Для більшості українців місто Ніжин на Чернігівщині відоме тим, що тут колись навчався Гоголь.
Можливо, згадають ще сліпого партизана Батюка. На цьому перелік видатних ніжинців для середнього нашого співвітчизника вичерпується.
“Український інтерес” вирішив розширити знання своїх читачів у цій царині. Отже, знайомтесь – Анатолій Грищинський. Найстаріший водій України. Водійське посвідчення отримав ще у 1939 році, у дев’ятнадцять. Відтоді керма з рук не випускає – шофером пройшов війну, служив після її закінчення в автомобільних частинах. Після завершення професійної водійської кар’єри теж не розлучався з автомобілями. У свої дев’яносто сім їздити не перестав. Як інваліду та ветерану соціальні служби виділили йому “Сенс”, на котрому Анатолій Олександрович досі колесить ніжинськими вулицями.
Найстаріший водій “України” Анатолій Грищинський. Фото “Український інтерес”
Живе найстаріший водій України у звичайній двокімнатній квартирі, неподалік від центру Ніжина. Переїхав сюди з дружиною ще в шістдесятих з Миколаєва – лікарі порадили їй змінити клімат. Померла дружина сім років тому, тепер живе сам. Донька проживає в Києві, провідує батька нечасто. Інша дочка – прийомна – проживає в Курську, приїздила минулого року, коли Анатолію Олександровичу робили операцію на очах. Пройшла операція невдало – він осліп на одне око.
Попри це, керма не полишив: “Їздив на ринок два дні тому”, – говорить Грищинський. Ремонтує та обслуговує автівку сусід. Його сусідка Наталія допомагає по господарству, провідує пана Анатолія – адже соціальні працівники, котрі наглядають за ветераном, приходять не щоденно. “Не хочуть мені купувати пиво, а інколи хочеться”, – скаржиться на соціальних працівників і на сусідку Наталію дідусь. Сусідка це підтверджує, проте каже, що дідусь не губиться і купує улюблений напій сам, під час поїздок на ринок. Хоча загалом до спиртного байдужий – навіть на війні віддавав свої “сто грамів” друзям.
Найстаріший водій “України” Анатолій Грищинський. Фото “Український інтерес”
“Нещодавно пішов до ванної, стало погано. Не міг вийти три дні” – розповідає Анатолій Олександрович. Допомогли сусіди, котрі виламали замок та визволили дідуся “з полону”. Після цього місяць лежав у лікарні – відновлювався.
“Зір останнім часом підводить. Важко стало їздити. Та й одне око не бачить“, – розповідає найстаріший водій. Через проблеми з очами довелось відмовитись від телевізора – лікарі порадили не напружувати очі під час перегляду телепередач. Проте книги читати не перестав – останнім став Зощенко, котрого перечитав повністю. “Книга сподобалась, легко читати“, – ділиться враженнями Грищинський.
Про своє життя розповідає охоче: “Народився в Києві, на Куренівці. У 1939 пішов на роботу в політуправління Київського особливого військового округу, водієм. Війна почалась для нас 22 червня 1941 року, начальник всіх зібрав і сказав, що ми мобілізовані. Після цього поїхали в штаб Південно-Західного фронту, в Проскурів (Хмельницький – ред.). Там штабу не було вже, повернулись до Києва. Пройшов усю війну шофером, закінчив її у 1945, у Східній Пруссії“.
“Трофеї” Анатолія Грищинського. Фото “Український інтерес”
Їздив на найрізноманітніших машинах – ГАЗ-А, ГАЗ-АА (“полуторка”), ЗІС-5, “Студебеккер”, “Додж”. Найулюбленіша – “полуторка”. Бо “її легко обслуговувати“. Каже, що залюбки б покатався на електромобілі, але зітхає сумно: ” – Хто ж дасть проїхати?“.
Після війни пройшов довгий трудовий шлях – працював у Жулянах механіком, викладачем у Миколаївському кораблебудівному та Ніжинському педагогічному інститутах, був лектором товариства “Знання”. “На пенсію пішов у 2002 році, маючи 60 років викладацького стажу“, – хвалиться Анатолій Олександрович.
Розповідь дідуся доповнює сусідка Наталія. “Дружимо з ним давно вже. Після смерті його дружини стала навідуватись – один живе, старенький вже. Соціальні працівники ходять, допомагають, але ж мені поряд, я в будь-який момент можу прибігти. Спочатку чоловік мій сварився, казав, щоб не набридала людині. А тепер сам ходить, машину діду ремонтує. За політику постійно сперечаються – дідусь старих правил, комуніст, а чоловік не підтримує ту ідею. Проте все закінчується мирно“, – сміється Наталя.
“Трофеї” Анатолія Грищинського. Фото “Український інтерес”
А нещодавно у Анатолія Олександровича пропали документи на квартиру та паспорт. “Ледве примусила його написати заяву до поліції, – каже сусідка. – І мене підозрював, і соцпрацівників спочатку. Я не ображаюсь – ми до нього часто ходимо, от і подумав на нас. Проте порозумілись. Зараз допомагаю йому відновити документи, проте діло важко йде – старенький він уже, йому трудно ходити кабінетами“. (“Український інтерес” звернувся до Ніжинської міської ради з проханням посприяти дідусю у процедурі відновлення документів. Як нас запевнила начальник відділу інформаційно-аналітичної роботи та комунікацій з громадськістю виконавчого комітету Віталіна Пальоха, ветерану обов’язково допоможуть – як і у контакті з поліцією, так і у відновленні паспорту та документів на житло – ред.)
Ось так живе найстаріший водій України. Минулого року Анатолій Грищинський отримав сертифікат Національного Реєстру Рекордів “Найстаріший водій автомобіля в Україні”. Приїхав за ним на Ніжинський стадіон “Спартак” сам, на своєму “Сенсі”. Зараз сертифікат займає почесне місце на стіні скромної квартири пенсіонера.
Посвідчення водія Анатолія Грищинського. Фото “Український інтерес”
Ще, як говорить сусідка, Анатолій Олександрович примудряється зі своєї пенсії допомагати дочці і намагається постійно “всунути” трохи грошей і їй. “Отримає пенсію, всім хоче допомогти. А в кінці місяця я за ті гроші, які він мене примусив взяти, купую йому продукти – бачу, що вже дідусь економити починає”, – ділиться Наталія. Гостей до Грищинського ходить мало – соціальні працівники, сусіди. Ще, каже пані Наталія, провідує його колишня студентка. Та журналісти інколи. Ото й усі відвідини.
Сам же ветеран не журиться. Говорить, що збирається жити до 106 років і ніяк не менше. А на свій сторічний ювілей запросив і мене.
Підтримайте проект на Patreon
