Місто Лева за 768 років свого існування подарувало не тільки Україні, але й всьому світу багато видатних людей, чия державна, або мистецька та наукова діяльність стала важливою частиною європейською історичної та культурної спадщини.
Читайте про про цих людей, якими сьогодні пишається Львів в рейтингу 032, який складено в хронологічному порядку.
1. Король Данило
Для того, щоб король Русі Данило Романович потрапив у наш рейтинг, достатньо було б тільки слави галицького-волинського володаря як засновника Львова у 1256 році. Але роль цього князя в європейській історії не обмежується тільки розбудовою міст.
Син Великого князя Київсього Романа Мстиславича та доньки візантійського імператора Ісаака II Ангела Анни прожив захопливе та повне непересічних подій життя.
У чотири роки він втратив батька і разом за матірʼю та молодшим братом Васильком змушений був тікати до двору короля угорського Андраша II, де прожив 6 років.
У 1223 році разом з іншими руськими князями брав участь у битві на Калці проти монголів, де величезне руське військо зазнало нищівної поразки. Данило був поранений, та дивом врятувався від смерті.
Після цього, постійно воюючи, повернув собі Волинське князівство, яке віддав молодшому братові, а в 1238 році остаточно переміг у багатолітній війні за Галич і посів Галицьке князівство.
Князь Данило також розбив лицарів Добжинського ордену в битві під Дорогичином і повернув в свої володіння порубіжні з Мазовією землі Берестейщини. Того ж року підкорив Турівське князівство.
У 1239 Данило зайняв Київ, де не було князя, та посадив там свого намісника — воєводу Дмитра. В цей час під владою галицько-волинського князя опинилась величезна територія. Але формуванню міцної європейської держави завадила монгольська навала.
1241 року орди хана Батия, рушили на Волинь та Галич. Володіння Данила були спустошені; щоб урятувати хоча б щось, герой оборони Києва тисяцький Дмитро переконав Батия йти на угрів.
У 1240-х роках Данило заснував на річці Угорці місто Холм (зараз місто Хелм у Польші).
Король Русі Данило Романович.
17 серпня 1245 року в битві під Ярославом князь Данило завдав нищівної поразки об’єднаним силам угорців, поляків і галицької боярської опозиції, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу у Королівстві Русь. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі XIII століття.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року Данило заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.
Ріст могутності руського князя ілюструє той, що факт король Угорщини Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила — Левом.
Цей родинний зв’язок призвів до участі Данила в боротьбі угорського короля з чеським — за австрійську спадщину. При цьому його син Данила — Роман — одружився з наступницею трону Австро-Штирійського герцогства Гертрудою, і на початку 1250-х (після смерті її батька, герцога Фрідріха II) Данило заявив свої права на його володіння як на посаг своєї невістки.
Реконструкція корони короля Данила РомановичаУ пошуках підтримки європейських держав у боротьбі з монголами 1253 року був коронований в Дорогичині папським легатом абатом Опізо як король Русі. Данило Романович єдиний князь з династії Рюриковичів, який отримав королівський титул.
Наприкінці 1254 року, почав військову кампанію проти татар і розгромив темника Куремсу. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Монгольської Імперії, що досі вважалась непереможною.
На жаль, зусилля Данила так і не підтримали сусідні європейські держави, король був змушений знову стати васалом монголів. Але немає сумнівів, що до самої смерті у 1264 році Данило Романович залишався одним з наймогутніших володарів Європи.
2. Іван Федорович: як львівʼянин навчив Україну та Московію друкувати книги
Легендарний друкар Іван Федорович найпродуктивніші та творчі роки у своїй біографії провів саме у місті Лева — тому можемо вважати його справжнім львівʼянином.
У 1572 році Іван Федорович переїхав до Львова.
Упродовж 1573–1574 років у монастирі святого Онуфрія він започаткував власну друкарню.
Містяни Львова самі зібрали кошти для друку першої книги – львівського видання “Апостола” 1574 року. У передмові до львівського “Апостола” Іван Федорович дуже жорстко розкритикував “московські звичаї”, розповівши про численні переслідування: “Не від государя, але від багатьох начальників і священноначальниів, які на нас із заздрості багато брехні умишляли”.
Цікаво, що історики знайшли у львівському “Апостолі” досить помітні впливи вже української мови на оригінальний церковнословʼянський текст.
Львівське видання “Апостолу”. Фото: 032
Було надруковано близько тисячі екземплярів львівського “Апостола” , у різних книгосховищах світу нині збереглося лише 85.
Другим видатним львівським виданням Івана Федоровича став “Буквар” – перший друкований підручник у Східній Європі для вивчення грамоти, укладений, як сказано у післямові, “заради швидкого навчання дитини”. Ця невелика книга налічувала 45 аркушів (90 сторінок).
У 1578 році на прохання князя Костянтина Василя Острозького друкар перебрався до Острога.
У 1580 році в Острозі Іван Федорович видав Новий завіт і Псалтир. У тому ж році разом зі своїм сином видав першу повну слов’янську Біблію, яка отримала назву Острозька Біблія. 1581 рік — у світ вийшло останнє видання Івана Федорова — “Хронологія”.
У 1582 році Іван Федорович повернувся до Львова, але відновити друкарню не спромігся. Вона перейшла у власність Львівського Успенського Братства.
Відомо, що Іван Федорович мав талант не тільки у друкарстві. У 1583 році він відвідав Краків і Відень, де показував імператорові Рудольфу ІІ свій винахід — багатоствольну гармату зі змінними стволами. Але ці обставини його біографії маловивчені.
Іван Федорович помер у 1583 році, його поховали на цвинтарі монастиря святого Онуфрія. На надгробку був зроблений напис: «Іван Федорович, друкар Москвитин, которий своїм тщанієм друкованіє занедбалоє обновив».
Коли окупації Львова російською армією у 1914 році, останки Івана Федоровича перепоховали монахи. У 1975 році львівський музеолог Борис Возницький знайшов це поховання.
У 1977 році Іванові Федоровичу у Львові, на вулиці Підвальній, 13, був встановлений памʼятник роботи скульпторів Валентина Борисенка та Валентина Подольского. Символічно, що біля памʼятника першодрукарю діє найбільший букіністичний ринок Львова.
У грудні 2014 року у Львові відбулося урочисте перепоховання решток Івана Федоровича. Раку з ними спочатку перевезли з приміщення Музею мистецтва давньої української книги до храму Успіння Пресвятої Богородиці, що на вул. Руській, де відбулася поминальна панахида.
Після чого раку з останками знову заклали у стіну храму Святого Онуфрія. Так сталося, що львівʼянин Іван Федорович започаткував безперервне друкування на теренах України і став першим друкарем на території Московського царства.
3. Юрій Кульчицький: львівʼянин, який врятував Відень та навчив Європу пити каву
Наш земляк Юрій-Франц Кульчицький зіграв важливу роль в одній із найбільших битв в історії людства. Став героєм трьох націй та дивовижно поєднував у собі такі різні риси, як хоробрість воїна, спритність бізнесмена та новаторство ресторатора-експериментатора.
Юрій Кульчицький, гравюра 1683.
Юрій Кульчицький народився у 1640 році у селі Кульчиці-Шляхотські біля Самбора (тоді Руське воєводство, нині Львівська область) у сім’ї дрібного, але родовитого православного шляхтича гербу “Сас”.
У 1683 році султан Османської імперії Мехмед IV офіційно оголосив про початок чергової «священної війни з невірними».
Головною метою османів стало здобуття столиці Священної Римської імперії — Відня. 14 липня почалася облога — 200-тисячна турецька армія під проводом великого візира Кара-Мустафи підійшла до стін столиці Габсбургів.
Сили були нерівні — Відень обороняли тільки 16 тисяч вояків під проводом австрійського графа Ернста Рюдигера фон Штаремберга.
Під час облоги Кульчицький, який брав актувну участь в обороні міста, був поранений. З часом ситуація у Відні стала критичною: сили оборонців виснажилис, у місті закінчувались харчі.
Повідомити про важку ситуацію у місті та попросити про допомогу наважився Юрій Кульчицький. Перевдягнувшись османським купцем, він разом зі своїм слугою пішов через лінії облоги, наспіваючи османських пісень. Кульчицький у своєму турецькому вбранні виглядав так переконливо, що турецький ага навіть запросив його до себе в шатро висохнвути після дощу. За кілька днів Кульчицький зміг дістатися до герцога Лотаринзького Карла V та передати йому листи від графа про критичний стан столиці в облозі.
17 серпня розвідникам вдалося повернутися до Відня та передати війську, що допомога близько. Це докоріння змінило ситуацію в місті, де багато хто вже вважав за краще здатися османському війську.
Про щасливе повернення Кульчицького до столиці містяни дали знати австрійським військам сигнальними ракетами з вежі собору св. Стефана.
12 вересня “крилаті гусари” польського короля Яна III Собеського та козацькі полки під проводом отаманів Данила Апостола та Семена Палія розбили вщент османське військо та зняли облогу міста.
Після блискучої перемоги король Ян III Собеський запитав, якої нагороди бажає хоробрий розвідник. І тут розумний Кульчицький побачив можливість втілити, говорячи сучасною мовою, геніальний стартап.
Він попросив короля дозволу забрати з обозу османської армії всі запаси зерен кави — 300 мішків. Яна Собеського хоч і здивувало таке скромне прохання Кульчицького, але він з радістю задовольнив бажання героя, бо не вважав каву цінною здобиччю. Хоч у деяких містах Європи вже були кавʼярні, взагалі їх можна було перелічити на пальцях однієї руки.
Як пише український історик Ігор Полуектов: “Спочатку кавові зерна в Європі використовувались як ліки, і цікавились ними хіба ботаніки та мандрівники Сходом. Для решти суспільства кава була все ще курйозом”.
Але Кульчицький побачив перспективу у новому для Європи напої.
Його кава швидко здобула популярність спочатку у Відні, а потім і по всій Європі. Про це яскраво написав український історик Тарас Чухліб:
“Ще перебуваючи у турецькому полоні, Юрій Кульчицький призвичаївся до кави, а тому в його мудрій голові виникла геніальна, як потім виявилося, думка не лише відкрити першу кав’ярню у Відні, а й зробити кавовий напій більш уживаним і доступним не тільки в Австрії, а й в усій Європі.
Адже до цього часу кава вживалася лише як лікувальний засіб і коштувала дуже дорого. Очевидно, ще в Туреччині Юрій ознайомився із технологією приготування напою, яку вміло пристосував до смаків європейців — він просто почав додавати до кави цукор. Так з’явилася знаменита кава по-віденськи”.
Помер Кульчицький у Відні 19 лютого 1692 року. У 1861 році на його честь була названа вулиця, а в 1865 році у Відні встановили на його честь памʼятник.
Пам’ятник Юрієві Кульчицькому у Львові
У 2013 році, коли виповнилося 330 років від дня знаменної Віденської битви у Львові на площі Данила Галицького відкрили памʼятник Юрію Кульчицькому роботи скульптура Романа Кикти.
4. Леопольд фон Захер-Мазох
Майбутня зірка світової еротичної прози — Леопольд фон Захер-Мазох народився у Львові 27 січня 1836 року у дуже поважній сімʼї. Його батько Леопольд Захер був начальником (президентом) поліції королівства Галіції та Лодомерії. Предками батька були іспанські євреї та богемські німці, що у 16 столітті оселилися у Празі. А мати Шарлотта Мазох – була донькою ректора Львівського університету Франца фон Мазоха.
Так сталося, що годувальницею маленького Леопольда стала українка Ганна з Винників, через яку в життя майбутнього письменника назавжди увійшла українська мова та культура.«З її молоком (годувальниці Ганни, – прим. ред.) я всмоктав любов до українців, ввібрав у себе українську мову та любов до краю свого народження, до своєї вітчизни. Завдяки моїй годувальниці українська мова стала першою, якою я оволодів. І саме вона розповідала мені чарівні українські казки або співала, заколисуючи мене, тож українські народні пісні запали мені в душу на ціле життя, залишивши слід у моєму житті, моєму емоційному світі та й у всіх пізніших працях», – пояснював Леопольд фон Захер-Мазох.
Коли Леопольду виповнилось 12 років, його сімʼя переїхала до Праги, де хлопець вивчив німецьку мову, якою пізніше і написав більшість своїх творів.
У своїх спогадах Захер-Мазох підкреслював єдність та волелюбність українців, які були тоді поділені між двома великими імперіями.
«Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський імператор, ні варяги, ні який король Польщі не зламали їхнього духу, не підкорили їхньої свідомості…».
Іноді здається, що це написав справжній український націоналіст: «Доки Господь даруватиме мені життя і здоров’я, матиму мужність боротися за нашу країну й український народ».
Деякі дослідники вважають, що у 1860 році Леопольда фон Захер-Мазоха запросили читати лекції з історії у Львівському університеті. Але зараз не має стовідсоткової впевненості, що письменник прийняв цю пропозицію.
В кінці 1870-х він подружився з королем Баварії Людвігом II. Наприкінці життя Леопольд Мазох здобув європейське визнання та славу. Його творчість високо оцінювали Еміль Золя, Густав Флобер, Альфонс Доде, Александр Дюма-батько та Александр Дюма-син.
Популярність творів Мазоха була така висока, що у 1886 році з рук президента Франції Захер-Мазох прийняв орден Почесного Легіону.
Так що сприймати Мазоха лише як автора еротичних романів було б спрощенням, він написав багато історичних творів, присвячених у тому числі й українській історії.
59-річний Леопольд Захер-Мазох помер у німецькому Ліндгаймі у 1896 році.
Вже у 21 столітті у центрі Львова на вулиці Сербській, 8 зʼявився пам’ятник Леопольду фон Захер-Мазоху роботи скульптура Володимира Цісарика. На грудях бронзового Мазоха вмонтовано збільшувальне скло, через яке можна побачити еротичні картинки.
5. Леопольд Вайс: як онук рабина став засновником ісламської держави
Історія Леопольда Вайса, який народився у Львові у поважній єврейській родині, а закінчив життя відомим дипломатом, ісламським богословом та письменником, була б схожа на погано вигаданий фантастичний роман, якби не була правдою.
Леопольд Вайс народився 2 липня 1900 року у Львові, Його заможна родина мешкала у будинку на вулиці Пекарській, 31. Батько Карл Вайс був відомим у місті адвокатом, а мати Малика належала до єврейської банкірської родини Менахема Менделя Фейґенбаума. Не менш впливовою людиною був дід Леопольда — рабин із Чернівців Аківа Вайс.
Про своє дитинство, проведене у місті Лева, сам Вайс пізніше писав з великою любовʼю.
«Моє дитинство пройшло у Львові — в той час під австрійським володінням — на вулицях, які були одночасно тихими і величними. Довга вулиця мала якусь припорошену елегантність, з каштановими деревами і дерев’яною проїжджою частиною, на якій відбивалися копита коней. Я обожнюю цю вулицю зі свідомістю, що виходить далеко за межі мого дитинства, і не тому, що ця вулиця була моїм домом: я любив її, гадаю, через особливу ауру шляхетної самосвідомості, з якою вона лилася з розкішного центру цього прекрасного міста в бік мовчазного лісу на околиці і великого цвинтаря, захованого в цьому лісі».
Батьки дали Леопольдові чудову, як для того часу, світську та релігійну освіту. Вайс вільно розмовляв багатьма мовами, серед яких були: англійська, французька, німецька, польська, українська, арабська, іврит, урду, фарсі.
У 1918 році вступає до університету у Відні, де два роки вивчає філософію та історію мистецтв.
Але здобуття вищої освіти Вайс залишає заради журналістики. 1920 по 1922 роки Леопольд мешкає у Празі та Берліні, де працює асистентом усесвітньо відомого німецького кінорежисера доби німого кіно Фрідріха Мурнау.
Перший своєрідній «момент істини» стався для Вайса, коли вдалося взяти інтервʼю у дружини відомого російського письменника Максима Горького Єкатерини Пєшкової. Пєшкова приїхала до Берліна інкогніто збирати гроші для голодуючих Поволжя.
Стаття мала великий успіх, і Леопольд Вайс після цього став кореспондентом однієї з найвпливовіших газет Німеччини Frankfurter Zeitung.
Навесні 1922 року Вайс отримав листа з Єрусалиму від свого дядька Доріана Фейгенбаума, лікаря місцевої психіатричної клініки, з пропозицією приїхати до нього в гості та якийсь час пожити у місті. І Леопольд поїхав на Схід, став кореспондентом німецького видання у Палестині.
Тут він познайомився з сіоністами, які не дуже сподобалися Вайсу. У 1923 році здійснив поїздку до Йорданії, де познайомився з еміром Абдаллою, якій пізніше став засновником Хашимітського Королівства Йорданія. А потім відвідав Сирію, де глибше познайомився з арабським побутом.
Повернувшись до Берліна, він одружився з художницею Ельзою Шієм, яка була на 15 років старша за нього, і разом з нею у 1926 році прийняв іслам.
Мусульманин Леопольд Вайс змінив ім’я на Мухаммад Асад. «Асад» арабською означає «лев», як і корінь імені Леопольд, а імʼя Мухаммад було взято на честь пророка. Так що пориваючи зі старим світом все ж таки Вайс-Асад не забував про своє коріння.
У 1927 році Мухаммад Асад як правовірний мусульманин вирушає у хадж до Мекки. Після хаджу помирає його дружина Ельза. У священному для ісламу місті відбувається ще одна доленосна для нашого героя зустріч. Він знайомиться з принцом Фейсалом, з яким випадково зустрічається в бібліотеці мечеті Аль-Харам. Після цієї зустрічі Мухаммад йде на зустріч до самого короля Абдул-Азіза Аль Сауду — засновника Саудівської Аравії, з яким вони знайшли спільну мову та відчули взаємну симпатію.
З часом Мухаммад став радником короля та його секретним агентом. Сам Асад писав, що король вважав його своїм другом. “Він називає мене другом, хоча ми далеко не рівні у своєму становищі, адже він — король, а я — лише журналіст. Але я наважуюся стверджувати, що ми друзі, бо він довіряє мені свої найпотаємніші думки, причому робить це з такою щедрістю, з якою допомагає людям“.
У Мецці Асад вдруге одружився з 15-річною Мунірою Хуссейн аль-Шаммарі, дочкою арабської шейха.
Крім того, Асаду довелося побувати в Нежді — на той час він був єдиним чужинцим, який отримав доступ на закриті території.
У 1932 році Асад поїхав до Британської Індії, де приєднався до боротьби мусульман за незалежність Пакистану і став близьким сподвижником ідеологічних батьків Пакистану Мухаммеда Ікбаля та Мухаммада Алі Джинни.
У 1934 році виходить у світ його «Іслам на роздоріжжі».
У 1939 році Асада як громадянина Німеччини інтернувала британська влада і він пробув в ув’язненні до 1945 року. Батько, мачуха та сестра Асада загинули під час Голокосту. Після утворення Пакистану в 1947 році Асада було призначено головою Департаменту ісламського відродження, у якому розроблявся проєкт конституції країни. Так онук чернівецького рабина став творцем конституції ісламської держави Пакистан.
Від 1951 до 1952-го років Мухаммад Асад – повноважний міністр у пакистанському представництві при ООН.
За два роки у Нью-Йорку Асад написав автобіографічну книгу спогадів «Шлях у Мекку» (1954), що мала великий успіх і перекладена багатьма мовами. Крім того, він зробив один з найкращих коментованих перекладів Корану на англійську мову. Пізніше працював професором університету Аль-Азхар у Каїрі. Також у ці роки вийшли інші його книги: «Принципи мусульманської держави», «Сахіх аль-Бухарі», «Ранні роки ісламу».
Ще одна важлива сфера діяльності, якою займався Мухаммад Асад — боротьба за права жінок. Він довго та рішуче протестував проти обмежень прав жінок в ісламських країнах.
Так, під час написання конституції Пакистану Асад наполіг на включенні права жінкам бути обраними у будь-які структури влади країни. У 90-ті роки премʼєр-міністром Пакистану стала Беназір Бхутто — це був перший випадок, коли мусульманську державу очолила жінка.
Останні роки життя провів в Іспанії. Асад помер 23 лютого 1992 року у 91-річному віці в іспанській Марбельї.
У Львові в останні роки було проведено кілька заходів для вшанування памʼяті Асада.
Так, у 2015 році у Львові на вулиці А. Лінкольна, 29-А, відкрили Ісламський культурний центр, який назвали на честь Мухаммада Асада.
6. Станіслав Лем
Станіслав Лем — автор всесвітньо відомих фантастичних творів, а також польський письменник, твори якого найбільше перекладають. Його книги видані півсотнею мов тиражем понад 30 мільйонів екземплярів. Але навіть не всі львівʼяни знають, що перші 24 роки свого життя автор “Соляріса” провів у Львові.
Лем сьогодні цікавий світу не тільки як письменник, але ще й як філософ та футуролог, який ще у 20 столітті прозорливо передбачив ті проблеми, які постануть перед людством тільки у ХХІ сторіччі. У 60-роках минулого століття Лем передбачив появу електронних планшетів, смартфонів, віртуальної реальності, 3D-друку, компʼютерних ігор та ще багато іншого.Вважається, що Станіслав Лем народився у місті Лева 12 вересня 1921 року. Сам письменник стверджував, що він народився 13 вересня, але його батьки не бажали вписувати у документи «нещасливе число». А сам майбутній фантаст отак парадоксально здійснив свою першу «мандрівку у часі».
Його батько лікар-отоларинтолог Самуїл Лем та мати Сабіна Воллер вважали себе поляками єврейського походження. Родина Лема жила у самому центрі Львова та мала шестикімнатну квартиру на третьому поверсі у будинку на вулиці Браєровській, зараз це адреса Богдана Лепкого, 4.
З 1932 року Лем навчався у Другій гімназії імені Кароля Шайнохі — нині це ліцей № 8 Львівської міської ради, який розташована на вул. Підвальній, 2.
У 1939 році, після закінчення гімназії юний Лем вирішив піти шляхом батька та стати лікарем, тому вступив навчатися у Львівський медичний інститут. Німецька окупація Львова у 1941 році перервала його навчання.
Сам Лем ніколи не любив розповідати про своє життя у часи окупації. Але дослідниця життя письменника та біограф Лема Агнєшка Гаєвська вважає, що 20-річний Станіслав у ці часи пройшов через страшні випробування і був на грані від смерті.
Зокрема, про це свідчить той факт, що Лем вижив у так званому «тюремному погромі» 30 червня 1941 року, коли йому довелося виносити трупи розстріляних ув’язнених із в’язниці «Бригідки», а потім дивом уцілів під час масових розстрілів на вулицях Львова. Його врятував несподіваний приїзд знімальної групи з Німеччини, через що страту скасували (цю сцену він пізніше зашифрував у своєму науково-фантастичному романі «Голос Господа»). Найімовірніше, наступні кілька місяців Лем провів у львівському гетто, звідки втік за підробленими польськими документами, що дозволили йому влаштуватися на роботу до німецької компанії Rohstofferfassaung. Його батьки всі роки німецької окупації ховалися у різних місцях у Львові.
Станіслав Лем дуже лаконічно описує своє перебування у Львові у роки Другої Світової. «За німецької окупації я працював помічником механіка й зварником у гаражах німецької фірми, яка займалася збором сировини. 1944 року після повернення до міста совєтської армії я продовжив медичні студії. 1946 року в рамках репатріаційної акції виїхав до Кракова, де завершив навчання на медичному відділенні Яґелонського університету», — лаконічно написав Лем.
У 60-90 роки Станіслав Лем написав твори, які вже давно внесені у золотий фонд світової фантастики. Серед них такі всесвітньо відомі як: «Зоряні щоденники Йона Тихого», «Едем», «Книга роботів», «Соляріс», «Казки роботів», «Непереможений», «Кіберіада», «Розповіді про пілота Піркса» та чимало інших.
Лем прожив у Польші до 1982 року – кілька разів був у СРСР, де масово видавалися його книги, але жодного разу так й не повернувся до Львова, хоча, звісно, при бажанні міг це зробити.
Свою ностальгію за Львовом та справжню любов до міста Лем описав у автобіографічній книзі «Високий замок»:
«Тим, чим є рай для християнина, для кожного з нас був Високий замок. Туди ходили, коли через непередбачену відсутність вчителя пропадав якийсь урок – одна з найприємніших несподіванок, якими зрідка балувала нас доля. Це було місце не для прогульників, бо в алейках між лавами і деревами можна було натрапити на когось із вихователів; місцем укриття дезертирів служили ями з-під викорчуваних дерев у Кайзервальді та райони за Піщаною горою, там вони безтурботно тинялися в гущавині, досхочу накурюючись “Сілезькими рарітасами” чи “Юнаками”. До Високого ж Замку ми вирушали відкрито, галасливо, в солодкому ореолі легального ледарства, впиваючись надлишком свободи, що несподівано звалилася на нас… Високий Замок відкривався нам всього на одну годину, тому кожною хвилиною належало насититися, випити її до кінця, заповнити відвертим неробством; ми потопали в ньому, дозволяли йому нести себе, немов теплою річкою під хмарним небом, це не був занурений у молитви скромний християнський рай, а скоріше нірвана – жодних спокус, бажань, – блаженство, що існує саме по собі, навіть наші горлянки, охриплі від крику на змінах, охоплював, мабуть, цей небесний подих, тому що хоч ми трохи й верещали, але більше за звичкою, ніж за потребою».
Станіслав Лем помер 27 березня 2006 року у Кракові на 86-ому році життя.
У 2021 році відбулося відкриття меморіальної таблиці Станіслава Лема на фасаді будинку, де мешкала родина Лемів на вулиці Б. Лепкого, 4.
Підтримайте проект на Patreon
