З глибини середніх віків у європейських містах прижилася традиція утримувати коштом міста сурмача, який мав за обов’язок сурмити в певні години. Сурмач у давні часи був вартовим міста – відповідаючи за його безпеку, сигналив зародження пожежі й наближення ворога.
Колись більшість міст Європи мали свої позивні, у Речі Посполитій вони називалися гейналами. В одних містах сурма звучала кожні 15 хвилин, в інших – щогодини, а ще в інших – лише зранку, ополудні й увечері. Після цього останнього сигналу місто замикало брами.
Сурмач на львівській ратуші з’явився не відразу. Спочатку він стояв на вежі біля годинника над Галицькою брамою. А в 1491 р., коли завершили будівництво ратушної вежі заввишки 58 метрів, то помістили на ній годинника, сурмача і сторожа. До четвертого поверху вона була чотиристінна, вище – восьмистінна, а ще вище красувалася стрімка вежа, яку оточувала галерея. І саме на цій галереї ніс варту міський сурмач, звістуючи сурмою на чотири роги удар кожної години.
Сурмача мав на вежі помешкання, і в ратушевих книгах, писаних латиною, називався tubicinus, tubicenator і turrim. Згідно з інструкцією, він повинен був «мати товариша або сина і щогодини вдень і вночі виголошувати сигнали часу, а в святкові дні тішити мешканців гарною грою, а передовсім пильнувати місто від усякого наїзду і від вогню». Вибух пожежі він вістив не лише сурмою, а й тим, що удень піднімав хоругву, а вночі запалював ліхтар. Щотижня отримував два флорини.
На Різдво сурмача очікувала особлива винагорода. Якщо йому вдавалося голосно і майстерно просурмити традиційні гейнали на «заутреню Різдва Христового», то отримував цілого золотого. У святкові дні сурмач виконував не ординарний мотив, а якийсь особливий – такий, що і вухо тішив, і до церкви кликав.
До сурмачевого помешкання, де він жив із родиною, вели вузькі, дуже круті і незручні сходи, які в 1632 р. ознаменувалися сумною випадковістю. Так у ратушних книгах було записано, що сурмач Миколай «вночі о першій без світла йшов на вежу, упав зі сходів і помер на місці».
«Коли чума нищила населення Львова, – писав історик Мечислав Опалек, – смертельний подих поширився навіть на будівлю вежі, шукаючи і тут своїх жертв. У 1589 р. страшна хвороба вибила сурму з рук сурмача Анджея, а також вполювала на дітей його наступника, Нікля Фалька, також названого Миколаєм Соколом. Тоді Фальк отримав від міста допомогу в 5 фл. через те, що його діти загинули на вежі. Магістрат виявляв свою щедрість не тільки у сумних обставинах життя сурмачів, але й у радісні для них хвилини. Коли 1584 р. сурмач Кшиштоф видавав свою падчерицю заміж за королівського дударя, отримав з міської скарбниці 4 тис. на весілля, а через 7 років, коли сам одружився вдруге, його потішили 6 глечиками вина… вартості 3 фл.»
Сурмач завше вирізнявся своїм святковим вбранням, носив кунтуш, жупан, шапку і барвистий пояс. В залежності від заможності Львова, кількість сурмачів мінялася, деколи їх було аж п’ять, і коли сурмило п’ять сурм водночас, це було неабияке видовище, особливо, коли ворони, сполохані звуками сурми, злітали з голосним карканням у небо. А деколи цю службу виконував сурмач зі своєю дружиною, і дружина у блакитному фартуху теж сурмила незгірше за чоловіка.
Як зазначив Іван Крип’якевич, завіршував Юрій Андрухович, а заспівав Віктор Морозов, «14 липня 1826 р. сталася подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася (трісла) й о годині чверть на сему вечером із великим тріскотом завалилася. Наперед вже спорожнено Ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і трьох робітників».
Історик Франц Яворський уточнив: «14 липня 1826 о шостій п’ятнадцять вечора донька сурмача заграла на чотири сторони світу годину. Незважаючи на те, що вежа ратушева уже дала тріщину, і тріщина поволі росла, на галереї окрім сурмача знаходилося також два жовніра, які прибули туди з цікавості. А за хвилю о 18½ стара кампіанівська вежа обвалилася. Величезний туман куряви затулив цілий Ринок».
На час, коли тріщина на вежі почала рости, перед ратушею зібрався великий тлум людей. Цікаво, що чоловік, який зчинив ґвалт, що вежа ось-ось завалиться, і завдяки якому роззяви встигли розбігтися, а кількість жертв не виросла, був теслею і мав прізвище Кафка. За що опісля отримав навіть почесного хреста з Відня.
Падіння вежі вплинуло дуже болісно на львів’ян, якийсь безіменний автор навіть сотворив «Вірша з нагоди падіння славетної вежі», в якому повідомив: «з великим жалем зітхаю і обличчя сльозами вмиваю». Ця подія була також оспівана у вуличних піснях, драмах і белетристиці. Ян Камінський написав водевіль «Руйнація ратушевої вежі, або ж Коминяр і мельник».
З падінням вежі не стало сурмача, замінив його вартовий чи то пак Thurnmeister з хоругвою і ліхтарем. Сигнал про вогневу небезпеку в середмісті подавали п’ятикратним ударом дзвонів, а на передмісті – шестикратним.
Пожежа на ратуші внаслідок обстрілу австрійцями у 1848 році скинула з її вежі вартового, і до 1851, заки вежу не відбудували, він ніс службу на вежі волоської церкви.
В листопаді 1932 року міська рада ухвалила знести постерунок пожежної варти на ратуші з огляду економії, надто, що в епоху телефонів сурма стала анахронізмом.
Після 1939 року настала тривала перерва – совєтська влада не потребувала жодних загальноєвропейських традицій, тому позникали сурмачі не тільки у Галичині, але і в Прибалтиці. Однак якщо у Балтії відразу після отримання незалежності цю традицію відродили, у нас чухалися цілих двадцять років.
Цікаво, що у Польщі теж не відразу після війни у всіх містах сурми заграли. Донедавна найвідомішими містами, де регулярно звучав сигнал сурми, були Краків і Познань (гейнал, який звучить з вежі Маріацького костелу в Кракові, щополудня транслюється в ефірі «Polskie Radio Program I»)”, але поволі долучилися й інші міста. У Ґданську навіть оголошували конкурс на найкращу мелодію для сурми і, відповідно, на найкращого виконавця. В умовах конкурсу було зазначено, що твір повинен бути пов’язаний з історичними традиціями Ґданська, а водночас відповідати умовам гейналу – короткого музичного твору. А задля ще дужчої заманки вирішили у Ґданську оживити героїню популярної історичної повіті «Панєнка з окєнка». І тепер ця панянка вітає туристів з вікна кам’яниці, описаній у повісті.
Як згадаю, скільки років я нудив про те, що треба сурмача на Ратушу! Всі махали головами: ая, ая, треба, дуже добра думка. І усі ці двадцять років я намагався достукатися до сердець львівських мерів, серів, перів, пройдисвітів і патріотів, партократів і демократів – усі вони радісно кивали головами, казали: «Чудова ідея!» – і не робили нічого.
Депутати кивали, пан бурґомістр кивав, пан заввідділу культури кивав, грошові лантухи кивали теж – і відразу напружували свої куці мізки, аби порахувати, кілько то часу зосталося до виборів. Ну, і радісно повідомляли, що авжеж – ідея люкс, але прошу мені тото нагадати тоді-то й тоді-то. Перед виборами.
Але я не хотів, аби то було перед виборами. Я хотів, аби то сталося від серця.
Однак ніхто пальцем так і не рушив. Поволі в мені почала наростати лють. Я почав фонтанувати гнівними репліками на телебаченні і в пресі. Я почав їх називати рагулями й іншими поганими словами. І раптом у повітрі щось змінилося. Після чергового інтерв’ю, в якому я знову згадав львівських рагулів, пролунав дзвінок… Ні, не з ратуші. Задзвонив видавець «Експресу» Ігор Починок, який, прочитавши моє інтерв’ю, загорівся втілити в життя те, що вже скидалося на безнадійну маячню. І з того моменту все закрутилося. Відомий композитор Юрій Ланюк за лічені дні створив кілька варіантів мелодії для сурми. Модельєр Оксана Караванська погодилася буквально за тиждень не тільки спроєктувати дві уніформи для сурмачів, а навіть їх пошити.
Влада теж прокинулася і заметушилася. Правда, її найбільше цікавило, хто за це все заплатить. Зокрема й сурмачам за щоденні сурмління. Але довідавшись, що священний бюджет міста не постраждає, полегшено зітхнула і, склавши ручки на животику, застигла в блаженному очікуванні святкового дійства, коли можна буде вийти перед народом і вклонитися.
І ось 6 травня 2011 року двоє сурмачів зійшли на вежу та почали сурмити, як то є в багатьох містах Заходу. Бо глибокі традиції пальми товариша Мєрцалова якось нас не дуже надихають. Хочеться, знаєте, трішки Європи.
Тепер сурмач сурмить, хоч і не так часто, як у Кракові, бо, видно, все-таки грошей забракло. І я тішуся, що туристи чекають на те сурмління.
З часом утримання сурмачів перебрав на себе Юрко Назарук. В меню закладу «Пструг, хліб та вино», де базуються сурмачі, можна прочитати подяку за ідею… І. Починкові.
Ну, що ж – у мене ще багацько ідей, якими можу поділитися.
Підтримайте проект на Patreon
