З відгомону у стрічці бачу, що нам (львів’янам) тепер доводиться explain ourselves, чому це ми не захотіли голосувати за кандидата від проєвропейської опозиції, а натомість переобрали місцевого корумпованого туркменбаши. Можна було б не, але чом би й ні. Ось моя версія.
«Порошенко або Путін», «Порошенко або смерть», «75/25» і тому подібні дилеми та принципи поділу суспільства були актуальними торік, але вже не є. Або, принаймні, не настільки. І не на місцевих виборах. Якщо ви дивитесь на цю ситуацію у фреймі «Порошенко vs Вселенське зло», спробуйте рефреймнутись.
Демонізований Садовий. Якщо ви не зі Львова й знаєте з соцмереж багато поганого про Садового, все, що ви знаєте, можна ділити на десять. Якщо ваше уявлення сформоване Прямим каналом, то на сто. Проти мера Львова багато років риють, збирають і ліплять, і якби було щось серйозне, воно висіло б на кожному стовпі. Один багаторічний ненависник мера ще років десять тому казав мені, що Садовий, мовляв, настільки хитрий і майстерний корупціонер, що зловити його на корупції неможливо. Приблизно такою є обґрунтованість більшості тверджень про Садового-крадія. Тому агітаційний меседж Синютки «працювати для Львова, а не красти» був у молоко.
(А головне гасло Синютки «Львів — місто, де хочеться жити» звучало як визнання заслуг чинного мера.)
Перебір із пропагандою. Намагання пов’язати Садового з Зеленським, «російським світом» і так далі, щоб зручніше протиставити його Порошенку-«ЄС» були не просто непродуктивні, а досягли протилежного результату — зіграли на руку Садовому (це явище у львівському політичному фолькорі має кодову назву «Буняк — негр»). На тлі брудної кампанії Синютки кампанія Садового, побудована майже повністю на констатації досягнень та візіях майбутнього, виглядала навіть аж занадто чистоплюйською.
Сміття. Команда Синютки зробила багато, щоб розповісти цю історію по-своєму, але львів’яни знають і пам’ятають: коли Львів тонув, Синютка простягнув руку не щоб врятувати, а щоб притопити. І «врятував» лише тоді, коли отримав відмашку з Києва й мільйони з міського бюджету. І аргумент «Садовий сам винен у сміттєвій кризі» переконливий не для всіх.
Хибні ставки. У партії Порошенка чимало гідних людей (починаючи з самого Порошенка), але на Львівщині вони вже традиційно партнеряться із найтоксичнішими персонажами, які мають медійний і фінансовий ресурс, але не мають поваги людей. Якщо у тебе у першій п’ятірці списку Тугар Вовк, то не дивуйся, що тухольці обороняються
Правильні ставки. Як на мене, Садовому вдалося за останні роки об’єднати навколо себе хороших людей із світлою кармою, впустивши їх у міську владу й давши їм змогу працювати. В інших містах такі люди у вічній опозиції та боротьбі з посадовцями, а тут вони самі приймають рішення і змінюють місто — це круто. Такі люди в ратуші, звісно, не всі, але для багатьох моїх знайомих імена Саші Сладкової, Ореста Олеськіва, Андрія Москаленка та інших переважили мінуси Садового.
Попри це, багато хто з львів’ян був за Синютку щиро. Хтось — із нелюбові до Садового чи образи на нього, хтось — із роздратування через хронічну нерозв’язаність важливих проблем, хтось — із бажання змінити все і скористатись змінами як можливістю. хтось — із відданості і вдячності Порошенку та «ЄС». Комусь, напевно, був симпатичний сам Синютка — такий майже карикатурний типаж «міцного господарника» з простуватим шармом. Думаю, якби на місці Синютки була авторитетніша людина без сміттєвого шлейфу, а кампанія будувалася на меседжах «за нашого», а не «проти їхнього», шанси були б.
UPD: На ще одне добре слово Синютка заслужив цивілізованою поведінкою після виборів — визнав поразку і привітав Садового майже без підйобок
«Тільки потім не нарікайте на погану владу», — написали кілька моїх френдів, незадоволених результатом виборів. Як на мене, головна особливість Львова (яку не до кінця усвідомлюють самі львів’яни) саме в тому, що тут можна не тільки нарікати, а ще й взаємодіяти, співпрацювати, сперечатися, переконувати і добиватися. Аби втілювати конструктивні ідеї і змінювати щось у Львові на краще, не обов’язково робити революцію, міняти мера чи захоплювати більшість у міськраді. Це дивна штука, яка важко вкладається в голові, якщо маєш інший досвід і звик до інших практик місцевого самоврядування, але це правда.
Багато хто з моїх знайомих голосував цього разу за Садового з дисклеймером «сподіваюся, це востаннє, й до наступних виборів виросте кращий варіант». Я з цим загалом погоджуюсь. Думаю, що місто може рухатися швидше, з меншою кількістю компромісів, із радикальнішими змінами. Тому хочеться, щоб наступного разу на виборах можна було робити прагматичний вибір, а не ціннісний. Якби мене спитали, то мій кандидат Іван Савицький
