Я вже давно збираю цікаві матеріали про різних диваків, оригіналів та брехунів, і дещо вже публікувалося на «Збручі» («Шляхетські фіґлі»). Найбільше цікавих особистостей траплялося серед українсько-польської шляхти, але це пояснюється тим, що саме шляхта залишила найбільше мемуарів.
Олександр Фредро у своїх спогадах згадує Андрія Шумлянського з Поділля, який оповідав, що має великий процес з приводу парового плуга, якого привіз з Англії. За його словами, той плуг за один день виорав триста моргів, а на ніч його зачинили у возівні.
– І що? Плуг виламав ворота і погнав у поле! Як зачне орати і орати, аж упав на сусідські ґрунти, а що найгірше усі межі порозорював. І через те процес.
* * * * *
Граф Владислав, власник чудового маєтку на Поділлі, був великим оригіналом. Подружнього щастя не мав: дружина подалася за кілька років по шлюбі у світ, а граф як пугач блукав самотній по опустілій садибі, а вечорами слухав читану вголос книжку. Коли ж увечері з’являвся лакей і повідомляв, що прийшов лист, граф цікавився, чи є гербова печатка. Якщо її не було, наказував занести лист до більярдного покою і замкнути двері на ключ, бо того дня він читати листа все одно не буде. Ану ж то від неї! Прикра вістка сон може відібрати.
І лист, часто дуже важливий, інколи тижнями очікував марно на розтин конверта. Вранці граф не приступав до нього, бо погані вісті зіпсувати можуть апетит; після обіду відкладав читання листа до вечора; увечері – до наступного дня і так до безконечності.
А було чого остерігатися: пані графиня якщо писала, то тільки для того, аби вициганити від чоловіка гроші. Не дочекавшись відповіді, вона несподівано влітала до покинутого сімейного гнізда. Чоловік, раптово заскочений, платив, скільки просила, тільки аби скоріше позбутися тієї фурії. А коли отримував звістку про її приїзд заздалегідь, миттєво зникав з маєтку, нікого не повідомляючи, куди поїхав і коли повернеться.
Якось знайомий лікар, прибувши до графа з візитою, дуже здивувався, що служба – всупереч звичаю – не вибігає на ґанок і ціла садиба робить враження вимерлого дому. Здивування ще більше підсилилося, коли побачив хазяїна, який з’явився вбраний у халат, з опущеною низько головою і з великим конвертом у випростаній руці. Граф рухався як автомат, ніщо і нікого навколо себе не бачачи.
– Що то пан граф пхає мені в руки? – здивувався гість.
– А, то коханий доктор! – зрадів господар. – Іванку! Петрику! А ну ж бо, забрати речі доктора! А я думав, що поліцейський по данину приїхав.
А все пояснювалося тим, що доктор забув наказати візникові зняти за селом доволі гучні дзвіночки з кінських ший, а саме таким способом давав знати про себе начальник поліцейської дільниці, який прибував по «добровільно» визначену графом місячну пенсію.
– Ну, добре, – сказав доктор, – але що значить та ціла комедія? Чому пан граф вдає сліпого, рухається як накручений автомат?
– Га… інакше не можна… падлєц може звинуватити у намірі підкупити владу… а я поклянуся, що не бачив, хто брав з моїх рук конверта… свідків також не знайде. Бо щойно тільки слуги чують поліцейські дзвоники, то женуть усі галопом до саду. А хоч би хто й підглянув… конверт, то ж прецінь не гроші… У нас, пане, все можна, тільки… без свідків.
* * * * *
Панна Тереза належала до дуже рідкісних типів. Мусила сама господарювати на своїх розлогих землях. А її зовнішній вигляд заслуговував на пильну увагу. Високого зросту, сильної будови тіла, сиве волосся, зачесане догори, короткими кучерями спадало на потилицю. Вбрання їй не мало жодних ознак слабшої половини людства: замість спідниці носила гайдавери (широкі штани), заправлені у високі чоботи, груди вкривав короткий баранячий півкожушок або темно-синій жупан, з-за пояса стирчала невідступна нагайка –символ влади панни Терези і водночас невпинний пострах усього оточення. На голові взимку – висока бараняча шапка, влітку – крислатий бриль, а в здорових і білих зубах – незмінна порцелянова люлька.
Зранку до пізнього вечора басистий голос панни Терези лунав по обійстю, всюди вона встигала зазирнути, падаючи несподівано службі на голову, все сама помічала, на всіх видах сільського господарства розбираючись, наче патентований агроном.
З челяддю була сувора, але справедлива. Сама ухвалювала вирок: п’ятнадцять нагайок – звичайна норма, і сама його виконувала з педантичною скрупульозністю. Била міцно, але за діло. Зате ж і про хворих не забувала, дівчатам шлюбного посагу не жаліла, на переднівку допоможе, взимку дозволить хмизу в лісі набрати, не відмовить і в дошках на труну, а кожну, навіть найменшу дитину в селі знає і любить, як свою власну.
В цьому і полягала таємниця мирного співіснування панни Терези, яку прозвали Іродовою бабою, з повітом.
Та лучився однак сміливець, який відважився стати їй поперек дороги і ледь не осоромився, що неприпустиме для такого шановного кавалера. А був ним граф Владислав…
Якось він подався до страшного маєтку у справі надто жорстокого побиття десятирічного хлопчика-садівника. Може, уся пригода насправді була цілком звичайна, але переходячи з вуст у вуста, виросла до таких розмірів, що граф, як почесний суддя і повітовий комісар, мусив утрутитися.
Прийняла його господиня дуже сердечно. Пускаючи з рота клуби тютюнового диму, звеліла відвести графських коней до стайні і підсипати їм корму. Але з’ясувалося, що граф коней залишив у корчмі. Коли ж він повідомив, у якій справі прибув, панна Тереза спохмурніла і мимоволі стиснула сильніше руків’я нагайки у великій спрацьованій долоні.
– А то що таке! – перебила. – Хто графові каже пхати свої п’ять копійок в чужі справи? Чи я не повнолітня? А може, я кого обікрала, вбила чи підпалила?
Граф уклонився, але нічого не відповів. Панна запросила його до канцелярії і наказала розшукати в саду наляканого хлопчика. Граф почав розслідування, вислухав свідків і взявся за складання протоколу. Короткий зимовий день минув швидко, сонце уже зайшло. Пора було завершувати справу і повертатися додому.
– А скоч-но, Іванку, по моїх коней до корчми, – шепнув граф до козачка.
Іванко зник, але коней як не було, так і не було. Садиба потонула у темряві і запанувала зловісна тиша. Граф запалив свічку і міряв нетерплячими кроками покій, малий садівник задрімав у кутку під піччю, панни Терези ані сліду. Роздратований граф намагався відшукати когось зі служби і, блукаючи по кімнатах, наштовхнувся на набурмосену панну Терезу. Розмова з гостинною хазяйкою була стисла і коротка: або суддя знищить протокол, або…
Граф відчув, що потрапив у неприємну історію, і розумів, що не допоможуть тут жодні викрутаси. Знав Іродову бабу аж надто добре. Повернувшись до канцелярії, щоб зібрати свої речі, за хвилю почув тихі кроки в сусідньому покої і скрегіт ключа в замку. Отже, опинився він у пастці, злий і голодний, роздумуючи, як вибратися з честю з прикрої ситуації.
Він сидів на канапі, палив гарячково цигарку за цигаркою, і щоразу нові проєкти миготіли йому в голові. Афера вимагала серйозних роздумів, бо хоч би і вдалося йому притягнути бабу до відповідальності, але пригода, яка з ним трапилася, настільки кумедна, що з неї реготатиме весь повіт.
Врешті зважився на крок ризикований, але винятковий за цих обставин. Опівночі, прислухаючись, чи не почує якогось підозрілого відлуння, обережно відчинив дбайливо законопачене на зиму вікно, схопив переляканого малюка на спину і без шапки та хутра вискочив з ним з другого поверху у снігову кучугуру.
З двору долинав гавкіт собаки, але граф, ні на що не звертаючи уваги, помчав з малюком на спині, аж поки за чверть години оригінальної мандрівки, втомлений і спітнілий, опинився в корчмі. Хутенько змолотивши яєчню, задоволений, що виконав свій обов’язок і вислизнув із пастки, всівся із хлопцем у сани і, поки панна Тереза хропіла сном праведника, зник.
Уперше в житті панна Тереза визнала себе переможеною, а задля непорочності свого авторитету, відсилаючи графові шапку й хутро, ввічливо прохала про повторний візит. Граф натомість запросив панну Терезу до себе.
Вона приїхала наступного дня в чорній шовковій сукні, яка років десять у шафі вичікувала такої нагоди. Граф привітав гостю, немов якого гетьмана, вгостив щедрим обідом і уладнав весь конфлікт, задовольнивши обидві сторони. Але найбільше скористала на тій афері мати побитого хлопчака, вона отримала молочну корову і міцного кабанчика.
Граф Владислав любив свою суддівську пригоду описувати з розмаїтими варіантами у вузькому колі приятелів, прохаючи кожного про дискретність. Панна Тереза завзято про неї мовчала.
* * * * *
Старий кавалер пан Здіслав жив самотньо у своїй садибі на Поділлі. Щось йому колись через життя перебігло, і відчував щиру огиду до шлюбного рушничка. Оскільки маєток приносив дуже скромні прибутки, дідич намагався дотримуватися ощадливості. До кожного посту ставився з великою ретельністю, особливо до Великого: в середу і п’ятницю насухо, а в інші дні їв усі страви на олії.
Якось прибігла до нього жінка по ліки для хворого сина. Пан Здіслав поквапився до щедро обставленої аптечки і дуже здивувався: три бутлі рицинової (касторової) олії хтось висушив до останньої крапельки. Розпочалося вияснення, яке видало неочікуваний результат. Загадку розв’язав кухар Матій.
– Та, прошу вельможного пана, коли забракло олії, я смажив страви на оливі, – маючи на увазі оливкову олію з тих бутлів.
Старий кавалер поблід з жаху:
– Але ж, Матію! – вигукнув. – То не олива, а рицина!
Четвірка, запряжена до воза, помчала дідича до лікаря в сусіднє містечко.
– Пане докторе! Нещастя! Я з’їв три бутлі рицинової олії!
І розповів ескулапові цілу пригоду з усіма подробицями.
– І ніщо не насторожило вас? – здивувався лікар. – Не було жодних проявів?!
Адже відомо, що рицину заживають, коли є бажання прочистити шлунок та на закрепи.
– Ніщо! Жодних…
– Ага, то повертайтеся додому і їжте далі всі страви на рициновій олії, як вам так смакує. Прецінь, може зекономите на оливі.
15.02.2023
Підтримайте проект на Patreon
