Колись кожна порядна родина мусила мати служницю. І то до всього.
Лише у Львові на початку ХХ ст. працювало 15 тисяч служниць. Переважно молодих і здорових. У віці 15–19 років їх було 20%, а у віці 20–23 – 30%. Не дивно, що частенько вони ставали жертвами паничів і господарів. Та були ще молодші. У віці до 14 років їх було 3%. Служниць, що мали понад 40 років, було 20%.
Переважна більшість служниць були паннами, а часто і старими дівами – точніше не так дівами, як старими. Цифри з європейських міст свідчать, що 9 із 10 покоївок ніколи не були заміжніми. Львів не відставав.
Траплялися й одружені служниці, але дуже мала їх кількість мешкала разом із чоловіком. Правда, заможне панство могло утримувати обох – тоді чоловік міг бути камердинером, займався садом, правив бричкою чи ремонтував якісь дрібні неполадки.
Кожна служниця мала свою «трудову книжку», і коли звільнялася зі служби, господарі вписували про неї свою думку. Така книжечка мала зазвичай аж 80 сторінок. Відтак наступні господарі читали той впис. Якщо він був негативний, то впливав на всю кар’єру служниці. Траплялися випадки, що вона виривала таку сторінку, – але це була велика помилка, яка прирівнювалося до фальшування і каралася навіть законом. Однак це жінок не спиняло. Якщо вони сторінок не виривали, то негативний відгук вишкрябували і вписували позитивний. Але що не були майстрами каліграфії, то й тут потрапляли в халепу. Газети… о, забув сказати, що за бабці Австрії і за цьоці Польщі було кілька газет для служниць і про служниць: «Głos Dziewcząt Polskich», «Przyjaciel Sług», «Pracownica Polska». Окремого українського видання не було, але проблеми служниць регулярно обговорювали різні жіночі часописи. Так-от, газети писали, що одна така служниця за те вишкрябування отримала два тижні арешту, а інша – аж два місяці.
За Австрії в таких книжечках не додавали світлин, був лише словесний опис жінки – рік народження, зріст і далі, наприклад: «обличчя довгасте, очі пивні, ніс звичайний, вуста вузькі, волосся світле, зуби рідкі».
Служниці у Львові мали свою профспілку. То була водночас і біржа праці, а називалася вона Товариство слуг імені святої Зити. Мало це товариство глибоку повагу у всіх господинь, котрі шукали собі прислугу. Містилось воно на Домініканській площі якраз навпроти собору.
Окрім цього Товариства, була купа різних приватних маклерів, які теж займалися тим, що постачали служниць, але тут уже гарантій не було, бо частенько вони заманювали дівчат до іншої роботи. В газеті «Przyjaciel Sług» навіть була опублікована п’єса «На службі», де дві сестри потрапляють у лабети такої маклерки, звісно, єврейки, яка намагалася їх влаштувати на службу до самотніх панів. Коли ж дівчата відмовилися, маклерка стала вимагати в них оплати за свої послуги. Вони ледве врятувалися.
Служниці, зареєстровані «у святої Зити», мали теж свої службові книжечки в полотняних обкладинках, де містилася їхня характеристика за чотирма пунктами: вірність, пильність, здібність та моральність. Коли служниця вручала таку книжечку господині, то далі мусила відбутися дуже детальна розмова на тему її обов’язків, звичаїв, які панували в помешканні, та оплати. Зазвичай служниці зобов’язані були прати й носити білизну до маґля (приміщення, де містилася спеціальна машина для прасування), палити в печах, приносити вугіль і дрова з пивниць, чистити підлоги, витирати порохи, тріпати килими, постіль, бавити дітей, водити пса на прогулянку і безліч інших дрібниць, яких господиня не мала права забути й мусила обумовити перед прийнятим до праці
Цікаво, що темою домовленості ставало навіть ім’я служниці. Інколи господарям не припадала до вподоби Гафійка, Параня або Ганна – і тоді пропонували замінити ім’я на якесь інше. А те інше могло залежати від імені попередньої служниці. Бо якщо господарі уже звикли до Юльці, то кожна наступна покоївка автоматично перетворювалася також на Юльцю. Або якщо служниця називалася, скажімо, Стефця, а кохана цьоця мала таке саме ім’я, то був би великий цурис і атак серця для цьоці Стефи. Зміна імені також відбувалася, якщо сусіди мали служницю з таким самим іменем, – жодним чином не могло бути дві Стефці на одну каменицю.
Але так було не лише в Галичині, а й у Франції, де всіх служниць звали Marie.
Найпоширенішими іменами серед служниць були Маня, Вікця, Фільця, Мариня, Юльця і Рузя.
– Як ся називаєш? – запитувала господиня.
– Стефця, прошу пані добродійки.
– Будеш називатися Мариня.
– Так, цілую ручки прошу пані, – погоджувалася Стефця, котра останні кілька років була Юльця.
У кожній камениці в партері мали свою кімнату сторож і сторожиха. Казімєш Шляйн згадував, що коли сторожиха ділилася з чоловіком новиною, то звучала вона так: «У пані меценасової нова Мариня». – «Та де нова! Я її бачив! Вона вже уживана!»
А між іншим сторож і сторожиха теж мали вічні імена – Шимон і Шимонова, які писалися з маленької літери.
З іменами служниць пов’язаний анекдот. Сільські дівчата часто перекручували незвичні імена. Одна дівчина оповідала.
– Дивний звичай у нас вдома. Всі сі називают на Й, тіко я одна на Ль.
– Як то?
– А такво. Пан сі називає Янтоній, пані Яліна, панянка Янна, панич Яндрей, другий панич Ядам і тіко я Люльця.
Весь маєток Юльці складався з невеликого куферка, а мешкала вона або в маленькій кімнатці, або в нижі (ніші) біля кухні. Ця нижа містилася під самою стелею і вела до неї звичайна дерев’яна драбина. Тут служниця спала і тримала свої речі. Стояти там вона не могла навіть на колінах, лише сидіти.
Раз на тиждень, переважно в неділю, випадав вихідний, і служниці могли піти собі «на місто» чи то з колєжанкою, чи з черговим нареченим.
Спочатку йшлося на спацер на Корзо або до парку, а потім і до кіна. Кіно належало до найулюбленіших розваг. Але смак покоївок мав свої особливості, а тому чимало фільмів потрапляли до категорії «дурне». В першу чергу це стосувалося комедії. Виглуптаси на екрані не тішилися повагою. Інша справа – мелодрами про нещасливе кохання, коли можна, сьорбаючи носиком, переживати за долю героїв і мліти від солодких мрій про те, що й тобі коли-небудь усміхнеться чарівний лицар.
Спостерігати за публікою, котра виходить з залу після сеансу, саме задоволення! Кожна друга з хустинкою біля очей, з червоним носиком і мальовничо скривленими губками.
– Ну, як там було, Мариню? – питала господиня покоївку, коли та поверталася додому. – Чи файне було кіно?
– Йой, та де! Ані капіцюньку не плакала-м!
Кількістю сліз оцінювалася вартість кожного фільму.
І так було не лише в тамті часи, а й в совєцькі, коли жінки надавали перевагу індійським та арабським фільмам. Відгук про такий фільм завше був стабільний: «жизнєнний». Через один такий «жизнєнний» фільм зі мною не розмовляло пів групи дівчат. Просто якось я видав поета Ярослава Павуляка за Миколу Вінграновського і влаштував з ним зустріч на факультеті. А за кілька днів дівчата пішли на арабський фільм і в хроніці перед показом побачили пленум Спілки письменників, де виступав справжній Вінграновський, який геть не був схожий на того, кого я привів.
Покоївки не були аж такими відлюдьками і тягнулися до прекрасного. Тому намагалися здобути собі кавалера. А коли здобували, то часто вечорами вистоювали «на брамі» і мило з ним вуркотіли. Траплялося, що їх застукували на такій рандці господарі, тоді покоївка пояснювала, що то «цьотечний брат».
А що шлях до серця «нареченого» лежав через шлунок, то нічого дивного, що покоївка мусила час від часу що-небудь цупити в господарів їстівного, аби його пригостити. Інколи могла навіть запросити і на кухню, коли господарів не було.
Господарі часто на ті амури заплющували очі, особливо якщо хлоп зголошувався до якоїсь хатньої роботи – дрова порубати чи що-небудь направити.
Однак служниці не вважалися вигідною парою і рідко щасливо виходили заміж. Коли ж їх зваблював хтось із членів сім’ї й дівчина вагітніла, то її виганяли, і мусила повертатися на село. Але щоб не робити публíки, до службової книжечки вписували лише позитивні відгуки.
Не раз у газетах нарікали, що щораз важче знайти служницю, а публічні будинки переповнені проститутками. Але між цими двома явищами існував певний зв’язок. За світовою статистикою, від 42 до 68 відсотків повій раніше були служницями. У Львові ці відсотки були значно вищі.
За Австрії закон від 1756 р. вимагав, щоби служниця володіла свідоцтвами свого сповідника, де мало бути зазначено, що вона є католичка і вчасно відвідує богослужіння. У Галичині цей закон не мав великого поширення, зате дозволялося служниць лупцювати – але так, щоб не поранити.
Під час опитування служниць вони признавалися, що зазнавали прикрощі з боку господаря або панича. Траплялися навіть такі відповіді: «важко було б собі зарадити, якби не мала сильних кулаків і не вміла боронитися».
Одна 16-літня служниця залишилася на літо сама зі старшим паном. Коли пані повернулася, служниця вже була вагітною. Інша 15-літня дівчина звернулася до лікарки за порадою, бо її заразив господар, який мав звичай повертатися пізно додому через кухню. В іншому випадку служниця стала офірою панича – студента університету. Панове пішли на гостину, а вдома залишили 16-літню служницю і студента. На другий день служниця з сорому покинула службу.
Улітку, коли Львів бував оголений з добірного товариства, деякі повії виїжджали на літниська і наймалися боннами або покоївками, щоб таким чином перебідувати «огірковий» сезон – так називали період культурної посухи, коли не працювали театри, концертові зали, кабарети, спричинені виїздами артистів та й безлічі родин на відпочинок.
Жодна пані, яка на літо приймала дівчину на службу, не здогадувалася, чим та досі займалася. Інформацію в поліції щодо минулого такої дівчини отримати неможливо, бо обов’язком поліції було помогти дівчатам, які хочуть повернутися на чесну дорогу, а не утруднювати їм життя. Такі дівчата подобалися своїм господарям, бо вміли їм прислужитися, лестити і говорити компліменти, вони були послушні й роботящі, бо в роботі знаходили певне задоволення і відпущення минулих гріхів.
Чоловіків, чиї жінки поїхали на відпочинок, називали «солом’яними вдівцями». І власне в отой «огірковий» сезон найчастіше служниць зваблювали господарі.
Один такий «солом’яний вдівець» розповів свою біду, заливаючи її горілкою::
– Моя дружина взяла собі до служби молоду дівчину. Таку геть молоду і дурненьку. Щойно скажу їй якусь масну річ, то бурячковіє і закриває личко фартухом. От я до неї і так, і сяк, але все йде якось повільно, бо дівчина боїться, що потім священник на сповіді скаже, а ще має страх перед моєю дружиною. Але несподівано зм’якла. Ну, не так щоб цілком, то ні. Але вже так повільно почала балакати, що якби-то не було пані, якби де виїхала, то вона б швидше роздумувала, а інакше боїться. Я думаю собі: добра думка! Дружина виїде, я лишуся сам з Юльцьою і тойво… Отже, хоч ми вже двадцять років одружені, я ніколи не дозволив їй виїжджати, але тепер сам намовив, щоб поїхала до Криниці. Вона спочатку відмовлялася, мовляв, шкода грошей, але далася наприкінці намовити, і сьогодні, коли я виходив вранці до бюра, сказала, що перед обідом поїде. В бюрі я посидів лише дві години, потім скочив до лазні, до перукаря, купив аляшу (кмінковий лікер), вина, меду, бо така мішанина є високоефективною, і вже мчу пополудні додому.
А тут стрічає мене стара шимонова і каже, що пані поїхала, але і Юльцю взяла з собою. Щоб дівчисько теж собі відпочило. Я думав, що мене шляк трафит! Що мене ясна кров залиє зі злості! Подумайте лише! Шістсот корон я виділив дружині на ту Криницю, а що різних покупок, а два костюми, а дорожню валізу, і дідько зна, що ще. Але я давав, бо собі думав, ідийота, що жінка раз в житті відпочине, а я влаштую собі люксусові вакації. Я був би ту дівочку файно вбрав, елєгансько оздобив, пішов би з нею до кнайпи, потім поїхали б до Янова, і була б, кажу вам, така ґрандзабава, якби мене жінка не накивала. Бо обидві бестії змовилися. Так… змовилися! То мені Бронка з напроти розповіла. Сміялися з мене обидві… ці підлі ящірки! До тисячі корон вирвала мені та історія з кишені. Я прийшов тут залити трохи мою злість… Ох, така баб’яча підлість!
Ех, нам би їхні переживання!
12.08.2022
Автор: Юрій Винничук
Джерело: Збруч.
Підтримайте проект на Patreon
