їдуть додому, а чи одразу в Сибір, тому довго в одному селі не залишалися. Мама працювала вчителькою і переїжджала з донькою з місця на місце — «замітали сліди».
«Ми повернулися, але мама ціле життя вмирала від страху. Бо весь час думала, що вивезуть, адже тоді вивозили й депортували цілі села. Я пам’ятаю, як у селі повісили одного партизана на дверях кооперативу, він там довго висів. Пам’ятаю, як люди ховалися в кукурудзі, щоб не записуватись до колгоспу. То були страшні й важкі часи. Тому мама все життя боялася».
Після школи Ірина вступила в університет, вийшла заміж і мешкала у львівській родинній квартирі, вимушено покинутій ще 1941 року. В 1960-х до неї приїхала перелякана мама.
«У 60-х роках Хрущов знову почав доблесну нагонку на Галичину. Ходили старими квартирами, шукали часописи, газети, книжки».
Мама шукала вишиту серветку, яку колись оздобив батько. На ній по куточках були вишиті чотири тризуби. Коли її знайшла, то акуратно вирізала ті тризуби, а серветку залишила на пам’ять.
«Історія буде повторюватися через безкарність»
«Вони не змінюються, тому що це закладена сторіччями своєрідна велич росії. Увесь час вони гнобили сусідів, особливо українців, і це не змінилося», — резюмує Ірина Кухар.
На її думку, єдиний вихід — щоб росія припинила існувати як імперія. Інакше кривава історія буде повторюватися знову й знову, бо «справа не в путіні, а в духові “великоросійської” нації, в переконанні, що вона всемогутня і має виняткове право на існування».
«У Німеччині вдалося ліквідувати нацистський дух і явище нацизму загалом. А в росії нікого не покарали, там не було Нюрнберзького процесу. Сталін і всі керівники залишились на своїх посадах, і та безкарність повертається знову», — додає пані Ірина.
Колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у коментарі hromadske каже, що, на жаль, ці криваві епізоди з історії України маловідомі широкому загалу. Тому частина українців до останнього вірила у «братський народ» і вчасно не відчула смертоносної небезпеки.
Містечко під Києвом, де мешкає історик, у березні 2022-го теж було окуповане. Родина В’ятровича виїхала одразу після початку великої війни, а сам він з автоматом у руках стояв на блокпостах під столицею.
«Нам треба нагадувати, що робила комуністична росія в минулому — для розуміння, що робить і може робити росія теперішня. Те, що зараз відбулося в Україні, що ми побачили на Київщині та в інших регіонах, лише повторює те, що робилося на заході України в 1939-1941 роках.
І масово вбивали не лише в тюрмах. Дем’янів лаз на Івано-Франківщині, Биківня на Київщині, Вінниця, де під час окупації німці розкопали останки жертв комуністичного терору. Це стала традиція російської окупаційної політики, спрямована зокрема проти цивільного населення, і вона зберігається».
В’ятрович каже: якби українці краще знали свою історію, то «вбивча байка» про те, що «росіяни не такі страшні, як німецькі окупанти», знищила б менше людей.
«Якби українці пам’ятали історію, можливо, не залишалися б на цих територіях, які були під загрозою окупації, а одразу б евакуювалися. Я сам знаю чимало таких людей на Київщині, для яких окупація асоціювалася лише з німцями, а росіяни, мовляв, брати й не можуть такого коїти. На жаль, вони чинили так і в минулому, і в сьогоденні. Тому знання історії рятує в буквальному значенні».
Джерело: Громадське.
