Володимир Івасюк (1949 –1979) — український композитор, який однією піснею змусив увесь колишній СРСР зрозуміти українську мову. Лікар, поет, співак та художник (чоловік малював гарні акварелі, шаржі, портрети). Писав для Назарія Яремчука, Софії Ротару, Василя Зінкевича.
Джерело: huxley.media.
Володимир Івасюк / news.obozrevatel.com
За тридцять років життя створив 53 інструментальні твори (сюїту «Суха верба» порівнювали з творами Альфреда Шнітке), музику до кількох спектаклів та 107 пісень. Серед них нема й двох хоч трохи подібних.
Його рейтинг був вищим, ніж у вождів: подібне нікому не пробачалось. Москва постійно намагалася прибрати генія до рук, адже, як стверджував Леонід Утьосов: «Жити можна де завгодно, а працювати слід у Москві». На це Володя мав тверду відповідь: «Я український композитор».
НА ТОЙ СВІТ У МИРТОВОМУ ВІНКУ
Люди йшли суцільним потоком. Таксисти, коли дізнавалися, що пасажири прибули на поховання Володимира Івасюка, не брали за проїзд гроші. Квітникарки стояли з пустими відрами: всі іриси та півонії розкупили.
Дубову труну, прикрашену гілками калини та квітами, відкривати заборонялося, але натовпом блукав скорботний шепіт: «Вбили». Переказували, що покійний при зрості 172 сантиметри напіввисів, напівсидів. Щоб повіситися таким чином, слід залучити не менше трьох помічників. Ніс мав сплюснутий, як у боксера, увесь живіт у синцях, а тіло у якомусь ворсові. На обличчі замість очей — суцільна рана, певно, їх викололи. Зламані пальці на обох руках, тож батько все побивався: «Пальчики мої, пальчики…»
Про час та місце поховання не повідомлялось, спрацювало сарафанне радіо. У вишах на цей день призначили комсомольські збори: боялися, щоб прощання не перетворилося на мітинг. Домовину мали везти на авто, та натовп обурився: «На руки! На руки!»
Попереду — студентка в чорній борщівській вовняній сорочці, плахті, крайці. Дівчина несла портрет покійного у миртовому вінку (хрест у ту пору нести заборонялося). За нею — Назарій Яремчук та Левко Дутківський з білим кавалерійським букетом, оскільки покійний був неодруженим. Юрій Рибчинський відмінив святкування свого дня народження. Тріо Мареничів надіслали вінок із бентежним:
Спасибі, друже, за любов жагучу
До рідної Вкраїнської землі.
Повік твою «Червону руту»
Співати будуть соловʼї!
Коло ями студенти консерваторії завели пісню-реквієм «Чуєш, брате мій». Коли домовину опускали, ватага (зібралося не менше п’ятдесяти тисяч) заспівала «Червону руту».
На мертвого пісняра враз почалося гоніння. Володимирові стали приписувати психічну хворобу, пияцтво, нехлюйство. Його пісні заборонили: вони більше не звучали ні на радіо, ні на телебаченні. Родини загиблого цуралися. Могилу підпалювали тричі. З квітами тліли записки, залишені народом. Пам’ятник чекав у майстерні більше десяти років. Влада не давала дозволу на його встановлення.
ЛЯПІС, ЛЕНІН ТА ЗАВОД «ЛЕГМАШ»
А починалося все «зі сліпоти». Не встиг Володя народитися, як на другий день неуважна медсестра випалила малюкові очі. Замість 2% розчину ляпісу, схопила 20%. Батько поспішив до Чернівців за професором, а на вулиці лютує хурделиця. Замети до пояса. Жодна машина не проїде, лише сани з кіньми. Та малюк виявився везунчиком — розчин обпік лише повіки й залишив на щоках дві чорні доріжки. Виходить, дитина не встигла народитися, а вже заплакала чорними слізьми.
Згодом принесли з пологового та поклали на піч. Розповили обережно, мов немовля не з плоті та крові, а з крихкого скла. Назвали Володимиром на честь батькових улюблених поетів — Сосюри та Самійленка. Через два місяці у хлопчика з’явилася няня на ім’я Магдалина. Дівчина не мала паспорта, даху над головою, от і прибилася до родини. Прожила з ними сорок п’ять років, дарма що всі разом мешкали в гуртожитку в одній кімнаті. Няню підопічний називав Мімі, пізніше — Мілею.
Малий часто хворів. Температура могла підніматися несподівано й сягати сорока градусів. У п’ять з половиною років пішов до музичної школи (батько під час занять сольфеджіо сидів із сином за однією партою та ретельно вимальовував четвертні й половинні, бо син ще не вмів писати).
У підлітковому віці вступив до школи імені М. Лисенка, та за півроку забрали. Учень прибув на канікули з чорною шиєю (вправлявся у грі на скрипці по вісім-дев’ять годин), а бабуся на те подивилася й заголосила: «З хати не вийду, поки дитина не повернеться».
У випускному класі, за місяць до іспитів, Володя потрапив у халепу. Тієї квітневої днини юнаки тинялися вулицями, угледіли бюст Леніна й вирішили одягти на вождя кашкет. Кидали по черзі, хто влучніше, а старий комуняка не втримався та впав. І не просто впав, а ще й розбився.
Розбишак посадили в КПЗ на п’ятнадцять діб. Володя йшов на золоту медаль, але через «сороміцьку» подію медаль не дали, поставили четвірку за поведінку. Далі — вступ до Чернівецького медичного інституту. Напередодні похвалився друзям у рідному Кіцмані, а хтось взяв та й нашептав ректорові про пригоду.
«Корифей» вирішив покарати бешкетника привселюдно. Першого вересня на посвяті у студенти оголосив, що поряд із чесними абітурієнтами, синами колгоспників та радянської інтелігенції, до інституту незаконно проник мало не злочинець Володимир Івасюк. Тому його вступні іспити анульовано.
Так хлопчина опинився на заводі «Легмаш», але не врахував нестерпний гомін цеху. Він виявився надскладним навантаження для його абсолютного слуху, і на Володю насіли головний біль та запаморочення. Робітника перевели до іншого цеху, він організував хор і нумо співати «Ласкаво просимо», «Батьківщино моя», «Капелюх».
Здобув перемогу на обласному конкурсі. Під псевдонімом Весняний відправив «Відлітають журавлі» та «Колискову для Оксаночки» й отримав першу премію. Його музика виявилася справжнім новаторством. Чимось недосяжним та незбагненним.
ДЕ РОСТЕ ЧЕРВОНА РУТА
За рік Володя знову вступив на лікувальний факультет до медичного, організував камерний оркестр, інструментальне тріо, вокально-інструментальний ансамбль і закохався. Дівчину звали Марією, але юнак кликав Мусею. Дізнався, що грає на скрипці, й запросив до гурту. Відтоді скрізь разом. На пари, практичні, репетиції.
При зустрічі ніжно цілував у щічку та пригощав пиріжками, які пекла нянька Магдалина. Саме коханій присвятив «Червону руту», пізніше — «Елегію для Марії». Та стосунки чомусь не склалися. Муся вийшла заміж за викладача, народила сина, назвала Володею, а композитор опинився на пікові слави.
Дивовижною квіткою марив здавна. Ще з тих часів, як прочитав у старовинних коломийках про Чарлену руту, яка викликає чисте та вічне кохання. З тих пір шукав чи то рослину, чи то правильні рими. Писав, переписував, спрощував текст. Знав, що насправді рута цвіте жовтим, але раз на десять років мутує. Той вересневий день 1970 року запам’ятав на все життя.
На чернівецькій площі разом з Оленою (Лялею) Кузнєцовою вперше виконав своє творіння. На площі та сусідніх вулицях припинився автомобільний рух. Люди слухали затамувавши подих. Вдома співака зустріли оплесками. На порозі аплодували мати, няня, сестри, а наступного дня пісню співала вся країна…
З’явилися заздрісники. Маститі митці не могли оговтатися. Як же так? Двадцятирічний студент-медик написав шлягер, який заполонив всі етери. Його пісня лунає всюди: і на Уралі, і в Грузії, а «Смерічка» набула популярності чисто британський рок-гурт The Beatles. Тож стали під лупою рахувати такти та дорікати не тим наголосом у слові «червона». Охрестили хіт «мильними бульбашками на ялинці».
З часом народилися не менш зворушливі мелодії: «Я піду в далекі гори» (надихнувся підняттям на Говерлу), «Балада про дві скрипки». Автор став лауреатом фестивалів «Пісня року-71» та «Пісня року-72». Продовжував вивчати медицину, дивним чином поєднуючи септакорди та механізми резистентності. Основи композиції та патогенез.
Працював фанатично й невпинно реформував музику. Міксував сучасну гармонію та народні мотиви. Щоранку, перш ніж одягнути білий халат, хоча б півгодини проводив за роялем.
Якось однокурсники стояли в деканаті й вирішували, кому призначити стипендію, а кому — ні. Дійшли до Івасюка, а у нього трійка з патофізіології. Зайшов ректор Юхимець (той самий, що вчинив прилюдну порку) і, почувши, про кого мова, запитав: «Я зробив щось для того, щоб прославити Україну? Ні! Ви зробили щось, аби прославити Україну? Ні. А він написав ‟Червону руту”».
ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС
Тієї ж осені познайомився з Галиною Тарасюк — журналісткою з газети «Молодий Буковинець». Дівчині дали завдання написати статтю про композитора, а вони замість інтерв’ю написали історію кохання. Галя щойно переїхала до міста, й Володя запросив її на прогулянку. Звернув увагу, що їхні прізвища добре римуються, а про себе відмітив, що дівчина весела, вродлива, до того ж гостроязика. Так виникла ідея твору «Пісня буде поміж нас».
Кохання знову не склалося. Пісняр переїхав до Львова, написав «Світ без тебе», «Балада про мальви», «У долі своя весна». У Галі загинув батько, невиліковно захворіла мама, залишилися молодші братик та сестра. Час від часу молоді люди бачилися, але то були миті. Востаннє — за кілька місяців до його смерті. Надворі стояла холоднеча, під ногами — ковзанка.
Галя обережно дибала вулицею, боялася послизнутися, бо була при надії. Побачила Володю, зробила вигляд, що не впізнала, бо почувалася втомленою, огрядною, тому й поспішила перейти на інший бік. За декілька метрів не витримала, озирнулася. Колишній коханий стояв і з сумом дивився дівчині услід. Між ними звучало зворушливе…
…Не ховай очей, блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас!
КРИЛО СТАЄ КРИЛОМ ТІЛЬКИ ПІД ЧАС ЛЕТУ
Незабаром з’явилася платівка «Пісні Володимира Івасюка. Співає Софія Ротару». Композиції записували на студії «Дніпро» з першої години ночі й до п’ятої ранку, щоб не заважав перестук столичного трамваю. Володі цю роботу також не пробачили, оскільки не мав на неї жодних прав. Платівки випускали лише члени Спілки композиторів СРСР.
То були гарні й водночас складні роки. Хлопчину прозвали українським Шубертом, а його пісні — блакитноокими. Він мріяв написати оперу «Дарина», тож працював майже цілодобово. По радіо лунали «Два перстені», «Балада про дві скрипки», «Мила моя», «Запроси мене у сни». Частенько повторював афоризм: «Крило стає крилом тільки під час лету». Товаришував з Яремчуком: називав співака дідом, той його — Вальдемаром.
Під час роботи багато палив. Уночі, сидячи за партитурами, пив молоко та їв шоколадні цукерки. До ранку міг створити оркестровку для шістдесяти інструментів, не маючи під рукою жодного музичного інструменту. Обожнював гладіолуси, гори, твори Гарсіа Лорки та туристичний відпочинок.
Ставив на березі Чорного моря намет, ловив рибу, плавав дві-три години поспіль. Саме там, у долині Троянд, народилися «Два перстені». Несподівано закінчився нотний папір, от і креслив лінії на піску й вимальовував ноти гілкою шипшини.
РОЗП’ЯТТЯ У БРЮХОВИЧАХ
З часом залунали тривожні дзвіночки. За музикантом почали стежити. Спершу на московському радіо натякнули, що надміру захоплюється українською піснею, від якої вже тхне українським націоналізмом. Пора, хлопче, віддати данину Москві, бо що таке Україна? Слід казати «Батьківщина».
Трохи пізніше у холі консерваторії секретар парторганізації докорив чутками про втечу за кордон. То було звинувачення у антирадянщині, хоча Івасюк ніколи не розглядав свій виїзд, бо черпав натхнення з української землі. З гірських річок, нарцисових долин, повітря.
Під кінець посеред Львова на нього напали три молодики. Отож ходив засмучений, розгублений і врешті резюмував: «Видно, дозрів, щоб мене розіп’яли на хресті. Лише не знаю, на якій Голгофі він стоятиме».
Настав фатальний квітень 1979 року. Володимир вийшов з дому та не повернувся. Батьки сподівалися, що на сина напала банда та тримає у темній хаті. Щохвилини зазирали у всі щілини, раптом злочинці підкинули записку. Замість того постав Брюховицький ліс та закатоване тіло. Недописані пісні та недочитаний роман Германа Гессе «Степовий вовк». От тільки його рута й досі цвіте палким червоним. З нею — мальви та пізні жоржини. «Кленовий вогонь», «Білий серпанок» «Водограй»…
Підтримайте проект на Patreon
