Ми часто не наважуємося говорити про важливе. Зокрема, про проблеми, які нас лякають.Виконуючи своє перше завдання на посаді фотокореспондента, Олександра Чернова, студентка журфаку УКУ, вирушила знімати репортаж про життя у львівському будинку престарілих. Вона поділилася враженнями про свій дебют у світі фотожурналістики й розповіла, як можна почати боятися старості менше, ніж за добу.
Чесно, я не була готова побачити те, що побачила. Я взагалі не готувалася. Ми просто прийшли до пансіонату і стали чекати волонтерів, які проведуть нас усередину. Щоби згаяти час, я вирішила прогулятися по території та познімати.
На вулиці було дуже гарно: дерев’яна альтанка, статуя Божої Матері, біля якої моляться старі. Повз пройшла сліпа жінка, розмахуючи паличкою і наспівуючи пісню. Троє чоловіків слухали радіо й голосно матюкали «жидів» за те, що ті не дають їм надбавку до пенсії. Ідилія. Мені здалося, що Львівський геріатричний пансіонат − райський куточок для бабусь і дідусів. Місце, де приємно зустріти старість. Але ілюзії зруйнувалися швидко, з першим же знайомством.
До мене підійшла старенька на ім’я Варвара. Так, без приводу, просто поговорити. Вона відразу почала розповідати про себе − що довго працювала медсестрою, потім на заводах, що у неї є діти й онуки. Каже, жила з онукою, але три роки тому вони з чоловіком її вигнали. Вона збиралася кинутися під поїзд, але чомусь вирішила залишитись. Аби підтримати розмову, я запитала, чи є у неї хобі. Може, в’язання чи вишивка? У відповідь вона спокійно посміхнулася й запитала: «А для кого?»
У пансіонаті живуть люди з різними історіями. Хтось втратив своїх близьких, когось залишили діти, а деяких привезли рідні, бо не можуть за ними доглядати щодня. Тих, кого відвідують часто, можна легко вирахувати за їх кімнатами − вони чисті й затишні. Ті, до кого не приходять, живуть аскетично − просто і без бажання жити.
Діяльність пансіонату фінансується з бюджету міста, але цього мало. Старенькі віддають більшу частину своїх пенсій на власне утримання, залишаючи собі трохи більше 200 грн. Деяким допомагають діти. А буває і так, що просять в обід півтори порції, не доїдають і несуть це синам-алкоголікам, які ніде не працюють.
Варвара розповіла мені, що варіантів дозвілля у них не так уже й багато − вдень гуляють або йдуть на ринок, жебракують. Хтось в’яже чи пише вірші, хтось співає в колективі, а ввечері дивляться телевізор у холі. Багато спілкуються між собою, а що їм ще там робити?
Єдиним світлим моментом цього дня стала розповідь про те, що в пансіонаті досі можна знайти свою любов. Кажуть, є бабуся, яка вийшла заміж і підселила до себе в кімнату дідуся, а потім розлучилася з ним, і тепер у неї весілля з іншим дідусем. Трапляється ж.
Коли з вулиці ми перейшли в будівлю, все тут же стало чорно-білим. Різко запахло ліками, сечею і сигаретами. Сірий коридор, штукатурка сиплеться на голову, старий телевізор щось бурмоче у холі, кілька крісел з обдертою оббивкою й палати в жахливому стані.
Волонтери вручили нам по три памперси й банани. Веліли видати. Підходжу до дідуся в інвалідному візку, простягаю йому банан, а він тягнеться, як дитина − очі блищать, руки трусяться, посміхається беззубо. Повільно чистить фрукт, кусає і дивиться на мене із вдячністю. Зовсім як маленький, розумієте? А я, остання свиня, дістаю свою камеру і клацаю. Неймовірно соромно. Я відчуваю, що своїм об’єктивом влізла в його горе. А він і слова не сказав.
Люди реагували на мене по-різному. Хтось боявся, хтось просив залишитися, щоб поговорити. Були й ті, хто не звертав уваги на камеру. Вони взагалі вже ні на що не звертали уваги, просто лежали й дивилися в порожнечу.
Чоловік без ніг на колясці під’їхав до мене й інтелігентно запитав, чи немає у нас піджаків. Піджаків не було, було 3 памперси. І банан.
В одній із кімнат я помітила на стіні стару фотографію. Це Розалія. У неї в кімнаті дуже затишно й чисто. Помітивши мене, вона тут же підфарбувала брови й губи, попросила затриматись, аби почитати вголос вірші. Розалія співає разом зі своїми подругами з пансіонату в колективі. Про свою молодість вона говорити не захотіла.
Після цього моя напарниця сказала, що більше не може, й вийшла. Вибір був не з легких − наслідувати її приклад чи піти далі. Я не зважилася втекти, продовжила відкривати двері, фотографувати і йти далі. А старі продовжували сидіти на своїх ліжках і дивуватися.
Багато чого я так і не наважилася зняти. Наприклад, дідуся в памперсах або чоловіка, який справляв потребу у відкритому туалеті прямо при мені. У цьому було занадто багато болю й самотності. Я не змогла.
Контроль над собою я втратила трохи пізніше, коли справа дійшла до десерту. Нам видали пакети й веліли роздавати по п’ять шоколадних і жменьці желейних цукерок. Я не могла рахувати. Брала солодощі «на око», бажала приємного апетиту, робила фото і йшла. Деякі ображалися, що їм дісталося менше, ніж іншим. У своїй останній кімнаті я дістала замість п’яти цукерок шість і вже зібралася одну забрати, а бабуся на мене подивилася так, що я захотіла провалитися під землю. Вийшла мовчки в коридор і сповзла по стіні.
Мені стало страшенно соромно. Не знаю, за що. За себе, за людей, за те, що таке взагалі існує. Я зрозуміла, що почала боятися старості. Дуже не хочу йти такою ж самотньою, як вони.
Фото: Олександра Чернова, джерело studway.com.ua
Підтримайте проект на Patreon
