Ранок львів’янина, за спогадами Станіслава Маковєцкого, починався кавою з булочкою «кайзеркою», але якщо комусь ліньки було самому каву варити, то йшов до елеґантного сніданкового покою «Закопане» Антонія Моора на Академічній 24 (в листопаді 1934 пан Моор збанкрутував, а 17.06.1936 покінчив самогубством) або до першої молочарні Марії Комуніцької-Рапальської, яка славилася віддавна вишуканою сільською кавою, кавою мороженою, молоком, чоколядами, морозивом, медом і домашнім печивом. Після першої світової тут же на Академічній розмістився покій «Поморянка» Яна Ґурняка, де готували дуже смачно і недорого.
Біля дванадцятої йшли на оселедчика зі сметаною чи на печіночку з цибулькою до Телічкової на ту ж Академічну або на славні флячки до Нафтули на Трибунальську, в обідню пору вибір був іще більший. Смажені ковбаски на виделці («раз на виделець») подавали в шинку пані Гаракової, де до столів були примоцовані ланцюжками мірки на горілку – кожен міг упевнитися, чи його не обдурено. У вірменина Аґопсовича ласували козиною (казинаки), яку львів’янин Іґнацій Никорович оспівав у віршах:
Смаковита козино!
Амброзіє піднебіння!
Тільки вроджений вірменин
Приваби твої оцінить!
Як ласуєш козиною,
Здається, що в шаті
Королівській сидиш гордо
На самім Арараті!
У приватних кнайпочках на обід подавали кмінкову зупу, а після неї кармонадлі – телячі битки, обкачані в булці. Кармонадлі їли, тримаючи пальцями за кістку, яку навмисно з цією метою залишали в м’ясі. У ресторації Дорфмана біля театру ласували іншим смаколиком – гусячою дупцьою, цілковито кошерною.
«Коли я чув милий дзенькіт монет у кишені, то міг іти до Шінклєра і зафундувати собі львівські кармонадлі, – згадував Станіслав Маковєцький. – Коли ж єдина, яка залишилася, монета не видавала жодного звуку, міг з’їсти обід в їдальні Братняка».
Подібні до цього заклади прийнято було ві Львові називати «покоями сніданковими». Хоча можна було там не тільки пообідати, але й засмакувати рому чи бургундського. Серед чоловіків був звичай споживання моцно закроплюваних вишуканих пізніх сніданків в особливих покоях, що містилися в рестораціях чи на запліччі делікатесових крамниць. Сучасники згадують ці сніданкові покої як явище винятково львівське.
Ці покої були тісно пов’язані із молочними та м’ясарськими закладами, а тому й рекламували якісь дуже конкретні вироби. Виглядали вони досить скромно, хоча й посідали сталих добірних клієнтів. Оскільки потрапити в такий покій можна було тільки проминувши крамницю делікатесів, це було причиною того, що проникнути туди міг далеко не кожен.
На відміну від елеґантських каварень, які створювали надто офіційний настрій, у покоях панували стосунки, як тоді казали, фамілійні, а настрій був справді домашній. У багатьох подібних закладах подавали відвідувачам зимні перекуски, в інших натомість можна було отримати й гаряче. Обслуга була розмаїта, це могли бути дружина чи діти господаря, а рідше кельнери. В окремих таких покоях існував звичай, що відвідувач, як і в приватному помешканні, вітався зі всіма присутніми, а незнайомим представлявся. В інших панували такі ж звичаї, як і в рестораціях, і тільки кивком голови віталися зі знайомими, що сиділи за сусідніми столиками.
Однак Ґабрієла Запольська натрапила на якісь зачучверілі покої і в «Slowie Polskim» (1901 № 121) писала: «куди лише оком кину, всюди бачу напис “Покоє до снядань”».
Львів’яни зазвичай обідали о другій-третій годині. Письменниця дивувалася, що завше о цій порі в тих закурених покоях, які правлять за забігайлівки, де можна перехилити чарку і закусити канапкою, тлумляться чоловіки у той час, коли їх чекають дружини з обідом, тримаючи баняки на гарячій блясі.
«Декотрі сидять мовчки і дивляться в мармур столиків з упертістю фахових меланхоліків, – писала вона, спостерігаючи зі свого вікна, – інші щось вигукують, червоні, радісні, веселі. Від буфету долинає дзенькіт шклянок, пляшок – долітає гострий запах маринадів, що починають гнити в відкритих пуделках. Нічим не накриті канапки, политі тлущем голубці, паштетики, нарізані шматки сала збирають на собі пилюку, але то нічого. Бо то кнайпа, рідна, дорога, кохана кнайпа, де усе так гарно смакує, таке миле і дороге для серця, без якої сумно чоловічій душі, в якій гумор повертається, уява відкривається, як цвіт, легені черпають живлющий запах, а бідні урядницькі кишені залишають тут часом п’яту частину місячного зарібку.
Після пополудневої чарки чи двох-трьох бомб пива часто чоловіки мають настрій на сон».
Далі письменниця не втрималася, щоб не вдатися до порівнянь: «В Парижі нема покоїв для сніданків, нема перекусок, горілочок, маринадів, канапок, бомб пива, паштетиків, капусняків, ні солонини, ні ковбас на видельцях. Зате є пополуднева праця. Люди там їдять ополудні сніданок, який дорівнює нашому обідові, годину відпочивають і працюють до шостої, тобто до обідньої пори. Вечері французи не споживають.
Спати пополудні, заливатися пивом ополудні вважається там непристойним. Француз охоче запросить до себе додому на обід, але платити колєйки за буфетом не буде, вважаючи такі витрати за марнотратство».
Ще одна суттєва ріжниця між каварнею і сніданковим покоєм полягала в тому, що до останнього можна було завітати в товаристві власної дружини чи доньок, тоді як до каварень приходили переважно самі чоловіки.
Інтер’єр сніданкових покоїв переважно відзначався скромністю. І тільки в люксусових закладах на підлозі лежали дорогі килими, на стінах висіли дзеркала і картини, виделки були зі срібла, а страви подавали у фаянсових чи порцелянових полумисках і тарелях.
У сніданкових покоях, званих молочарнями, подавали майже винятково набіл і страви з набілу. Але це не означає, що сходилися туди іно самі старші пани й панюсі, котрим уже тяжко перетравлювати вудженину. Молочарні часто ставали місцем зустрічей і для акторів, митців та журналістів, бо самі знаєте, як то буває зранку, коли голова гуде, а душа нічого так не прагне, як холодного драглистого кисляку.
Улітку завсідники сніданкових покоїв могли розкошувати за столиками на тротуарах під полотняними дашками.
Покоїв сніданкових у Львові було безліч. Лише в околиці Академічної кілька. Крім двох закладів пані Телічкової під № 6 і № 12 навпроти поважних каварень «Роми» і «Шкоцької», містився «Тато Шпріцер», куди заходили студенти старого Університету (на Грушевського) на пиво – і то саме львівське, бо старий Шпріцер іншого не визнавав. На його закладі навіть висів старовинний плакат з зображенням товстого пияка у чумарці, а нижче напис:
Пиймо усі пиво львівське, поки не помремо,
бо там в небі пива нема, пити не будемо.
На пляцу Теодора мала славу крамниця і кнайпа Реґіни Цурих, куди пиво достарчали броварняні робітники і фірмани, й коштувало воно найдешевше в цілому Львові. Компаньйонка Реґіни Маньця Косуля продавала там феноменальні хрусткі «оксамитові кишки», які виймала з гарячого смальцю і наштрикувала на тоненький патичок.
«Коли в студентській кишені знайшовся “зайвий ґрейцар”, ми ходили на флячки, гуляш або “паприкар” і ґудзувату “гальбу пільзнера” до пиварні-ресторану Бізанца в Ринку, до Фляйшманової на бублики й бриндзю з лососиною, до пиварень, винярень, нічних закладів на коктейлі, де фордансери вчили охочих дівчат нових кроків до модерних танців-шлягерів, – загадував письменник Володимир Барагура. – Бували ми й у “Народній Гостинниці” на комерсах, у ресторанчиках “швидких харчів”, де сідали на дзиґлики й заїдали ковбаски “раз на видельце” та попивали пінливим пивом “з-під чопа”. Піна була така густа, що можна було покласти на верх десять грошів, і монета не поринала».
«Ресторани тут австрійські, – писав німецький письменник Альфред Дьоблін, який відвідав Львів у 1924. – Ростбіф, який мені подали на обід, напівсирий – на західний манір. У руському районі їли урочисто і з музикою. Тут готують ситно, щоби напхати шлунок. Тут газети читають із ложкою в руці, поглинають фейлетони».
Славилася також кнайпа Фляйшерів. Розалія з дому Басс одружилася в 1907 р. з відомим у Львові купцем делікатесів і власником ресторації на Ягайлонській 11 – Самуелем Фляйшером. Подружжя вело заклад спільно до трагічної смерті Самуеля у 1917 р. Саме тоді йому довелося побувати під Віднем, де вибухнули військові склади амуніції. На місці загинуло кілька вартових, а багато хто був пораненим літаючими уламками скла і кавалками мурів. Однією з випадкових жертв став Самуель.
По його смерті Роза вже сама провадила гендель і ресторацію, рекламуючи «пиріжки з м’ясом, майонези, студенину з риби, рибу по-жидівськи, найславетніші горілки, коньяки, роми, місцеві і зарубіжні лікери, витончені вина». Обід з трьох страв у 1920-х роках коштував «ледве 1 золотий 25 грошів». А керував у неї Людвік Шаффер, пізніший власник «Альгамиry» і «Циганерії».
Бажаючи звернути увагу на ласощі, якими торгувала, Роза влаштувала напередодні Різдва 1923 р. у вітрині своєї крамниці шопку, де була пляшка, печена гуска і пес, що тримав у зубах кошик з делікатесами. Але ж тривав ще піст. Біля вітрини зібралася юрба і стала жваво обговорювати і гуску, і пляшку, а особливо пса. Врешті втрутилася поліція і наказала прибрати вітрину, бо люди «відчули себе ображеними у своїх почуттях релігійних і хотіли вибити вікна в ресторації».
Згодом Роза напередодні Нового 1931 року віддала свою ресторацію в оренду панам Рогерові і Зайдлю. Ці пани уславилися в 1933 р. оригінальною рекламою: «Навіть Гітлєр любить рибу по-жидівськи».
«Chwila» (26.11.1924) рекламувала її вечірнє меню, яке коштувало 1 зл. 30 грошів з особи в той час, як «приготована вдома вечеря виносила від 3.50 до 4 зл. на двох». «Sprawiedliwość» (31.12.1932) теж хвалила: «Щедро забезпечений буфет, діюча протягом всієї ночі гаряча кухня і багаті напоями льохи задовольнять навіть найвибредніших гурманів. Цей заклад відомий тепер в цілому місті, бо страви, що подаються в ньому, є не тільки дешеві, але й смачні і здорові, оскільки обидва власники, старі і досвідчені фахівці, пильно зважають на якість страв і особисто наглядають як за приготуванням канапок, так і за всіма стравами».
«Завше повний був заклад Мусяловича, який перенісся згодом на Третього Мая», – згадував Степан Шухевич кнайпу Володислава Мусяловича в пасажі Гавсмана (Крива Липа). Пан Мусялович приймав відвідувачів особисто, вбраний, як і належить шляхтичу, у стару чамару. Тут були найдорожчі, але і найбільші та найсмачніші канапки – по 25 грошів. На тацях красувалися «корки» – нанизані на тоненьку паличку шматочки огірочка, помідора, оселедця, цибулька і рижик. А ще Мусялович пропонував розмаїті яйця Люкульлюса, припрошуючи: «Най пан з’їсть то друге яйко Люкульлюса».
Ліціній Лукулл (108–56 до н. е.) був римським воєводою і консулом, який прославився не стільки своїми подвигами, скільки розкішними бенкетами. Лукулловими яйцями Мусялович називав яйця, начинені грибами, оселедцями, паштетом, сиром і т. д.
«У Мусяловича, – згадував Юрій Тис, – грали в бриджа редактор Іван Кедрин та інж. Сенишин, якого з уваги на його тотальну лисину назвали “Кучерявим”. Тут у зачиненій кімнаті в кінці 20-х збиралися члени УНДО».
На Скарбківській 3 улюбленою крапкою молоді за Австрії став покій Цьоці. Як насправді звали ту пані, історія нам не донесла, але кілька сучасників згадують її саме як Цьоцю. Тлуста 50-літня кобіта завше сиділа за лядою, розкривши рахункову книгу, куди записувала страви, які подавали дівчата. Ніколи не зраджувала своєму іскристому гумору і з теплою материнською усмішкою споглядала на відвідувачів, що тіснилися коло двох довгих накритих цератою столів. Оцей її погідний настрій сприяв тому, що коли вже хтось сюди заходив, то робився сталим відвідувачем. Особливою любов’ю Цьоці тішилися гімназисти, зокрема майбутній письменник Корнель Макушиньський.
Спеціяльністю Цьоці були пироги і біла сільська кава, а слава цих спеціялів котилася Львовом. Велика порція пирогів складалася з 10 штук і коштувала 10 центів. На столах у плетених кошичках стояли стоси булочок – привілеєм Корнеля було те, що скільки б він їх не з’їв, то завше йому рахували тільки одну.
Конкуренцію Цьоці творила вегетаріянська ресторація пані Куликової біля пасажу Міколяша, котра славилася голубцями з квашеної капусти і пирогами на всі смаки – з бульбою, з капустою, з повидлом, з ягодами. Пироги з сиром і гречаною кашею називалися золочівськими. До цих страв подавали «сьвіже квасне мліко». Так само був великий вибір кнедлів. У Галичини кнедлі прийнято було готувати з грубого тіста з додатком картоплі, начиняли їх і м’ясом, і горохом, і сливками, і вишнями, а поливали маслом з тертою булкою. Натомість в Бессарабії і на Буковині ліпили кнедлі з тонко розкачаного тіста, котре зберігало смак і запах ягід. Але галичанки вперто стояли на своєму, вважаючи, що тонке тісто непевне й може тріснути. І власне пані Куликова першою в історії Львова посягнула на усталену традицію і стала готувати кнедлі з тонкого тіста. Чим і засягла невмирущої слави.
На вулиці Длуґоша навпроти монастирських мурів стояла крамниця пана Макули «Товари колоніяльні і делікатесові», що складалася з двох частин. У більшому покої завше було людно від покупців, а поруч у бічному крилі можна було перекусити навстоячки щось пікантне й запити пивом. Столиків тут не було, бо за столики треба платити вищий податок. Від буфета пана Макули важко було відірвати очі. Особливо салатки – селедчикова, м’ясна, яринова, рибна, мадярська. А поруч на вітрині – студенина, вудженина, драглі з хвостів, смажене м’ясо, коропи, лососі, вугрі, слоїки з маринованими в’юнами, полумиски великих цеглястих раків. Там само слоїки з соленими грибами, маринованими сливками, брусницею, огірками, розмаїті майонези, татарський сос (підлива), ріжні хрони, муштарди, паприки. Ну і сири – пармезан, рокфор, швайцарський, спеціяльний зелений сир на зіллях. І, звичайно ж, кварґлі (згливілий сир). Безліч видів селедців – поштові, шкоцькі, королівські, голландські, матіяси, рольмопси…
Буфет обслуговував зять пана Макули – особистість відома в місті, адже то був футболіст «Погоні», відомий ловець жіночих сердець. Одного разу відвідувачі були свідками того, як ревнива дружина вилляла йому на голову великий баняк татарського сосу. Зять пана Макули в білому фартусі і накрохмаленій високій шапці обслуговував блискавично, мав рухи циркового жонглера. При цьому не забував кидати жінкам компліменти, підморгувати і жартувати.
На Карла Людвіка мав кнайпу пан Лінтнер, що був відомим ковбасником. Він частував саме ковбасою і пивом, не обмежуючи при цьому кількість хліба. Саме тому ця ресторація тішилася популярністю в студентів, які напихалися хлібом з одним плястерком ковбаси й одною шклянкою пива. Славилися у Лінтнера і його делікатні парівки (сосиски).
Ресторація і покій сніданковий відомого м’ясара Юзефа Новака на пл. Бернардинській 12 були місцем, куди заскакували на «шницік» – мале пиво з чудовою закускою з шинки чи сардельок. А ще на гарячу смажену ковбасу. Неабияким смаколиком була мачанка – щедро посипаний кміном шматок свинячої полядвиці, який вкладали в розрізану булку, розмочену сосом з приправами.
3 червня 1922 року відкрилися ресторація і покій сніданковий Альберта Сковрона на Коперніка 3 (інший заклад він мав ще й на пл. Марійській 7). Тут львівські бібліофіли влаштовували щороку колєжанську вечерю, переплетену дотепами, балачками і читанням віршів. Брали участь Мечислав Опалек, Казимир Тишковський, Антоні Кнот та інші «оссолінці» (вчені, що гуртувалися довкола наукової бібліотеки)
Сковрон завше особисто зустрічав своїх сталих клієнтів, нагороджуючи широкою усмішкою. Впізнавав їх з першого погляду, навіть тих, які прибували з інших міст. А коли з’являлися особи, імена яких він прагнув мати в своїй пропам’ятній книзі – могутньому фоліянтові з автографами знаменитостей, – тоді вже він весь аж випромінювався щастям. Для кожної людини добирав, що сказати приємне. А вже церемонію замовлення ніяк не міг проминути і, стоячи біля кельнера, підкидав поради. Відвідувачі отримували дві карти – одна зі списком страв, інша з напоями. Але щоб дістати щось особливе, варто було вжити такого заклинання:
– Дорогий маестро, чи не будете такі ласкаві, аби самому замовити для нас страви і трунки на ваш смак?
І тоді пан Сковрон возносився до неба, рум’яніючи як ранкова зірка і, смачно плямкаючи вустами, проказував свій рішенець.
Молочарня і ресторація Йозефа Фолта на Хорунщини 5 рекламувала: «завше чудові обіди і вечері на сьвіжому маслі. Вишукана кава. Абонемент на обіди з трьох страв коштує на місяць 24 корон. А ще щоденно багатий вибір страв, що складається з чотирьох зуп, двадцяти ґатунків м’яса і кілька лєґумін».
Але панові Фолті того було замало, і він ще виконував замовлення додому.
Весь лівий бік вулиці Третього Мая належав колись якомусь панові Маєрові. Був він помологом і займався садівництвом. І тяглися ті сади від пізнішої вулиці Ягайлонської до Єзуїтського парку, а тому нічого дивного, що вулиця та називалася Маєрівська. З часом її забудували кам’яницями, а останній слід по давніх садах ще довго залишався там, де стоїть зараз будинок князів Понінських під № 19. В садку мав ресторацію і молочарню чех Індржіх Рудольф, але дійсною представницею фірми була його енергійна і господарна дружина, тому ніхто й не казав інакше – тільки «на обід до пані Рудольфової». Заклад, так вигідно розташований біля Єзуїтського парку, пополудні і ввечері був переповнений. Сюди охоче вступали цілими родинами, особливо влітку, повертаючись із прогулянки, на спеціял званий «підсметанє».
А було це не що інше, як квасне молоко без сметани. Зі сметаною, ясна річ, було б дорожче на цілий цент, але не треба забувати, що колись цент – то було щось, недарма казали «без цента не буде ґульдена». В гарячі дні воно смакувало і дітям, і манірним панюсям, і бравим офіцерам. Пані Рудольфова подавала кисляк у глибокій мисці нерозколоченим, великими крутобокими брилами, а до нього хліб з маслом або картоплю з цибулькою. Мені вже слинка тече!
При костелику св. Софії, який збудувала на переломі XVI і XVII сторіч багата міщанка Софія Ганельова, заложив міщанин Лукевич фільварок, що дістав спочатку назву Свята Софія, а згодом Софіївка. Тривалий час ця місцина була улюбленим місцем відпочинку, і не дивно, що тут з’явилося чимало сніданкових покоїків проти неба. Та в міру наступу міста вони зникали – останньою зникла молочарня, в якій крім «підсметаня» подавали в мисках чисту сметану з чорним житнім хлібом, що його там же й пекли.
У міжвоєнний період з’явився ще один незнаний досі різновид покоїв – бар, куди приходили, щоб швиденько перекусити. Столики в барах були малі – на дві особи, замість крісел – м’які ослінчики. Характерною рисою барів було те, що там панувала самообслуга, що значно скорочувало час споживання їжі. Попри елеґантні інтер’єри, розраховані вони були на середньо заможних клієнтів. Завдяки тому, що тут не прийнято було засиджуватися, бари приносили поважні зиски.
Незаможні міщани, студенти і парубки ходили до господинь, які подавали домашні обіди. Переважно то були вдови, що посідали достатньо просторі помешкання. Поволі такі заклади втрачали характер «домашніх обідів» за спільним столом і перетворювалися на звичайні їдальні з маленькими столиками. Водночас зріс вибір страв, хоча для сталих відвідувачів, які викупили харчування на місяць вперед, подавалися типові обіди.
Мала свої домашні обіди й робітнича кляса – візники, водії, перекупки. Зазвичай вони купували ці обіди на місяць вперед, користаючи зі знижок, і споживали все похапцем. Алкоголь у таких закладах був заборонений, а тому й не було жодної причини засидітися довше.
Робітники на фабриках чи на інших фізичних роботах мали свої їдальні й буфети, в яких можна було пообідати за дуже низькі ціни. Подібні буфети перевіряла спеціяльна комісія, яка не дозволяла піднімати ціни і визискувати робітників. Ця ж комісія стежила і за санітарією.
08.03.2023
Джерело: Збруч.
Підтримайте проект на Patreon
